Вони не розуміли, яке величезне значення має саме ім'я визнаного народом ватажка. Не склали належної ціни й постаті гетьмана. Тож коли на терезах авторитету зависли Хмельницький і якийсь там, мало кому знаний, Худолій, — жодних шансів на загальне визнання новообраному гетьманові не зосталося.
З допомогою вірної Хмельницькому козацької старшини на Січі Худолія заарештували й привезли до ставки гетьмана. Присуд був коротким, як посвист шаблі: смерть!
На цьому й скінчилась історія гетьмана, булава з рук якого випала задовго до того, як народ устиг помітити її та усвідомити, що має нового вождя.
Іван Ганжа, полковник Уманський, полковник Визвольної армії.
Під час Пилявецької битви стався цікавий випадок. Українські і польські війська стояли одне проти одного по берегах річки Пиляви і бою не розпочинали. Чекали. То підкріплень, то слушної нагоди, а головне, вирішувалося, хто першим піде в наступ. Нудьгу такого протистояння розвіювали, за традицією, поєдинками своїх богатирів, що сходилися на піках, шаблях або й голіруч. Велетень-українець Іван Ганжа стільки разів та з такою легкістю долав своїх супротивників, що, зрештою, це розлютило поляків, і вони кинулися в бій, не підготувавшись до нього як слід. Наступали неорганізовано, окремими гуртами, що рухалися греблею та кількома бродами.
З цього й скористався Хмельницький. У безладді, що завжди виникає, коли військо переправляється по грузьких бродах чи хисткими греблями, поляки не могли навіть належно вишикуватись до бою. Козаки ж, накинувшись на них усією потугою, заходилися стріляти й рубати ворожі гурти, заганяючи їх у трясовину та на річкові глибини. Так, іще, власне, й не починаючи справжнього бою, поляки втратили кілька добірних полків. Сам полковник Ганжа зі своїми "уманцями" бився в перших лавах і одним з перших підступив до табору поляків, з якого ті кинулися врозтіч, шукаючи рятунку аж за річкою Случ.
Іван Ганжа (р, н. невід.-помер 1648) належав до тих завзятців, стараннями яких і зароджувалась визвольна армія. У квітні 1648 року, коли наказний гетьман Барабаш виступив проти Хмельницького зі своїми реєстровиками, Ганжа, перестрів його біля Кам'яного Затону. І почав не з шаблі, а зі слова, намагаючись умовити козаків реєстру приєднатися до повстанців. Остаточно не переконав, але зайвого кровопролиття не допустив. А понад те, затримав на Дніпрі, не даючи змоги одразу ж приєднатись до поляків, що вже прибули під Жовті Води.
Відчувши, що барабашівці почали вагатися, Ганжа послав гінця під Жовті Води і попросив прибути до них самого Хмельницького. Той прибув. І звернувся до реєстрових полків із промовою. Наслідки відомі: вночі козаки перебили своїх командирів — Барабаша, Караїмовича та інших, хто не хотів переходити на бік повстанців, і приєдналися до армії Хмельницького.
До початку Визвольної війни полковник Ганжа встиг набути неабиякого військового досвіду. Був січовим козаком, що не раз ходив у морські походи до Криму та на Дунай. Служив у реєстрі. Був офіцером польської (власне польсько-української) армії, якою командував коронний гетьман Конецпольський. Не маємо точних відомостей, коли саме доля звела його з Хмельницьким, але можемо припустити, що це сталося тоді, коли до ще невеличкої ватаги повстанців приєдналися реєстрові козаки з полку, що стояв залогою біля Січі. Очевидно, як офіцер реєстру Іван Ганжа був серед цих вояків.
Про цілковиту довіру до нього гетьмана свідчить уже хоча б той факт, що одразу ж після Корсунської битви, коли визріла реальна потреба в новій адміністрації, Ганжу призначено полковником уманським. Слід зауважити, що сьогоднішній райцентр Черкаської області, Умань тих часів була одним із солідних міст, значним діловим і політичним центром Правобережної України. А головне, саме по землі уманського полку сягала реальна влада козацького гетьмана Хмельницького. Тобто, по суті, Ганжа ставав адміністратором прикордоння, що першим мало стримувати натиск поляків.
Відтоді, й аж до Пилявецької битви, полковник Ганжа командував окремим корпусом, що діяв у районі Умані, а також на Поділлі, у спілці з військами іншого полковника — Станіслава Морозенка. Проте особливість цього призначення полягала ще й у тому, що, перш ніж стати уманським полковником та взятись до виконання своїх адміністративних обов'язків, Умань ще треба було здобути. У ній на той час зібралося чимало великого панства, а ще більше — польського війська, що оговтувалося тут після жовтоводського та корсуньського бойовиськ.
Хроністи не донесли до нас подробиць битви за Умань, але відомо, що наказ гетьмана полковник Ганжа виконав: польський гарнізон із міста вибив. Ті з польських аристократів, що вціліли, під прикриттям решти військ, почали відступ до Вінниці, або й до Кам'янця, що мав тоді репутацію неприступного.
