А тим часом все чисто чує.
— Іще трошки мати повештались у хаті, а тоді...— На цій мові дівчина рвучко сіла на постелі, бо, як видно, саме отак, а не навлежки, про це тільки й можна було говорити.— Я ж думаю, що вони сінешні двері пішли засунути. Жду та й жду. А їх нема. А мені страшно самій у хаті. То схопилася, щоб погукати. Тільки двері з сіней відчинила, так і заклякла на місці. Бо все ж чисто видно: місяць над самим двором стоїть. А під тином проти порога...
— Ну й годі — не витримала Христя.
— Та я вже більш нічого й не знаю,— сказала дівчина.— Бо в голові запаморочилось, і я впала.
— Ну, а що ж далі було? — по довгій мовчанці озвалася Христя.
— Очуняла я — бачу: лежу на полу. І мама біля мене,— розповідала далі Федорка.— Прикладають до лоба мені мокру ганчірочку і лають мене, лають. Але не дуже сердито. Що отака дурна, а вже й не маленька! Хтозна й чого злякалася! Та й стали ото розказувати мені, що то находить на нього іноді отаке. Припадочний він. А тільки трохи подушить кого,— хто вже там під руку йому підвернеться,— зразу й полегшає йому. А тільки не треба про це нікому-нікому розказувати. Бо хвороба це стидна, як ото короста! Він, як довідається, що ми комусь би розказали, то й з хати вижене. А куди ж ми тоді дінемось?! Христе, а ти вже з дому не поїдеш нікуди? Ой, добре ж як! Он бач, при тобі й він прийшов та й мерщій пішов собі. Нехай своїх душить, мало там їх — і сини, й невістки?
Заспокоївши трохи Федорку, приспавши її, Христя встала з постелі і в розпачі, як неприкаяна довго ходила по хаті. Потім сиділа кінці столу, впавши головою на руки. В отакій позі її й мати застала, коли, кінчивши врешті з прядивом, зайшла в хату.
— Не спиш? — здивувалась.— А чого ти тут сидиш?
— Сядьте й ви,— замість відповіді тихо сказала Христя. За звичкою, сам язик мало не вимовив "мамо", але вона стрималась: отака неприязнь і зневага до матері була зараз у її серці. Не повертаючи голови до матері, вона сказала після недовгої паузи:
— І невже ото вам,— знову обійшлося без "мамо",— невже ото ви не могли утриматись — хоч би, поки рік минув. Після татової смерті?! Де ваша совість була?!
— Ах ти ж погане дівчисько! — одразу догадалась мати, про що йдеться.— Розляпала вже. Ну, постривай же ти!
Ця вихватка материна ще більш обурила Христю. Не владна вже над собою, вона сказала різкіш, аніж навіть сама хотіла:
— Чи ж вона винна! Це вам треба було... з своїм полюбовником обережнішими бути. Щоб хоч не при дітях!
— Та що-бо ти! — одсахнулась мати від неї.— І ото ти таке про свою матір думаєш! "Полюбовник!" Та чи ж я своєю охотою!
— А як же? — не зрозуміла дівчина.
— Та коли б мені треба було, чи я не знайшла б собі когось з людським обличчям принаймні. А не отакого... вовкулаку, з вовчою мордою. Що на нього гидко й глянути!..
— Ну, а як же?..
— Мало ще ти, дівчино,— теж не "дочко",— на світі прожила. Поживеш довше, не питатимеш — як! — Помовчала трохи, може, вагалася,— казати чи ні, і врешті сказала-таки, з дивною, навіть приголомшливою байдужістю в тоні: — Присилував. А вже тоді — коли хотів, тоді й приходив.
Христі здалося, наче стеля обвалилась на неї й розчавила її, тільки серце й було ще живе — тріпалося, скривавлене, в потрощених грудях — та мозок палав від жаху, від гніву, він невимовної любові та жалю до матері. І від страшної зневаги до себе за все оте, що вона допіру їй говорила і що думала про неї. Майже мліючи від любові й відданості, Христя зсунулася з лави — коліньми на долівку, а лицем у материні коліна, обняла їх цупко, як бувало в дитинстві, й затіпалась у ревному плачі...
