Що було робити? Старого шахтного ветерана вивезли в кліті на-гора і закопали недалеко від терикона. Втрата була відчутна, нового коня не так легко привчити до праці під землею, та й коня такого під рукою не було.
Арсен Іванович запалив цигарку, затягнувся димом і повів далі своє оповідання.
— Не минає два дні, як і другий кінь гине. Тут мене взяла підозра,— наголосив оповідач на останнє слово.—Мені стукнуло в голову, що не своєю смертю погинули коні, а чиясь ворожа рука їх знищила. Розповів я про свій здогад в партбюро, і всі зі мною погодились. Викликали ми ветеринарного лікаря, зробили розтин трупів, бо і того першого ми викопали з землі, і вийшло, що обидва коні загинули від однакової отрути. Виникло питання: хто ж це зробив?
— Цікаво,— промовив Микола.
— Слухайте ж далі, — продовжував Левченко.— Що ворог є на шахті — було ясно, але де він, хто він? Помогло мені знайти ворога моє серце.
— Хто? — не дочув Микола.
— Моє серце, — повторив оповідач.
Микола глянув на нього і усміхнувся, але Левченко, хоч і помітив посмішку, не збентежився.
— Не смійтесь,— сказав він,— часом нутро підкаже вірніше, ніж найкращий друг. Почуєте, що було далі. Найнявся був до нас на роботу молодий дядько з Села. Тоді вербували селянську молодь на шахти. Йшли здебільшого комсомольці, але й інші. Між тими іншими прийшов дядько здоровий, високий, кремезний і чорний мов циган.
Микола весь обернувся в слух, Левченко продовжував:
— Ми таки зразу подумали, що циган. Але, розміркувавши, відкинули цей здогад, бо, мабуть, ні в одній шахті світу цигана не знайти. Прийшов цей чоловік під вигаданим ім'ям, без ніякої посвідки, але його прийняли, бо робітників треба було до зарізу. І от на того цигана впала моя підозра. Кілька днів ходив я як не свій: як бути далі? Доказів нема, можна образити людину, але не витримав і пішов до прокурора. Розповів, так і так. Прокурор став на мій бік, і цигана заарештували. І що ж виявилось? На слідстві признався, що куркуль, якого мали вивезти, але утік із села і так далі. Про те, що потруїв коней, не признався, але, гїісля того як його вивезли, подібних випадків на шахті не було.
— Прізвища того шкідника не пам'ятаєте? — спитав Микола, коли оповідач замовк.
— Як не пам'ятати. Пам'ятаю. Охрім Супрунович Гиря його справжнє прізвище,— сказав Арсен Іванович.
— Я був певний, що це він,— промовив схвильовано Микола.— Як тільки ви почали описувати його зовнішність, я подумав, що саме про нього буде мова.
Господарі здивовано глянули на гостя.
— Звідки ж ви його знаєте? — спитали майже разом.
Гість оповів історію знайомства з Гирею. Розмова затяглась далеко в ніч, а нікому не хотілось спати,
5
Наступного дня вранці новий шахтар першим прийшов на роботу. Поки прибули решта членів бригади, він уже встиг одягнутись у свою шахтарську робу, що зберігалась в окремій шафці, яку йому вчора по виході на-гора віддано в користування. Сидячи осторонь, придивлявся до нових товаришів, що прожогом убігали в роздягальню. З ними ж доведеться працювати в бригаді. Це була переважно молодь і здебільшого вихідці з села. По тому, як входили, як рухались, як скидали свій одяг і як його клали у шафки, можна було судити про характери і темпераменти майбутніх співпрацівників. Говорили між собою мало, дехто був ще заспаний, видно, тільки-но зіскочив з ліжка і, не вмивавшись, притьмом прибіг сюди. Одягались усі швидко, звично. На нього не звертали уваги, може, робили вигляд, що не цікавляться ним або і зовсім не помічають новачка. Як тільки пролунав гудок, у дверях з'явився бригадир Арсен Іванович. Він був уже в повному шахтарському костюмі і з лампочкою в руці. Привітався з бригадою і посміхнувся Миколі. Виходило, що він прийшов раніш від Миколи і вже встиг побувати в шахті і прийняти зміну від нічної бригади.
— Пішли, хлопці, по інструмент,— промовив ласкаво, як добрий батько, хоч сам не виглядав набагато старшим від молодиків своєї бригади. В інструментальній усе було приготовлено для роботи. Це теж постарався дбайливий Арсен Іванович. Кожен з членів бригади знав, що йому брати, тільки Гаєвський не знав і тому чекав, аж поки усі порозбирають — хто обушок, хто лопату, хто бур і молот. Один шахтар узяв відбійний молоток. Микола побачив його вперше в житті і тільки догадався, що саме це й є інструмент, про який читав уже в газеті як про новий вид техніки у вугле-добуванні. Шахтар, що взяв цей молоток, був невисокого росту, кремезний і віком, мабуть, найстарший з усієї компанії, навіть старший від бригадира. З того, як він поводився в роздягальні і в інструментальній, спокійно, статечно, розміреними рухами, виглядало, що це досвідчений робітник, лкий немало літ попрацював під землею. Микола чув, що хлопці називали його дядею Васею, а бригадир величав Василем Петровичем. Прізвище його було Горлиця, і він чомусь червонів, коли його кликали по прізвищу або коли сам називав себе. На горлицю він таки мало скидався, хіба що характером — м'яким, добродушним. Узявши на плече досить важкий інструмент, вийшов із кімнати, уступаючи іншим місце при віконечку. Микола провів його очима.
