Так минуло літо, і знову пестра осінь завітала у ліси. Збірщики козацького податку від'їхали уже з підводами, навантаженими хлібом, зібраним по закону від людей, і вернули уходники, і сотник велів усім зложити дещо гроша від осінніх зарібків з продажі плодів на купно пороху, олова та зброї.
На горбку у глухому лісі вимурували свої таки люди простору, суху пивницю з критим ходом, куди мали зложити козаки свій припас. Заворушилося між козацтвом, старші почали заходжувати до сотника, а він усякому пояснював, що припасу ніколи нема забагацько, а як прийде війна за рік, два або десять, то, певно, нізвідки буде його роздобути, бо ляхи зброї та пороху на Низ не пустять. Кивали козаки головами на таку прозорливість свойого отамана і казали:
– Пізнати сейчас, що учена та бувала голова. Дай же ж йому, Боже, здоровля!
І давали двічі й тричі тільки, кільки правив сотник. Припаси мали купити пани Цебрівські у Львові за поміччю Кіркора та Гошовича, а Явтух з молодшими козаками поїхав з підводами й листами від Юрка до Кровінки та Лошнева.
Так-то на усі сторони кидався молодий сотник, і повага та значіння Смілянської сотні росли з дня на день. У лісах стали появлятися зголоджені, обдерті утікачі з заходу, з впалими очима та дрожачими руками і прохали хліба. Деякі були з жінками, та майже усі без дітей – померли, бач, по дорозі з нужди. Юрко осадив їх на пустирях над річкою Цибульником, а слобожани заосмотрили їх в усе потрібне на зиму.
Десь після Покрови їхав Юрко сам-один лісом, щоби оглянути землянки, у яких розташувалися на зиму поселенці. Був ранок, і далеко на сході десь з-за горішнього Інгульця криваво сходило сонце. Білий мряк устеляв землю та снувався, неначе павутиння, між гіллями дерев. Пестре листя властивим собі гострим запахом наповняло повітря, а у гіллі перескакували білки, несучи горішки та жолуді на зимовий припас до своїх тепленьких гніздечок. Веселі та любі гадки налітали у голову козакові. Думав про Галю, посілля, згадував лихо, небезпеки, неволю і радів миром, добром, надіями… Звичайно, молодий, здоров, дужий, без докорів совісті за минувшину, а з ясною дорогою впереді.
Втім заіржав його кінь, а у гущавині зачорніло щось перед ним – видко, їздець, бо вскорі почулася відповідь на іржання Юркового бахмата. Юрко здержався і добув з-за плечей пищаль, оглянув гаразд замок, чи не перемок підсипаний порох, і ждав. З-за дерев виїхав козак, високий, чорнявий, зі списом та арканом, шаблею та рушницею, як справжній запорожець, що їде на волость спочивати зимою у теплій хаті по цілорічних воєнних трудах.
Глянувши у лице козака, Юрко здригнувся. Сі чорні очі та густі брови, сей короткий вус та буйне, наче крило крука, чорне волосся бачив він колись уже, але де, не міг собі нагадати. Перед його очима пересунулися усі знайомі козацькі лиця, але того не було між ними. Між тим козак під'їхав близько і підняв руку горі, і у сій хвилині нагадав собі Юрко, хто се. Так само підіймав руку…
– Слава Богу! – повітав козак Юрка.
– Навіки! Відки Бог привів?
– З Ечміадзіну!
– Ах! Ти від паші?
– Так!
Бистро оглянувся Юрко довкола. Післанець усміхнувся.
– Не оглядайся, ефенді! Афран та його люди обсадили усю дорогу від Цибульника аж по Діброву.
– То тобі Афран на ім'я?
– Так, ефенді! Афран або Селім-ага, як волиш!
– Не бачив вас ніхто?
– Ні! А як хто й побачить, то ми з Канева до Каменця, люди пана старшого Конашевича, веземо Джанібекового чауша до ясновельможного гетьмана коронного Жолкевського.