Потім вони знову сиділи рядом на лаві. Христя вже не плакала. Але оцей дивний спокій її бентежив матір більш, аніж недавній її плач. Щоб не дати їй зовсім вже заклякнути в душевному отупінні, вона стала розпитувати її про Таврію (щоправда, без особливої цікавості) — як жилося їй там, на якій роботі робила. Дівчина розповідала, але байдуже. Знати було, що всі думки її не про це. Сказала, скільки принесла заробітку: двадцять вісім карбованців. І лише тепер трохи пожвавішала. Вдалась навіть до підрахунків: якщо двадцять п'ять віддати, то разом із завдатком це вже буде п'ятдесят п'ять. Лишиться рівно сто без п'яти карбованців.
— А чого ви так рукою махнули? — здивувалась і навіть знепокоїлась Христя.
Мати зітхнула:
— Аж нічого не вийде в нас. Не жити нам на цьому дворищі! — І на розпити Христі розповіла про сьогоднішню розмову з ним. Ото як увечері вийшла з хати.— Сказала, що ти вернулась. Ну він начеб і нічого; не став наполягати. Але тільки-но заїкнулась, що і взагалі не буде вже того більш, наче сказивсь: "Коли ж так, то шукай собі на зиму інший притулок!"
— А ви б про завдаток йому нагадали!
— Нагадала. "А це ще й Христя,— кажу,— щось таки принесла з Таврії". І слухати не схотів. "На бісового батька мені це здалось! Або всі гроші одразу, або верну,— каже,— завдаток, та й на всі чотири сторони!" Два тижні дав строку. І що ти думаєш — не вижене? Ще й як! Бо хіба ж не було вже... Отоді! Засунулась була, не пустила-таки. А вранці тільки відчинила двері, а він уже у дворі. З телятами. І просто в сіни заганяє. А ти — куди хоч! Насилу впросилася була...
Отоді й виникла у Христі ота рятівна думка:
— Поїду я, мамо, в город. До дядька Йвана. Нехай десь позичить для нас.
— А віддавати чим?
У Христі було вже й це придумане:
— Наймусь на махоркову фабрику...
Було вже за північ, як вони нарешті, потомлені вкрай, лягли спати. Мати таки й заснула. А Христя до самого світанку й очей не заплющила. А тільки засіріло надворі, як вона встала вже. Стала збиратися в дорогу.
Перед тим, як іти з хати, віддала матері гроші, заробіток свій. Два карбованці взяла собі на квиток та на прожиток у місті.
— Хоч зараз віддайте, тільки ж не наодинці, неодмінно при людях! — навчала вона матір.— А хоч у скриню сховайте. Та вже тоді разом з позиченими. А тепер іще одно, мамо.— Найголовніше лишила на кінець! — Тільки слухайте уважненько: лист мені прийде. Глядіть же ніде не діньте! Найкраще — у скриню, де й гроші, покладіть. Та замикайте скриню.
— Аякже. Ну, щасти ж тобі!
"Еге ж! — І лише тепер Христя розплющила очі.— Еге ж! Та, правда, в тім ділі таки пощастило. А що своє життя отак перевела! Своє щастя за вітром пустила!.."
Лежала, як і тоді, з одкритими у темряву очима, виповненими слізьми, як степові озерця водою після зливи, що аж часом переливались через край. Та Христя навіть і тоді не рухалась, щоб хоч витерти долонею сльози,— так і стікали по скронях. А втім, здається, можна було вже і не критися. Вона чуйно прислухалась. Справді, спить уже Артем, вгамувався. Тоді тихо звелася й сіла на постелі. Рукою перевірила в темряві, чи не розкрився Василько. Авжеж, розкривсь. То вкрила ряденцем. І так вже й не прийняла з нього руки, так і заснула згодом, пригорнувшись до сина, до єдиної своєї втіхи.
