Тому і нам належиться ще одно велике-превелике щастя! Та ти, звісно, воєнний чоловік, тобі се не в голові!
– Що ж се таке? – питав пан Василь, дармо силкуючися відгадати, якого-то добра йому ще нестало.
– Звісно, що – внучата! – усміхнулася пані Марта.
Юрко почервонів, мов грань.
Після обіду пішла гутірка між батьком та сином. Одначе немало здивувався батько, почувши погляди сина на господарювання на Україні.
– Тут, у нас, нема що господарювати крепакам на усьому просторі нашої пущі. Може, вдасться осадити одно-два села, але не більше, а й то не крепаками, а тільки віднаємцями, які платитимуть скільки там до скарбу збіжжям, медом або грошем. Під боком козаків панщина не може процвітати! Кождий тільки дещо більш тямучий мужик іде у козаки, у "послусі" остане хіба крайня дрянь, бурлаки, втікачі, а й ті тільки так довго, доки не почують на спині цілого кобеняка, а на ногах чоботів. Зате не можна спинювати козацьких поселенців, противно – позволити їм осідати поза нашим власним посіллям, де тільки захотять.
– Як-то? – не годився пан Василь. – На нашій землі?
– Земля Божа, не людська! Прийде завірюха, змете з лиця землі села і двори, і хто тоді запитає, чия се була земля?
– Яка завірюха?
– Війна, батьку, війна з Польщею – одна, друга, може, й третя, доки не захлиснеться власною кров'ю другий опир, що ссав досі кров нашого народу. Нашим першим законом на Україні – іти з народом, з козаками, з хлопами й міщанами, духовенством, а не проганяти одних і визискувати других.
– Ба, але ж жити треба, збирати майно собі й дітям! – опирався пан Василь.
– А чи то ми наймитів не добудемо, кільки треба буде? А там і козацький хліб чи торговля, певно, більше нам принесуть гроша, чим соха й плуг. Ось погляньте, батьку, на Вишневецьких, Збаразьких, Конецпольських. Не панщиною вони ростуть і, певно, коли захотять колись завести панщину, то покрутять голови. Не у нас, батьку, володіти нагаєм! У вас, в Теребовельщині, добрий пан – се невидальщина. До них усякий горнеться, бо не у кождого найдеться сила й спромога глядіти волі на сході. Тут інше діло. Не на се тікав мужик з-під нагая, втратив майно, часом жінку й дитину, щоби знову йти під нагай.
Довго думав пан Угерницький над словами сина.
– Значить, ти, сину, стаєш козаком? – спитав.
– Я уже й є ним, а, дасть Біг, за рік стану сотником у нашому Смілянському окрузі. А сотник, батьку, часами й тисячу шабель має на поклик. Чи ви розумієте се? Під польським правом той тільки паном, кого пильнують гаківниці, самопали, заборола та сотка гайдуків. На Україні і пану Жолкевському з усім компутом опришків нема приступу до козака – хіба що сам козак мимря або недоляшок.
– Що ж ти, сину, тут робитимеш? – спитала мати. – Невже ж будем вічно служити на пограниччі, боротися з татарами без відпочинку, без хвилі спокою?
– Ні, паніматко! Службу проти татарви несуть запорожці або добровольці, і тільки при більших залогах ідуть і волосні козаки у степи. У мене інша задача. Ми маємо тут, на волості, пильнувати наших стародавніх прав, добувати нові і збирати силу, зброю, порох, олово та припаси чи то для Запорожжя, чи для недалекої вже, може, війни…
Дальшу розмову перервав Грицько. Якісь два шляхтичі бажали розмови з паном Василем.
При вході у кімнату Юрко мимоволі здригнувся. У одному пізнав пана Кровінського, у другому – предивне диво… – пана Зборовського. Він зірвався з лави, на якій сидів, вхопив за шаблю і відкрив уже уста, щоби гукнути на пахолків, коли нагло пан Зборовський подався взад і, заки хто зміг отямитися, щез за дверима. Кровінський остав сам. Його лице поблідло, мов стіна. Він увесь затрусився так, що аж оперся об стіл, а між тим Юрко вибіг за Зборовським. Але уже і п'ят пана стражника не було видко у найближчому переулкові.
– Що ж приносите, вашмость пане Кровінський? – спитав, стаючи перед шляхтичем, який подумав, що ось йому таки сейчас прийдеться згинути від того козака; він, бач, не пізнав Юрка у козацькому наряді.
– То в… вельможний п… пан, м… мені зд… здається? – поспитав, дзвонячи зубами.
– А вашмость мене забув? – була відповідь.
– Дуже жалую, але не пригадую собі.
– А ось буде сьому рік, за Баром під татарським кошем…
Кровінському очі вийшли наверх, наче в агонії.
– То-то, вашмость, знаєш…
– Усе знаю! Але се діло ката і собак, які колись порозтягають стерво вашмості. Я тільки козак, до гроду не піду, але за хату з шаблею наголо можу хотяй би і сейчас.
– Юрасю! Змилуйся! – крикнула пані Марта. – Що вчинив сей чоловік?
– Не дивуйся, мамо, се гадюка з того самого гнізда, що й Зглобіцький.
– Ах! – крикнула мати й вхопилась за серце.
– Як так, сину, то бий його! – сказав спокійно пан Василь, а його бліде лице прибрало нагло зовсім той сам вигляд, що колись там, далеко на півночі, у королівській службі.
Кровінський упав на коліна.
– Панове! – благав. – Я ж вам нічого не винен.
– Нічого, злодію? – крикнув Юрко. – То ти уже забув, що мене і товариша бажав втягнути в банду опришків, яка мала, вдаючи татар, пограбити ті села, які вони пощадили?
– Ах! То вашмость були там?..
