З зачудуванням глядять ясне сонце та погідне синяве небо у скаженілі хвилі. Се наче не з сього світа картина, наче кістяк на весіллі, наче диявольська маска на вівтарі. З острахом глядить мандрівник на неї. Йому причувається грім, свист вихру, ломіт обвалів, привиджуються блискавки та велетні – смереки, що, наче члени потопаючого великана, перевалюються у руслі. Здригається душа, сумно робиться на серці – бо й справді, де є дійсність? Чи там, за горою, де шаліє буря, чи тут, де сяє сонечко? Що се таке діється? Чи не сном вона? Чи сон – не дійсність? Минає одно, минає і друге – котре з них правда?
Але ось мандрівник відвернув очі від дикої картини спустошення, тане у золотом обсипаний мір, і грудь підіймається глибоким, любим віддихом облегшення й відпочинку, змора щезає, розвівається, а шум хвилі за плечима стає музикою супроводу до зоряних мрій, до веселих вигадок. Дух находить у пропасті опору і, вхопившися за неї, каже: "Сонце світить, сонце гріє, – а буря-гроза уже чи ще за горою! То радій, серце, радістю усього сотворіння!"
Буває й таке, що деколи находить сон на очі людини – сон важкий-преважкий, страшний. Злочини, нещастя, небезпеки томлять ум страхіттями, у свідомі повної безсили намагається людина ставати до посліднього, безнадійного бою, останніми ударами б'ється у груди серце, тіло стогне, кидається, корчиться у судорогах, голова горить, і аж тоді, коли здається, що мара смерті, наче казочна гарпія, вхопила уже у свої кігті зболіле серце, що череп пукає під ударом молота, що усе тіло рветься на шматки під кігтями дикої звірюки, а усе, що ми у житті любили, пориває напропаще якийсь непонятний, незнаний та безпощадний ворог, – аж тоді останнім поривом життєвої сили людина розплющує очі…
У хаті ясно, тепло, любо, усі дорогі серцю лиця нахиляються над нею, сміх, дотепи, веселість обдають її, наче сонячний луч квітневу леваду.
– Ах, як страшно мучила мене сьогодні змора! – каже чоловік, і якесь гаряче, палке почуття вдяки до усього та усіх огорне душу.
– Слава Богу, що се тільки сон… що буря уже або ще за горами! Впереді життя! Тож живім, якби ніколи не мало сподіятися се, що приснилося. Бо усе, що впереді, – темне, замрячене, закрите! Не ждім лиха, бо воно само прийде, надіймося добра, бо тільки воно сяє, ясніє, мерехтить та пліняє зір, наче рай… або хоч би фата моргана!..
З такого сну збудилися усі у Діброві. Батько, мати, син, його суджена та її брат і отець Андрей. Вернули давні, гарні часи з-перед року, коли надія стелила усім дорогу у рай. Молодята не розставалися зі собою ні на хвилину, доки отець Андрей не покликав обоє у церков.
А сталося се уже другої неділі, бо Іван бажав ще перед осінню їхати на Січ, а й пан Василь спішився з поворотом. Голосні оклики та пальби зі самопалів привітали молодих при виході з церкви, і аж тоді побачили молоді, що батьки й слобожани зладили наскорі весілля. А що се було за весілля! З Чигирина приїхали музиканти, Ганна рядом з гайдуком Грицем давала порядок усьому у кухні та пивниці, бо у пані Марти аж руки мліли від роботи, а пан Василь втратив охоту до усього і тільки безнастанно водив очима за сином та невісткою або шептав зі зложеними руками та очима, піднятими горі:
– Нині отпущаєши…
Чого не доказували козацькі голови! Які штуки, викрутаси, підскоки виписували по долівці козацькі ноги! Скільки вигадок, дотепів, жартів сипалося довкола, а дівчата цвіли, мов мак, – гей, нема ніде у світі такого маку, як на Україні! Найстарші слобожани не тямили такого весілля.
В тиждень опісля повінчали й Ганну зі Степаном, а два дні пізніше виїхали старі Угерницькі домів. Пані Марта усю ніч лежала хрестом у козацькій церковці, дякуючи Богу та матінці його святій за щастя та добро, яким наділили її сина, і за зміну, яка зайшла в умі її чоловіка. Зразу, бач, усе ще шляхетський чортик виставляв ріжки з закутин його душі. Він бочився дещо на козаків, їх сміливу мову та привички, – але з часом привик до них, пізнавши гаразд, змінив погляд зовсім.
Не дурний се був чоловік, пан Василь! Бачив він на свойому віку різних людей і нелегко було одурити його гладким слівцем, брехнею, облудою. Одним тільки ляхам удавалося водити його за ніс, але чи се дивне? Недармо казав старий Нетяга: де чорт сам брехати стидається, там посилає ляха! Між козаками найшов пан Василь перш усього відвагу, хоробрість, воєнну готовість, яку завсіди цінить бувший вояк. Відтак бачив непоколебиму вірність святій православній вірі, вірність, якої не бачив навіть у просвіченої шляхти.
Він же сам готов був запродати свої діти у латинство за кресцитиву. Вкінці подивом наповняли його розум, дотеп, а нерідко й образовання тих "хлопів". Не один піп або шляхтич не знав стільки, що такий собі не особливий козачок. Якийсь час думав пан Василь, що се покозачені шляхтичі, але відтак пересвідчився, що так не було!
Тут, на Україні, збиралося усе: шляхта, хлопи, попи, міщани, купці, ремісники, школярі, бурлаки та усі ті, що, чуючи у собі силу й хист, не бачили перед собою долі у проклятому ляцькому топчаку. Виїжджаючи, обіймав знакомих Спирида, Явтуха, Трохима, Гаврила, як перед роком панів Казимирів, Станіславів, Янів з Дуклі, і, певно, в обіймах козацьких рамен було стільки ж щирості, любові та жалю за виїзжим, скільки у тамтих було облуди, люті, зависті.
