Правда, важка, але почесна.
— А що з тої почесті? — махнув рукою Горлиця.— Шахтар є шахтар, і все тут.
У підземеллі гуло, шуміли вентилятори, забираючи і гонячи на поверхню синій дим відпалів. Повітря поволі очищувалось.
— Завжди брудний, замурзаний,— продовжував Горлиця.— Добре, коли сухий забій, а бува, що мокрий. Та й повітря затхле. Бачите, чим дихаємо, — показав на рештки синього димку, що стелився долі.
— Але ви не проміняли б своєї професії, скажімо на плугатаря,— перебив Микола,— навіть коли він трактором оре. Хоч там повітря чисте і сонце світить.
Горлиця задумався.
— Ні, не проміняв би,— промовив по хвилині.
— Значить, ваша професія краща, ніж його? Горлиця знов запнувся, міркуючи, як відповісти.
— Для мене моя професія добра, бо звик, втягнувся, але для письменника, думаю, що ні, не добра.
— Звідки ж ви знаєте? Письменником ви, мабуть, не були? — пожартував Гаєвський.
— Відчуваю,— сказав робітник, піднімаючи очі на співрозмовника.
— Слабкий доказ, — сказав Гаєвський.
— Що саме? — не зрозумів робітник.
— А те, що ви сказали. Відчувати, як ви кажете, чи почувати, замало. Без письменників світ, може, й існував би, але без шахтарів напевно ні.
Горлиця не погодився.
— Колись не було ні письменників, ні шахтарів, а люди жили,— заперечив він.
— Мова йде, звичайно, про сучасний світ,— промовив спокійно Гаєвський,— і ви це знаєте. Без вугілля не було б заводів, фабрик, залізниць, пароплавів, електрики. Лісів? їх вистачило б на дуже короткий строк, на десятиріччя, а далі — смерть.
Докази були переконливі, і вони дійшли до свідомості шахтаря, але він попробував ще опиратись.
— Живуть же люди на світі без вугілля десь там в Африці чи Австралії,— сказав він.
Гаєвський бачив, що його співрозмовник настроєний сперечатись і переконати його буде важко. Проте й припинити розмову не випадало.
— Дуже мало людей живе без вугілля і в Африці. Ви маєте на увазі ті племена, що в екваторіальних лісах ходять голі і живляться чим попало. Тим, певне, вугілля не треба. Але й вони скоро приєднаються до загальнолюдської цивілізації і будуть користуватись і залізницями, і пароплавами, і електрикою, як користуються ними їх колонізатори. Так що це питання найближчих років.
Горлиця мовчав. Підійшли ще два шахтарі — товариші з бригади — і посідали. Розмови вони не чули,
— При старій власті, мабуть, так не було, щоб, скажімо, барин покинув насиджене місце і поліз у шахту, як ви,— промовив не без іронії молодий селюк Панько Лисий.
Ця фраза, очевидно, була заготовлена заздалегідь, і її знав товариш, з яким прийшов, бо ще Панько не закінчив її, як той хихикнув у кулак.
— Я ж не барин,— заперечив Микола.
— Ну, вообче, не робочий,— пояснив Панько.
Питання селюка було підготовлене з таким розрахунком, щоб загнати письменника в безвихідь. Він сидів і думав, що той не знайде відповіді. Проте його хитрість не вдалась. Микола сказав:
— Не знаю напевне, може, був такий барии, як ви кажете, а може, й не було. Вірніше, не було. А чому? Та тому, що тоді праця на шахті була каторжною, а тепер стала почесною.
— Що ж змінилось? — почав Панько, не давши договорити фрази.
Гаєвський глянув на парубка: чи він єхидствує, чи справді нічого не розуміє.
— Хіба треба пояснювати? — промовив з серцем.— Ви ж стали господарями шахт, заводів, полів, ви, робітники!
Панько крутив головою і все так же єхидно посміхався.
— Який же я господар,— сказав він.— Господар сам не працює, а наймає батраків, а я сам працюю, значить, я батрак.
— Не батрак, а дурак,— не витримав Горлиця, що досі мовчки слухав суперечку селюка з письменником. Мова молодого шахтаря, що недавно прийшов з села, його спосіб ставити питання обурив. І він не дав відповісти письменникові, самому хотілось, як він сказав, заткнути пельку нахабі.
— Дурне плетеш, дурне агітуєш,— сказав він докірливо,— далі свого носа не бачиш. Ти не знаєш і не поцікавився, хто був хазяїном цієї шахти. Так я тобі скажу: француз, мільйонер. Молодий ти і нерозумний. Пани були до революції господарями шахт, і ясно, що вони в шахтах не працювали, а тепер хто на чолі шахти? Наш, шахтар. А на чолі держави? Такі ж робітники, що недавно покинули станки і по волі таких же робітників перейшли на державну роботу.
Які не переконливі були доводи старого шахтаря Горлиці, а проте впертого селюка не переконали. Він твердо стояв на своєму. В його словах вчувалась злобливість, що межувала з ворожістю.
— Ленін не робітник,— сказав він. Цими словами, видно, хотів обеззброїти обох сперечальників, але даремні були його сподівання.
— Знов не те говориш,— промовив Горлиця.— Не будь Леніна, не було б у нас сьогодні Радянської влади. Ленін не робітник від станка, правда, але хто підготував, скажімо, робоче місце для Радянської влади? Ленін з робітничим класом. Він спирався на робітничий клас. Так я кажу, писатель? — звернувся до Гаєвського.
Той повністю ствердив міркування шахтаря.
— Отож-то, хлопче,— підкреслив Горлиця.— Ти б частіше у клуб заходив, лекції слухав, там дещо почув би і про Леніна, і про робітничий клас, до якого сам прагнеш, і не говорив би дурниць, а то верзеш таке, що гидко слухати.