XXVII
На другий день Артем з самого ранку зайнявся господар-
чими справами. Скрута була у Христиної матері з усім:
і з харчами, і з топливом. Та коли у повітчині хоч на мі-
сяць було запасу плиток та дрівець, то в хижі не було й тако-
го запасу харчових продуктів. Засік був зовсім порожній.
А в клунках, коли Артем поцікавився, було не що інше, як
послід або зерно наполовину з землею, що зараз йому і ладу
ніяк дати, бо не провієш. Єдиний спосіб — це вже повесні
у воді змити. А до весни? Отож найперше хлібну проблему
Артем і взявся якось розв'язати. Згадавши вчорашню роз-
мову з Христиним сусідом, він підстеріг, коли той вийшов
із хати поратися по господарству, й гукнув на перекур. А вже
як закурили біля тину, спитав, чи не порадив би він, у кого
б муки купити. Грошей у нього, щоправда, нема, але було дві
речі, які можна на це діло пустити: кишеньковий годин-
ник та добра бритва "Близнюки". ,
До годинника сусіда поставився досить байдуже (півень є на хазяйстві, обійдеться). Але бритва його зацікавила і сподобалась дуже. Йому й віддав Артем, а натомість Христин сусід зобов'язався щодня по кварті молока давати їм протягом двох тижнів. Щодо муки, то він порадив піти до мірошника, просто у вітряк. Ось за селом зараз. До речі, він і сам оце має іти туди (пшениці на кутю стовкти), отож, коли охота,— гайда разом!
— Якщо старий у млині зараз, то навряд щоб,— уже по дорозі міркував він.—Але якщо приймак меле, то, може, й вигорить. Бо цей уміє жити! Та й, окрім нього ж, є у млині люди.
Старий вітряк аж ходором ходив. Крім мірошника, тут було ще два чоловіки: один — біля коша, а другий — біля ступ. Гуркіт такий стояв у вітряку, що люди кричали, а й то не дочували один одного.
— Твоє щастя! — гукнув у вухо Артемові сусіда.— Приймак! — А тоді до чоловіка, що сидів на мішках, по-пихку^и цигаркою: — Діло до тебе є. Годинник "Павел Буре" . Хочеш?
— Покаж!
Артем зніяковіло від незвичної ролі, не глядя навіть на мірошника, подав годинник. Той довго розглядав його, відкрив навіть кришку, глянув на механізм.
— А що ж ти за нього хочеш? — Підвів нарешті голову і враз аж з місця схопився:— Гармаш?! Та де ти взявся? А Кузнецов казав тоді, що тебе поранено.
Артем не менше за мірошника'був зараз здивований: авжеж, Кравцов!
— А де, коли ти бачив Кузнецова?
Це був перший, кого побачив Артем із своїх саперів після того, як гайдамаки обеззброїли у Славгороді і вивезли батальйон на станцію Ромодан,— рязанець Серьога Кравцов. А тільки не в шинелі вже, а в рудому кожусі, в чорній смушевій шапці. Пика — аж блищить, гладка, чисто вибрита. Що за маскарад?
— А що з батальйоном?
Кравцов охоче став розповідати, а тільки — хіба ж за цим гуркотом!.. Проте за якісь п'ять хвилин, поки по цигарці викурили. Артем уже мав цілковите уявлення про ті обставини, що привели цього вояку осюди, в Попівку, в оцей вітряк на роль мірошника.
— Три дні і три ночі в холодних теплушках! Голодні! — кричав Серьога, щоб перекрити гуркіт ступ.— Аж на четвертий день прибув Кузнецов. Привіз у тамбурі, між дровами, гвинтівок з двадцять. Легше стало з комендантом розмовляти: зачислив на довольство, віддав і борг за ті три дні! Повеселішали трохи. Але з Ромодана ні туди ні сюди. У вагонах холоднеча — що було під руками, все попалили. Отут і почалось! Місцеві перші повтікали.