– Письма маєте?
– Від запорозького гетьмана маємо і від хана, а від ляшні обороняють нас власні пищалі, шаблі, ну, і, сподіюся, ти, ефенді!
– Від Тясмина до Інгульця не стане вам ніхто на дорозі, а від Інгульця по Дніпро уже козацька земля… Маєш лист?
– Маю! Ось він.
І їздець подав Юркові кусник пергаміну з печаткою, на якій видніли хрест і бунчук. Пергамін був зовеш чистий, але Юрко, научений Івашком, знав, що робити. Він зіскочив з коня і, згорнувши дещо сухого листя, підпалив кресалом та губкою. Коли листя загорілося ясним полум'ям, Юрко подержав письмо над огнем, і на пергаміні показалося кілька стрічок жовтавих букв.
"Його милості пану Юркові Угерницькому у Діброві в Смілянщині!
Біля Святоіванівської каплички напроти Смілянського замку, по правому боці Тясмина, відвали камінь під хрестом, з якого п'ють птиці, а що найдеш під ним, передай Афранові. Призначення хоче, щоби безпощадно гинули усі, хто стане в дорозі сповнення того бажання. Ні тобі, ні Афранові не вільно щадити нікого. Бережіться Зборовського. Івашко".
Юрко прочитав письмо і кинув в огонь, а коли з сиком та тріскотом згорів пергамін до решти, задумався на хвилю.
– Що ж, ефенді, їдемо? – спитав Афран.
Юнак наче зі сну збудився.
– Так, їдемо! Мене нині дома не сподіваються, маємо перед собою увесь день і ніч. Але ти не скликай своїх людей, тільки прикажи їм слідкувати за нами. Поживу маєте?
Ага кивнув головою.
– Вони й так мають приказ іти за мною гущавиною. Харчі й вози їдуть лісною доріжкою, за годину будуть тут. При них є сих чотирьох людей, що то…
– Сих, що вбили Мустафу?
– Ти знаєш, ефенді!
Юрко скочив на коня, а коли над'їхали люди з возами, поїхав передом. Афран слідував зі своїми за провідником, не кажучи ні слова. Вони минули слободу, якої дими уносилися над лісом та мішалися з останніми клаптями мряки у повітрі, минули пусті, спокладені поля та в'їхали знову у ліс. Немало труду стоїло переїхати убрід Ведмедівський потік; броду не знав Юрко зовсім, треба було глядіти, міряти, пробувати. Насилу перебралися на той бік і сіли обідати.
Для непознаки для проїжджих або прихожих не варили у казані козацьку кашу з бараниною, але Афран добув з мішків для Юрка вуджену козину – турецькі бакалії та баклагу з густим грецьким вином. Коли пообідали оба, чотири товариші пішли у ліс, а вкоротці стали серед дерев показуватися їздці, які один по другім під'їздили до ватри та набирали каші у горшки, які кождий мав зі собою. Всі вони однозвучно відповідали, що не стрічали у лісі нікого та з ніким не говорили. З'ївши, щезли знову у гущавині, аж вкінці остав Афран з чотирма товаришами і Юрком. Що сили в конях пігнали далі на захід доріжкою, яка вела до перевозу у Смілу.
Сонце сідало уже за ліси, коли перед їздцями зачорніли вільхи, осокори й лозина, що росли над руслом Тясмина. По той бік ріки на горбику сіріла вежа Смілянського замку, по тому боці стояла тільки хата перевізника та маленька капличка з іконою святого Івана. Але хатина була пуста, бо мешканці Смілої не запускалися від року у сьогобічні ліси. Їм, бач, багато діла було дома, бо треба було відбудовувати попалені татарвою хати, а тому й перевізник покинув житло та пішов ловити рибу на Саксагань.