Розмову перервав Арсен Іванович. Він прийшов сказати, що вибої провітрено.
— У вас добре одірвано,— кивнув у бік Гаєвського.— Видно, що всі шпури були на одному рівні. Вам залишається тільки зачистити стінку.
Микола пішов на своє місце. Під час вентиляції шахти на розмові з робітниками він відпочив і тепер легко справився з зачисткою вибою.
— Ви сильна фізично людина,— похвалив бригадир.— Я не думав, що ви так швидко почнете працювати самостійно.
Похвала бригадира була дуже приємною. Микола сам собі дивувався.
— Ви коли-небудь працювали фізично? — спитав Арсен Іванович.
Микола розповів про свою роботу в млині, а в ранній юності в господарстві діда.
— Я ніколи колись не розумів фрази, що фізична праця облагороджує, — сказав він.
— Коли не занадто важка, — доповнив Арсен Іванович.
— А так, це без сумніву.
б
Минув місяць з того часу, як Микола Гаєвський почав працювати на шахті. З учня він скоро став вибійником, і Арсен Іванович не міг нахвалитись його завзяттям і здібностями. Прийшла і перша заробітна плата. Стоячи в черзі біля віконечка, молодий шахтар так хвилювався, що, коли йому виплатили гроші, не міг розписатись у відомості, бо тремтіли руки. Ні один гонорар, навіть перший гонорар за літературну працю, не був йому такий дорогий, як ця заробітна плата за особисто видобуте вугілля.
Китайці кажуть, що кожна людина повинна посадити в своєму житті хоч одне дерево. Микола подумав, що кожен чоловік повинен добути хоч одну тонну вугілля, адже без вугілля не міг би існувати світ. І тому тим робітникам, що добували чорне золото, повинна бути найбільша честь і слава.
Ця ідея повинна була лягти в основу його літературного твору про шахтарів, про не оспіваний ще робітничий клас.
Після фізичної праці, яка дедалі ставала менш виснажливою, бо він почав звикати до неї, удома знаходив затишок і всі умови для відпочинку. Господарі ставились до нього, як до рідного. Яка це була чудова пара, як вони любили, як шанували одне одного, ці прості старі люди!
У нього створилась була неправильна думка, що на світі рідко трапляються щасливі подружжя, що коли люди одружуються навіть і з любові, то скоро ця любов переходить у звичку, а далі у байдужість, а бува, і в ненависть. Одначе, придивившись до співжиття господарів і їх дітей (дочки з зятем), почав переглядати власні переконання. Він згадав своїх діда і бабу, які життя прожили, мов гоголівські старосвітські поміщики, у взаємній любові і пошані, пригадав батьків; вони ніжно любили одне одного, і, напевне, жодне з них і уві сні не помишляло про зраду. І, нарешті, ця пара. Він бачив щодня, як вони берегли одне одного, як старий намагався виконати якусь жінчину роботу, поки її не було вдома, а потім радів, коли вона приходила, готувалась до тієї ж роботи, аж робота вже зроблена! Так він, наприклад, мив посуд, чистив картоплю, носиз воду, палив у печі, підмітав підлоги, щоб якось полегшити працю своїй Дусі. Він любив її так же ніжно, як тоді, коли принесла йому першого сина, а вона завжди бачила його тим чорнявим красивим парубком, із заломленою набакир шапкою, що обнімав її гнучкий стан на перелазі.
Це були сучасні Філемон і Бавкіда, що наче зійшли з "Метаморфоз" Овідія і пішли у світ проповідувати сімейну любов і взаємну дружбу. В їхніх убогих пенатах Микола почував себе чудесно і відпочивав у них прекрасно.
Полежавши з півгодини на дивані з книжкою в руках, яка звичайно вивалювалась з рук по кількох хвилинах, він ішов на "половину" старих, куди його запрошувано на чай. Євдокія Миколаївна ставила на стіл самовар, варення з вишень власного варіння, і починалось чаювання в супроводі приємних розмов. А велись ці розмови майже виключно про шахтарів і шахти. Семен Родіонович цікавився кожною дрібницею, розпитував, як Микола брав підбій, як вигортав сажу, скільки шпурів просвердлив, як відбувався відпал, а потім відбій і зачистка вибою. Все цс цікавило старого, він наче сам проробляв усі ці процеси, переживав разом з Миколою щастя праці.
У ті часи, як ми вже знаємо, всі роботи відбувалися майже виключно вручну. В шахті, де працював Микола, тільки почали запроваджувати відбійні молотки, але це були тільки початки механізації, яка згодом, через кілька років, мала повністю охопити всі процеси шахтних робіт.
— Ви вже мали в руках відбійний молоток? — спитав старий. Він все життя працював у шахтах вручну і на нову техніку дивився досить скептично. Від Миколи він хотів почути правду, без прикрас, про ту нову техніку, а той мало не підскочив з радості, що зможе розповісти про свої досягнення в оволодінні технікою відбійного молотка.
— Я вже працюю ним,— сказав він захоплено.— Хіба Арсен Іванович не говорив вам?
— Я його вже два дні не' бачу, все десь мотається по партійних справах.
— Ось чому ви питаєте! Та сьогодні я вже норму зробив саме відбійним молотком, дорогий Семене Ро-діоновичу,— похвалився Микола.
— А диви! — вигукнув старий шахтар,— І добре ним орудувати?
— Чудово. Тут не кувалдою гатити півзміни, а за кілька хвилин тонна вугілля. Це, дядю Семене, техніка сьогоднішнього дня, і вона тільки початок.