Минулася змора – гроза, минулося горе – злидні, новий день настав у світі. У його зареві бачив пан Василь по бурливому житті погідний вечір своїх літ, а Юрко – ранок, розсвіт своєї будуччини.
Два дні після виїзду батьків зладився й Іван до дороги, щоби, як козак, відбути у Січі вишкіл у воєнному ділі. На заміти Юрка відповів коротко:
– Моє посілля в Іванівці згоріло, а, впрочім, се придане Галі, а не моє майно. Я козак, козацького хліба погляжу собі у світі. Я знаю, що ти зі мною радо поділишся, але я бажаю мати власне добро та нікому у руки не глядіти. Женитися мені ще час, та й не кожен родився на батька родини. Я чую у собі воєнний зов і йду за ним. Прощай!
Поїхав Іван, але у Діброві не посумніло від сього. Юрко узявся з молодечим запалом та усіми силами до праці. Перш усього скликав усіх козаків, які жили на просторі Тясминського уходу, на раду. Прибуло до трьохсот козаків з усіх розкинених по лісах землянок та хуторів, і Юрко візвав усіх, щоби остали надальше на своїх давніх місцях, бо він, як козак, вважає свою землю козацькою, отже, спільною. Для себе на власність одержав кождий, не виключаючи і Юрка, шмат землі і ліса, а проче мало йти на поділ між нових поселенців.
Користуватися лісом та водою вільно було усім, як давніш, одно тільки заборонено: випалювати ліс на поташ. Хто відділював сина на нове хазяйство, той мав одержати нову пайку. Відтак рішено порозуміватися межи собою щодо висилки хлопців на Січ та уходників у Задніпров'я та плавні, щоб, бач, не гинули самітно козаки у Дикому Полі воронам та сіроманцям на потіху. Зразу не дуже-то козаки примирювалися до усього того. Воля, простір, самостійність були, особливо старшим поселенцям, конечною умовою життя. Вони бочилися на "дідича" і говорили про панську неволю.
– Дай панові один палець, забудь про се на хвилю, а він гульк – вже й усього тебе у кишеню упхав! Не нашої то землі квітка, не нашої крові дитина…
Хто знає, чи ті старі, досвідні люди не розбили б були у найлуччій вірі Юркової роботи, та ось Нетяга, їх давній товариш, доказав їм, що Юрко є в списі чигиринських козаків і на своїй землі бажає оснувати нову сотню. Вмить змінилися гадки. "Де є сотня козаків, там панові годі кирпу гнути", – сказали і згодилися.
Тоді візвав Юрко козаків до вибору сотника, і козаки радилися три дні, кого вибрати. Одні бажали старого козарлюгу, як Нетяга, або старого полковника Гордія, але молодші переголосували їх, що їм дідів треба на полковників та до ради, але не на сотників та осаулів. Вкінці Степан Корчинський, який, повінчавшися з багатенькою-таки Ганною, став одним з найпередовіших козаків, встав і сказав:
– Панове! Не ті часи, що бували. Не гаразд вибирати нам старого, що знає тільки уходи, стежки, підступи і воєнні способи. Не треба нам і молодого, який тільки за ворогом нюхтить, наче собака за зайцем, а треба молодого, хороброго, але й тямучого чоловіка, який бував у світі, полизав дещо письма й науки і бачив, як летять стріли з лука Сагайдачного не тільки залізні, але й паперові… Словом, вибирайте пана Юрка.
– Ба, дідич, – загули козаки, – пан, зроби його сотником – сейчас угонориться.
– Від сього є козацька рада та й полкова старшина, щоби не вгонорився, – відповів Степан. – Сагайдачний який, а козацької ради слухає.
– Бо мусить! – відповіли деякі.
– Іменно мусить! Чи ви думаєте, що короп не мусить того самого, що мусить щука?
– Славно! Славно! – засміялися козаки, і "короп" став сотником.
Ще рік тому був би Юрко обидився за такий вибір. Нині сміявся разом з другими і прийняв. Сейчас роз'їхалися козаки кінчити жниво, а Юрко, зібравши до п'ятдесят безрільних уходників, поїхав з ними сипати граничні кіпці від заходу й сходу, щоб, бач, на його землі не садили сіл або містечок польські пани. Грамоту основання сотні списав Юрко сам та переслав Гордієві у Чигирин. Дві неділі тривав об'їзд Тясминської "пустині". По сих двох тижнях докладний опис усієї землі подав Юрко у гроді до актів та полковникові до відома.
За сей час, наче пташки, утомленої мандрівкою, розвеселювала його молода жінка і брала живу участь у його праці. За її заходами та при помочі о. Андрея приїхав десь коло Спаса з Черкас дячок і взявся учити дітей слобожан, а разом з дітьми й декілька старших, особливо дівчат. Розглянувшися у слободі, дячок рішився невдовзі осісти при церковці та попрохав козаків поставити йому попівство.
Сміялися козаки з того рішення, бо знали, що не церков та гріш, а своячка Ганни, Маруся, причарувала веселого та дотепного собі школяра-дячка. Мимо того, згодилися поставити хату та відказали якусь частину плодів попові, щоби дітей грамоті учив та правив обідню і слова Божого научав по неділях. Перед Різдвом мав Гнатко – бо так називався дячок – поїхати у Київ та вернути отцем Ігнатієм Плискою, приходником у Діброві.
Оттак розвивалося життя у слободі – у мирі, праці, нарадах та Божій хвалі.