— Колись і ви на такому попрацюєте,— промовив бригадир, натякаючи на молоток.— А зараз підберіть собі кувалду з короткою ручкою, відповідно до своєї сили. Тут багато, різної ваги. Візьміть пару бурів, обушок і трійку зубків. Більше вам на перший раз не знадобиться. Ми почнемо з вами від ручного способу добування вугілля, яким сотню літ до нас добували наші батьки, діди і прадіди. Вам це буде корисно.
Одержавши рудникові лампи і вислухавши попередження, що курити в шахті не можна, бригада спустилась у підземелля. Цього разу спускатись було не так страшно, як першого разу, і рудниковий двір, у якому зупинилась кліть, не видався таким похмурим.
Дійшовши до вибою, бригада розійшлась на свої робочі місця, а новака бригадир поставив перед невеликою вугільною стіною і сказав:
— Тут будете працювати. Сідайте поки що, зігнутому важко стояти, я обійду всі робочі місця і зайду до вас, це буде скоро, не знудитесь.
Бригадир пішов, і Микола залишився сам. Йому зробилось не по собі. Пригнічувала ця особлива, могильно мертва тиша. Буває відносна тиша в природі — в степу, в лісі, іноді перед бурею, а буває ранками, вечорами і в літні погідні дні,, але та інакша, жива, а тут, у шахті, понура, мертва. Недарма народ створив слова "мертва тиша", можливо, що творцями їх були якраз шахтарі, бо ніде так не пасує ця назва, як до шахти. її не оживляє далекий стук, що вчувається час від часу, ні шум такого ж мертвого підземного потоку, навпаки, вони підкреслюють тишу. У Гаєвського з'явилось враження, що він у могилі похований живцем, а далекий стук — це удари грудок землі по дерев'яній домовині. Це тривало, зрештою, недовго, одну коротку мить, бо скоро поблизу пролунав ритмічний стукіт відбійного молотка, і той хвилевий страх і сум зникли. Прийшов Арсен Іванович.
— Не знудились чекати? Зараз ми візьмемось до праці.
Він ліг на землю і показав, як підбиратись під пласт обушком. Внизу пласта, що зветься підошвою, є невеличкий прошарок сажі, заледве кілька сантиметрів. Цю сажу треба зубком відбити і відгребти. Заглиблюються від пласта звичайно на довжину обушка, вздовж того відрізка лави, який задано в норму. Сюди входить цілий комплекс робіт. Як лише сажу вигорнено, треба в пласті, що стоїть прямовисною стіною, продовбати кілька шпурів. Робота проста, але не зовсім легка. Півметровий сталевий бур прикладається загостреним кінцем до одної точки в пласті і кувалдою ударяється по тупому кінці. Маніпуляція така ж, як при забиванні цвяха в стіну, з тою різницею, що бур треба після кожного удару кувалди повертати в усі боки, щоб розробити отвір і щоб бур легко входив у нього. Такий процес роботи можна бачити і на поверхні — бурами користуються електромонтери.
Буріння шпурів зайняло більше ніж півзміни, і парубок ледве справився з роботою. Руки* від незвички боліли неймовірно. Але він не хотів відставати від бригади, бо відпали відбуваються рівночасно. І дійсно, не відстав, бо коли прийшов запальник, то його шпури були готові. Запальник навіть похвалив роботу, патрони входили в отвори легко, і Микола був так задоволений з похвали, що забув біль рук.
Другий день праці пішов легше, третій — ще легше, а через тиждень Гаєвський відмовився від учнівської норми, яку, фактично, щодня перевиконував. В кінці другого тижня навчився закріпляти за собою вибій і став рядовим робітником. Свідомість цього наповнювала його гордістю. Він тішився своєю відвагою, що не
побоявся кинути затишний кабінет для шахти. Хто ще з його товаришів пера на таке здатний? Додому вертався сильним, задоволеним. Де ділись понурі думки. Забулась і Зоя Іванівна. Спав богатирським сном і на брак апетиту не міг поскаржитись. Товариші по роботі по деякому часі довідались, хто він і що. Довго заховати інкогніто не вдалось та й не було потреби. Пізнали його люди, і він сам признався. Дивувались, що проміняв перо на обушок, і будували найдивачніші з цього приводу припущення. Були й такі, що радили перевірити, чи він, бува, не шпигун. Ходили навіть до помешкання Вавиленків, допитувались, перестерігали. Гаєвський не знав про це і не думав. Йому не говорили, щоб не образити. Одного разу, під час відпалів, коли шахтарі відпочивають після виснажливого буріння шпурів, чекаючи, поки не провітрять забоїв, до Миколи підсів Горлиця. Заговорили про відбійний молоток, про те, наскільки швидше і легше ним працювати, про техніку його роботи. Горлиця відповідав на питання, але не те його цікавило, і він повернув мову у потрібне йому річище.
— Навіщо вам ця техніка? — спитав він з усією прямотою.— Письменник ви, книжки всякі пишете, поезію і тому подібне, і от покинули все: місто, добру квартиру, спокійне місце за столом — і разом з нами, простими шахтарями, сидите оце на дні мокрої шахти і нюхаєте дим відпалів. До чого це вам? Професія шахтаря важка, незавидна. Ви мені звиніть, будь ласка, може, я не так що сказав, але цікаво б почути правду, ви звиніть, прошу.
Питання поставлено руба. Не хотілось відповідати, бо вже не раз чув такі питання і відповідав на них, але не випадало залишити і це без відповіді.
— Кажете, професія незавидна,— промовив Гаєвський.— Не погоджуюсь.