Інша справа, коли б це я вже з війни повернувсь. А то ж іще тільки йду на війну. А що, як немов...
— Не треба про це! — перепинила його Христя і доторкнулась рукою до його руки. Артем міцно затиснув її руку в своїй.— Живий про живе повинен думати. Отак і ти.
— А я хіба про мертве думаю! Про тебе, про Василька, як ви житимете без мене. Самі собі.
— А — так? Ти гадаєш, що ми з Васильком лишилися б не самі? З вітчимом, ти хочеш сказати?
— Ну да,— признався Артем. Христя обурилась:
— Спасибі хоч за одвертість! То, виходить, для тебе слова мої — полова. Адже я допіру сказала тобі — не буду жити з ним. Все одно!
— Ні, Христе, слова твої для мене не полова. Інакше я не запам'ятав би твої вчорашні. Про те, що ти все життя картала б себе потім...
— Ну це ти мене... Це ти мене в самий куток загнав. А я якраз думала, що саме ти мене з оцих чотирьох глухих стін виведеш. Бо, як правду казати, хоч я й надумала вже, і так воно буде, але на душі в мене... Ой як погано. І допомога мені твоя он як потрібна! Ну, скажи, Артеме, хіба ж це не підлота, хіба це не гріх, коли жінка живе з чоловіком, не кохаючи його? Бо полюбила іншого! Ні, не те кажу! Не полюбила, а завжди його тільки й любила. А то тільки здавалося їй, що погасила любов, як жар водою. Аж воно ні! Ще жевріли вуглинки під попелом...
— Саме про це я й думав, коли говорив учора тобі...
— Тільки ти не подумай, Артеме, що я заміж тобі набиваюсь. Не знаю, може, згодом це буде мені навіть дуже потрібно, але зараз — я й так без краю щаслива! Вже тільки тому, що є на світі ти, отакий — справжній ти, а не яким я тебе потім уявляла, протягом всіх оцих років. Ні, тобі не збагнути цього. Отак саме, мабуть, як я, озираючись тепер назад, ніяк не можу збагнути, як я жити досі могла! Без оцього всього, що зараз у мене е! І що ж? Невже ото я повинна від усього цього відмовитись? Ні. Не може бути й мови про це! Вирішила, так і буде. І вже тепер жодного дня гаяти не буду. Оце після свят поїду, замкну квартиру і ключ — та хоч тій же тітці Мар'ї віддам. І — кінець. І годі про це!
Та легко було сказати "годі", а щоб перестати й думати про це, треба було ще вирішити, як же далі бути з Васильком. Думала сама вже про це, але зараз хотіла ще й з Артемом порадитись.
— Думала: одужає — заберу з собою у Славгород. А тепер доведеться, бачу, у матері на якийсь час залишити.
— Чому? — навіть спинивсь Артем.
У Христі аж серце стріпнулось від радості, що він так занепокоївся за Василька. І на радощах навіть пожартувала:
— А може, справді, як ти хотів,— загорнути в кожушину та й відправити у Вітрову Балку? Нехай іще тій бабі голову натурчить!
— Жаль, хворіє зараз,— із жарту звів мову Артем на серйозний тон.— А як одужає, ти, Христе, справді одвези його. Дорогу знаєш! — Сказав і зразу ж пожалів, помітивши, як засмутилась Христя.
Ішла мовчки, схиливши голову, потім сказала:
— Ой, знаю! Найлютішому ворогові своєму — навіть Варці! — не побажаю такого! Чому ж не спитаєш, чого понесло мене туди?
— Ні, чому не зробила того раніш?
— Про "раніш" ти знаєш. Учора розповідала тобі, як я зненавиділа тебе тоді. Разом із Варкою. Але потім... Дивно, як я сама не додумалася до цього! Якщо вона могла на все село отак ославити мене, то могла ж і тобі в листі набрехати про мене хтозна й чого? Це вже мені тітка Мар'я підказала.