У сій хатині засіли прибувші дожидати ночі, тільки Юрко пішов глядіти вказаного у письмі місця. А найшов його без труду. Яких двадцять кроків від каплички лежав великий камінь з проверченою дірою, у якій стремів невисокий камінний хрест з віночком всохлих цвітів. Перед ним видовбав добросердний каменяр у камені коритце, яке наповнювали дощі на водопій пташкам. Видко, колись було тут поле біля каменя й каплички, але у сю хвилю там заросло орішником, а камінь мохом.
Темніло. Біля хати перевізника стали збиратись їздці один по другому, хлоп в хлопа, тугий, дебелий, мовчаливий, наче відбитки Івашкової вдачі. Видко було між ними головно вірмен або черкесів, абхазців, від яких Івашко собі й ім'я позичив, назвавши себе Абазе-пашою. Він не бажав, бач, щоби хто знав про його руський рід. Абазином гордилися абхази, руського потурнака прокляла би уся Україна! Усі вони знали українську мову й звичаї, бо жили з запорожцями та донцями, а за своїм вождем пішли б усі у огонь і воду. Вони мовчки збиралися при хаті і ждали, доки посліднє зарево не погасло на заході. З полудня повіяв вітер теплий, але сильний, і голосним говором заговорили прибережні дерева та очерет.
– Час, ефенді! – проговорив вкінці Афран, підійшовши до каменя, на якому сидів Юрко, понурий у задумі.
А думок було-багато-багато. Ось тут під ним спочиває скарб, мільйоновий скарб, за який купили б, може, пів, а може, й цілу польську Річ Посполиту, – скарб московських царів, украдений поляками. Будь на місці Юрка який-небудь лях, – гей, вистало б було гукнути на козаків: "Бий невіру!", і ні один з післанців паші не вернув би у Ерзерум з вісткою про зраду…
Гей! Коби тут був який лях!.. Московські царі збирали самоцвіти, жемчуги, золото, бірюзу, зберігали їх як святощі у святому Кремлю, за вкраденою скринею шукали польські королі, гетьмани, воєводи, військо, магнати, шляхта – й усе даром. Зручним, бач, крадієм був небіжчик пан Ян…
Зручним, але немудрим, бо знав украсти, втічи, сховати, вибрехатися, та не умів ужити того гроша ні на що. Неначе замість скарбу закопав камінь… Задля того скарбу утікла пані Беата від чоловіка з татарського табору, покинула дочку у багні розпусти та гаремової гнилі, щоби свобідно шукати за скарбом у посіллі чоловіка. Пов'язалася з паном Кровінським і Зборовським на загладу того, що улегшив їй сю утечу, але й те даром.
Кожде з них троїх готове було без спротиву пожертвувати обоє чи обох других за сю солодку, оп'яняючу наживу! І що ж?.. Юрко сидить на камені, що накрив собою ті міліони, відкопає їх, наче домовину, і віддасть другому, що, і не глянувши на них, скує з них каменюку, через яку провалиться всесвітній великан – Туреччина. Що за пропасть між обома тими намірами – ляцьким та козацьким!
Юрко усміхнувся.
– Час, час, Афране! – сказав. – Тільки у мене сумніви, чи скарб справді належить віддати вам, чи кому другому.
Очі вірменина заблистіли.
– Кому?
– А хоч би післанцеві московського царя!
Афран поблід.
– Ефенді! – сказав зміненим голосом. – Я не знаю, що було написано у листі паші, але ти знаєш… Ти розумієш мене… Я можу вернути без скарбу, але ти не вернув би домів живим.
Юрко усміхнувся.
– Не бійся, Афране! І не закривай своєї боязні грозьбами! Грози ляхові, туркові, татаринові, тільки не мені! Ти був необережний, що позволив мені поїхати попри слободу. Одним вистрілом міг я скликати своїх, а я є отаманом цілої сотні. А й так я можу збрехати, що скарб є тут або там, де мені було би вигідно позбутися тебе і твоїх.