На жаль, життя повстанця-полковника Ганжі урвалося швидко. Готуючись до вирішальної битви за Поділля, Хмельницький приєднав корпус Ганжі до свого війська. Як уже мовилося, тут, перед початком битви на річці Пиляві, Ганжа прославився своїми герцями з найвправнішими і найдужчими дуелянтами-поляками. Але 21 вересня, вже по тому, як козаки примусили поляків із значними втратами відступити, полковник Ганжа, за однією з версій, загинув.
Сталося це поблизу Пилявецького замку, де перебувала ставка гетьмана. Масований наступ поляків на неї було відбито, і між сторонами на якийсь час знову запанувало рівно-стояння. Порушували його хіба що перестрілки, дрібні сутички і, знову ж таки, поєдинки. Завжди охочий до них, Ганжа і тут прийняв виклик одного з польських лицарів. І... загинув. Хроніст, який розповів нам про цю подію, твердить, що сталося це з його власної провини. Він порушив давній козацький звичай — сів на коня, не помолившись. Що ж, коли людина гине в бою, можливе і таке пояснення. "Назавтра, 21 вересня, у наступ пішли вже козаки, — писав Проспер Меріме. — Великою силою вони атакували ліве крило, змусили його вернутися через Пилявку і впродовж дня тривожили поляків безперервними перестрілками. Козаки зазнали важкої втрати: в одному з поєдинків, які час від часу розпалювали відчайдухи перед лицем обидвох армій, загинув один з кращих полковників Ганжа ". Втім, існує й інша версія: що нібито Ганжа не загинув, а перейшов на бік поляків. Проте достатнього обґрунтування її теж не маємо. Прихильник цієї версії, доктор історичних наук Віталій Степанков пише: "Щодо поширеної в історичній літературі думки про смерть відомого козацького полковника Івана Ганжі під час поєдинків, то вона є помилковою. Ганжа перейшов на сторону поляків, отримав за зраду офіцерський чин та шляхетство й узяв активну участь у боротьбі проти власного народу, В одному з джерел є лише згадка про загибель невідомого полковника Ганжі. Наскільки ця інформація вірна, судити важко, але достеменно відомо, що ним не був Іван Ганжа".
Оскільки ні в цій, ні в інших публікаціях переконливих доказів зради полковника Івана Ганжі не наводиться, то питання залишається відкритим. Але якщо в одному з джерел ідеться про загибель "невідомого полковника Ганжі", як про це пише Степанков, то цей факт примушує замислитися: невже в той час був ще один полковник Ганжа, тільки вже "невідомий"? І чому про нього, як про полковника повстанського війська, нема згадки в жодних солідних джерелах? Адже полковник в армії Хмельницького — чин досить високий, і полковників було не так вже й багато. Тому... не поспішаймо викреслювати полковника Івана Ганжу з історико-літературного Пантеону козацьких лицарів України.
Йосип Глух, полковник уманський, командир корпусу Визвольної армії.
Оголосивши на початку 1649 року посполите рушення, тобто всенародну війну, польський король Ян-Казимир дав зрозуміти і Хмельницькому, і полякам, що, на відміну від свого брата і короля-попередника Владислава IV, він не має наміру й далі миритися з повстанським рухом. І що ні про які поступки повстанцям вже не може бути й мови.
Одним з міст, до яких мало сходитись ополчення з Польщі, Литви та Білорусії, був Слуцьк. Розташований у глибині Білорусії, поблизу Мінська, тобто далеченько від українських кордонів, він здавався королеві досить безпечним для того, щоб там, у тилу, спокійно зібрати, озброїти та підучити військо. Але Б. Хмельницький, розвідка якого вже знала про всі три пункти збору (крім Слуцька, це були ще міста Лоїв і Збараж), послав туди корпус під командуванням Івана Богуна.
Не можна не вказати на надзвичайну небезпеку цієї виправи. Адже козаки мали на сотні кілометрів заглибитись у підвладну полякам територію і діяти, не сподіваючись жодної підтримки з боку основних сил Хмельницького. Так ось, одним з полків, що входили до складу Богунового корпусу, командував Йосип Глух, полковник уманський.
Завдання, що його покладав гетьман на полковника Глуха та його товаришів, автор Історії русів" сформулював так: "Втримати супротивника на його позиціях, поки це можливо, а далі утруднювати йому рух на переправах через річки та по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, що скеровує похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому королеві з головним польським військом".
Глух та його хлопці тримали ворога на його позиціях справді "поки це було можливо". І відступали потім, як було наказано. Втім, з доповіді І. Богуна на ім'я Хмельницького відомо, що його корпус, у складі якого був і полковник Глух, не одразу почав відходити в бік України, а спочатку пройшов рейдом до Бреста. Пройшов успішно. Польські гарнізони або розбігалися, або ж гинули під ударами українців. Та, повернувшись до Слуцька, українці застали там таку силу-силенну польського війська, зібрану згідно з посполитим рушенням (близько сотні тисяч), що випробовувати щастя в битві з ним не зважились. Хіба що потривожили його "легенько" й почали відступ до українських кордонів.
Полковник Йосип Глух належав до тих офіцерів козацького реєстру, що серед перших приєдналися до козацько-повстанської армії Хмельницького. І далі виходило так, що його полк, а згодом і корпус, з'являвся саме там, де було найважче, де була потрібна особлива рішучість.
Яскравим прикладом цього є операція полковника Глуха під Вінницею навесні 1651 року.