Не знаю тільки — вірила сама вона в це чи тільки щоб мене потішити. Щоб я знову, чогось...—і обірвала на півслові.
— Що — "чогось"? — настороживсь Артем.
Але Христя мовчала. Нарешті, щоб не сердити його, призналась. Трохи пом'якшивши передслів'ям обставини того жахливого свого вчинку:
— А може б, і сама передумала в останню мить або злякалася б... Та сталось так, що викрилось; узнала про це й тітка Мар'я.
— Та про що узнала? — іще більше занепокоївся Артем, починаючи вже догадуватись.
Тоді Христя й розповіла — дуже стримано й стисло.
Місяців через три після повернення з Таврії сталось оте. Якраз упорались із тіткою з пранням перед святками — останнє мерзле шмаття зняла з мотузки у дворі, віднесла в хату. Потім стала саму мотузку знімати. Отоді й надумала. Власне, іще раніш, після поїздки в свою Попівку, де наслухалась страшної брехні Варчиної, не раз спадало їй це на думку. Але вона весь час відгонила її. А на цей раз не вистачило розуму чи просто сили — відігнати... Зайшла в сарайчик. Гак у стіні, під самою стелею, іще раніш помітила. Підтягла дривітню. І вже мотузку на гак накинула. Як раптом відчинились двері, і Володимир Хомич (так звала його до заміжжя) став на порозі... Потім говорив, начебто ще зранку помітив по ній, що йдеться до якогось лиха, і весь день не спускав з неї очей. Отоді тітка Мар'я, приголомшена всім оцим, і висловила їй оту рятівну думку. Може, й справді, тільки для її заспокоєння. Та вона, як потопаючий за соломинку, вхопилася за неї.
Відтоді й почалось дуже повільне одужання її від зненависті до нього. Але образа лишилась, як ускладнення після тяжкої недуги. Образливо було думати, що якійсь Варці він вірить більш, аніж їй, своїй нареченій, ба навіть дружині своїй, тільки й того, що не вінчаній; дружині — на віру. Та це вже можна було терпіти. (Не те що зненависть, яка вогнем палила серце!) А іноді образа та й зовсім зникала, коли згадувала, що й сама винувата перед ним. Адже обіцяла тоді до його матері навідатись, з ріднею його познайомитись, та так і не спромоглась. А він десь, певно, в кожному листі до рідних запитував про це. І, дістаючи на відповідь, що не була в них, ще більше починав вірити Варці. Авжеж, треба було неодмінно з'їздити у Вітрову Балку. І, мабуть, ще тоді, взимку, вона й поїхала б. Коли б не тітка Мар'я: спершу боялась пустити її саму, а потім — увесь великий піст прохворіла. Тільки повесні, на зелені святки, пощастило їй вибратися в дорогу.
Від станції Князівка ішла без малу цілий день. Важко було — на останньому місяці вагітності. Під кінець уже була зовсім підбилась. І тут саме наздогнали її прочанки. Ото разом із ними й до села добралась. Під виглядом прочанки попросилася ночувати до Гармашів.
— Мені мати розповідали,— вставив Артем. Христя гірко посміхнулась.
— А що вона могла тобі розповісти?! В душі моїй вона не була!
— А чого ж було не відкритися їй в усьому!
— Еге ж, тепер я й сама бачу: отак і треба було зробити. Але... Коли ж воно з перших хвилин мовби й стало збуватися все найгірше, що думала! Сказала, як звуть,— нічого; сказала, звідки родом, з-під Хорола,— теж ніякого враження. Ну, значить, нічого не говорив про мене. Не заїкнувся навіть! Хоч і обіцяв тоді, під час розстання!
— Це правда, Христе!— скрушно хитнув головою Артем.— 3 Херсона я взагалі не писав додому. Спершу — боявся перехвату листа поліцією, а потім — ти вже тепер сама знаєш чому.