– Так, я!
Кровінський встав і, видко, успокоївся.
– Коли так, то пропоную вашмості сим разом ясніший уклад і spero, що його не відкинеш. Уклад сей буде заразом покутою за мої гріхи… Хто ж їх не має!
Юркові видалося, що чує слова небіжчика пана Бялоскурського.
– Панове! – начав тоном бесідника. – Concedo, що не раз у житті бувають терміни, у яких назавсіди можна рицарський гонор, так дорогий кождому польському шляхтичеві, сальвувати з обєжи. Одначе, коли той сам шляхтич прийде і вдариться в груди, чи не простите йому?
Лице молодця аж посиніло з лютості. Здавалося, він ось-ось скочить і уб'є ляха, як собаку, як колись Іван татарина Арслана, але ось пан Василь зацікавився справою і вмішався до розмови.
– Пожди, Юрку! Я хотів би знати ще дві речі. Хто був сей другий шляхтич?
– Се пан стражник Зборовський, великий персонат і потентат у Річі Посполитій, а мій личний друг, – відповів Кровінський, надіючися, може, з сеї сторони помочі. Але завівся.
– Стражником є від року хто інший! – відповів пан Василь. – Пан Зборовський є тепер під баніцією і інфамією за обиду маєстату і окрадення сяніцького скарбу!
– Ба, він украв і гроші рідні пана Корецького, призначені на викуп його жінки з татарського ясиру.
– Лайдак! – вирвалося у пана Кровінського.
– Чи тому, що не поділився з вашмость паном? – поспитав їдко Юрко.
– Ні! Кленуся Маткою Боскою та збав'єнєм душі, що ні! Я жалію тільки, що компанував зі злодієм і інфамісом!
– Ов? – обізвався пан Василь, і то таким тоном, що Кровінський порозумів його гадку і без слів.
– Не вірите, ваша милосте? Ну, гаразд! Я докажу вам, що я не з того самого кодла, що він. Пані Беата Бялоскурська має надання на Тясминський округ. Яким способом добула його, не знаю, і саме з сим прийшов до вашмостів, щоби перешкодити насильному забранню вашої землі.
– Кадук, значить? – спитав пан Василь.
– Так!
Але Юрко засміявся.
– Не з сим вашмость до нас ішов, тільки по те, щоби або купити від нас за собачі гроші, за відчіпне землю, або продати нам кадук, правда?
– О, яко живо, що ні! У ваших руках розцвіте ваша віра, виросте ваше багатство, слава і рицарські прикмети, а у руках нашої браці земля спустіє, поллється кров… ви ж знаєте!
Пан Василь глянув на сина.
– Пан Кровінський має рацію! – сказав. – Де ж є сей кадук?
– Можу вам його принести, як мене випустите.
– Ага! – усміхнувся Юрко. – Ні, єгомость, не здуриш воробця половою! Пішлеш за кадуком післанця, а сам останеш у залозі в Діброві.
Усміх появився на устах пана Кровінського.
– А якщо одержите грамоту, – спитав, – чи дасте пароль, що відійду ненарушеним?
– Чи сумніваєтеся, вацьпан?
Кровінський поглянув на обох.
– Ні! Я знаю, що ви не станете стримувати грішника, який спокутував гріх. Ось тут є грамота!
І достойним рухом вийняв з-за кунтуша звинену у трубку грамоту надання.
Пан Василь поглянув на неї, і нагло лице його почервоніло, мов грань. Перед ним лежало таке саме надання, як одержав був колись за криваві заслуги королеві і Річі Посполитій. За гріш канцелярія короля плодила такі кадуки десятками, а власники вимушували відтак від окрадених гроші за відчіпне або й викидали слабшого з посілля, якщо мали силу. Пан Василь не раз чував про се, та аж тепер бачив таке на ділі. Тільки, що він заплатив за кадук дешево, бо тільки життям одного злодія.
Кинув і Юрко оком на надання і нагло поклав руку на ньому.
– Кажеш, вашмость, що се надання для пані Беати, та я не бачу тут її імені…
Пан Кровінський засміявся.
– Недогадливий молодче! Невже ж ти думаєш, що жінка може одержати мандат заселювати пустиню? Се надання, се придане пані Беати для її чоловіка! Впишіть, панове, у порожне місце своє ім'я і занесіть у гроді, а ніхто не посягне утретє по те саме добро у королівській канцелярії, хіба за якийсь час, якби котрий з панів попав під баніцію та інфамію або, не дай Боже, помер…
– Про се поговоримо вже після смерті вашмості! – закпив Юрко. – Тому не тратьте часу і йдіть її глядіти! З Богом!
Наче чортяка зі свяченої води, вискочив з коршми пан Кровінський, а панове Угерницькі стали ладитися у дорогу.
Тої самої днини святим хрестом вітав о. Андрей брата Василя, а Галя мліла в обіймах свого вибраного.
________________________________________
Примітки
Антологіон – збірник текстів релігійного змісту. Перше видання його було здійснено в Києво-Печерській друкарні у 1619 р. Переклав тексти з грецької мови Іов Борецький. Передмову і післяслово до антології написали Єлисей Плетенецький і Памво Беринда; останній разом із Захарією Копистенським здійснив остаточне редагування збірника;
Часослов – богослужбова книга християнських релігійних пісень та молитов для щоденних церковних відправ, у тому числі т. з. часів (звідси – і назва книги); у давнину правила і за читанку для навчання грамоти
Чамара – правильно: чумарка – старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий до талії, із фалдами ззаду.
14. Несамовитий післанець
Юліан Опільський
Буває не раз, що у погідний, тихий час синяві води гірської річки пожовкнуть, приберуть, заграють зично і покотяться у даль з грохотом пориваного струєю каміння та шумом запінених валів.