— І от уяви собі, що я тоді саме так і подумала— про поліцію. Подумала, що, може, ти і мені через те не писав, остерігався. А може, й у тюрмі вже сидиш, як Петро. Інакше, чого б же так уникали згадувати про тебе. І за вечерею ніхто не згадав. Отоді вже й не втрималась, сама спитала, чи це й уся сім'я їхня. "Ні, ще один син є, молодший,— відповіла мати.— Був оце на Великдень. Погостював трохи, виправив паспорт собі та й знову подався з дому". А куди? Третій місяць вже ніякої звістки не мають...
— Ну й годі, Христинко, про це.
— Ні, дай вже докажу до кінця,— не погодилась Христя і повела розмову далі.
Не знає вже, як вона тоді до кінця вечері досиділа! Як ніч ту перебула! А тільки сіріти почало, встала, викралась за ворота та й попленталась... Вже ж не куди!— у свою Попівку. Хоч і знала, що несе свій живіт, як найпереконливіший доказ отих Варчиних брехень про неї. Та їй вже тоді було байдуже. "Не я перша, не я остання!"
— Про одне я думала тоді,— помовчавши, знову озвалась Христя.— Про свого синочка. Чомусь певна була, що буде син, а не дочка: занадто вже бунтував усю дорогу! Як я боялась не пошкодити йому! Тому й намагалась ні про що не думати, а тільки про нього.
— Ну й годі, Христинко!— повторив Артем, на цей раз наполегливіш, і обняв її ніжно за плечі, пригорнув, приголубив.
Часинку постояли отак — на шляху під завірюхою. А коли рушили, Артем сам уже на цей раз вернувся до того місця розмови, де Христя збочила:
— А про Василька ти так і не відповіла мені. Чому б тобі не взяти його у місто з собою?
— Та хіба ж ти, Артеме, сам не розумієш, що, коли відпав дядько Йван з тіткою, самій мені не впоратися з ним. Та ще саме зараз, коли немало буде всякого клопоту, поки знайду якийсь притулок для себе. Але іще є причина: увірилось день у день через усе місто тьопати на роботу, аж на Троїцьку вулицю. Неподалік від тюрми наша фабрика.
Артем дуже зрадів, бо це ж всього-на-всього за кілька кварталів від його родичів Бондаренків. Якраз і їхня Таня на оцій же махорковій фабриці Володарського працює. І Христя навіть, як виявилось, знала її: "Дуже славна дівчина!"—"Ну, он бач!" Але мова не про неї, а про її батьків. Артем розповів Христі, що це за родичі, що за люди: щирі, привітні. З дорогою душею приймуть її. Надовго оселитися в них ніде, але пожити якийсь час можна буде, напевно. А тим часом допоможуть знайти кімнатку десь неподалеку. Щоб ближче було їй з Васильком у гості до них ходити.
І тільки тепер, під кінець розповіді, подумав про Мирославу. Згадав її, звичайно, з самого початку розповіді (не міг же він, справді, забути, що живе з Бондаренками в одному дворі!). І потім весь час пам'ятав про неї. Але подумав тільки оце тепер, як закінчив. Що це ж доведеться їм зустрічатися. І дивно самому було, чому так спокійно подумав про це? Спершу навіть занепокоївся був: невже ото він скотина така товстошкіра?! Але подумав іще та й заспокоївся. Ні, справа була не в цьому. Все це походило від того, що вірив у Мирославу, як у самого себе,— в її щире серце і ясний розум: вірив, що почуття її до нього було глибоко людське. Тим-то, уявляючи зараз (навмисно вже) оту неминучу першу зустріч її з Христею (зайшла якось надвечір до Бондаренків, коли всі були вдома, а дядько Федір і познайомив: "Наша нова родичка, Артемова дружина")— навіть і цю першу зустріч... Ну, певна ж річ, не обійшлося б без болю в серці, але згодом біль цей притупиться.