І коли б уже тоді я узнав од тебе все, що сьогодні знаю. Нічого б у мене з Мирославою не було б. А склалося б все зовсім інакше.
Христя здригнулась і руку притисла до грудей, сиділа насторожена. Потім звела на нього очі. —■ А як же це — "зовсім інакше"?
— А ось так: уже тоді, влітку, ми б із тобою, Христинко, та з Васильком разом утрьох би жили. Родиною! Не глядя навіть на те... Якщо, звичайно, не любиш його так уже вельми, що й розмови заводити про це не варт.— І після паузи:— Чого ж мовчиш?
І тоді Христя поривно звелася з лави, підійшла до каганця на карнизі комина і стала поправляти гніт, що відколи вже коптів. І цим виграла трошки часу, щоб зібратися з думками. Повернувшися потім до нього, сказала упевнено:
— Ні, Артеме, ти помиляєшся! Не було б цього й тоді, влітку. Не могло бути. Я навіть уявити собі не можу, як би це я могла, не дочекавшися його додому... Хоча б навіть і надумала не жити далі з ним, вернутися до тебе! Та як би я у вічі йому глянула! Все життя б потім картала б себе... Ні, ти вже, будь ласка, не підбивай мене на це! І давай, мабуть, спати вже. Якраз і в каганці геть-чисто вигоріло.
Вона швиденько, бо справді каганець ось-ось мав погаснути, постелила Артемові на лаві, а собі на полу, поруч з Васильком; дмухнула на світло, і темрява поглинула їх.
Проте заснути обоє довго не могли. Христя чула кожен рух Артема, як він перевертався на лаві. Чула, як виходив курити в сіни. Потім знову ліг і знову довго перевертався. Чи так твердо лежати було? Ні, не через те. А щоб не подумала, що заснув уже. Коли виникло б у неї бажання щось сказати йому, то щоб знала, що він ту ж мить готовий продовжити розмову.
Христя так і розуміла це. Та чи ж їй до розмови було зараз?! Більше за всякі слова їй тепер потрібні були тиша і самота. Щоб хоч якусь раду дати собі з усіма отими думками та почуваннями, що збурила їх несподівана зустріч з Артемом.
І з яких хіба що сота частка знайшли своє втілення в отій їхній розмові, а решта сплутані, потолочені лежали перед нею — перед її внутрішнім зором,— наче убога нива після того, як прошуміла над нею злива велика, та ще й з вітром... Але дарма! Зате як напоїла вона суху, аж порепану землю животворною вологою!
Удаючи, що вона вже спить, Христя нерухомо лежала горілиць на постелі з відкритими у темряві очима, і здавалося їй, що все її тіло аж бринить зараз, як ота зволожена земля під ясним і теплим сонцем, від щастя, якого не те що не ждала, а навіть і гадки вже про нього не мала. А воно таки випало їй! Вона ще навіть і не збагнула як слід всього значення для неї цієї надзвичайної події, не уявляла, які зміни тепер можуть статися в її житті. Та навіть не хотілося зараз їй про це й думати. Бо вже перша розмова з Артемом на цю тему не так обрадувала, як просто дуже збентежила її. З неї зараз досить було й того, що вона вже знала тепер, як прикро помилялася всі оці роки, отак погано думаючи про Артема. Як про людину безчесну, зрадливу. Тепер, коли вона вже знала і всі обставини отої великої кривди над ними, їй навіть самій дивно було, що вона могла отаке про нього думати. Та чи ж таки людину не видно?! Невже ото за ціле літо не прорвалося б хоч щось! І якщо потім зневірилася в ньому,— сама винувата. Аж навіть картала себе. Але ж потім, передумавши знов, зіставивши факти, рішуче відхилила од себе оце самозвинувачення. І якщо й почувала провину свою, то лише в одному: "Чого було не дочекатися листа від нього, а вже тоді податися в Славгород! Адже саме з цього і почалося все лихо! Чи так вже ото конче потрібно було?.." Та й обірвала себе на півслові, обурена вкрай на себе: "А хіба ж ні? Чи ти вже забула?"
Ні, не забула Христя нічого з отого страхіття. Хоч, певна річ, за ці чотири роки все те вже трохи порохом припало. Отак старанно одвертала Христя протягом всіх оцих років свої думки про те. І аж оце тепер, чи не вперше за весь час відтоді (може, іще й тому, що Артем аж двічі сьогодні допитувався в неї саме про це), але головним чином, щоб пересвідчитися, що таки справді не могла вона вчинити отоді інакше, як вчинила, Христя наважилася врешті. Вона заплющила очі (дарма, що в хаті було поночі, хоч в око стрель!) — з закритими очима таки легше було їй зосередитись. І ось, напруживши уяву, перенеслася вона раптом аж в отой пам'ятний вечір (як поверталася з заробітків), коли, відсидівшись у соняшниках під селом, з одтухлим уже трохи обличчям, через городи, прокралась вона на своє подвір'я і — що вже тут критися! — мов не своїми ногами, безрадісно якось (а все через Варку! — а може, й серце вже передчувало!) переступила поріг у хату. І тільки кинула поглядом по хаті, так і збагнула одразу, що вдома якийсь негаразд, а може, й справжнє лихо.
Більше як чотири місяці вдома не була, але, як видно, за цей час мати щітки і в руки не брала: стіни аж сірі, а з, кутків під стелею (навіть і в тім, де образи) бородами звисало павутиння. Комин задимлений увесь, поколупаний.
Мати біля припічка якраз насипала в миску борщу. Завжди охайна, зараз вона була, як та старчиха,— в лахмітті, розпатлана, у засмальцьованому очіпку. На Христине привітання повернула голову і теж сказала: "Здрастуй!" Потім іще одне слово: "Вернулась!" І в цих словах іще вчулася Христі колишня материна привітність. Але, поставивши миску на стіл, за яким вже сиділи обидві Христині сестрички з ложками в руках, мати вже зовсім іншим тоном, байдужим, сказала дочці:
— Сідай вечеряти мерщій. Щоб поки завидна. Бо нічим світити.— І, не чекаючи, поки вона сяде, вже стала їсти. І хоч би що-небудь спитала! Так наче не далі, як сьогодні за обідом, бачилися вони.
Дивували Христю й обидві сестрички — худющі, хворі, може, чи просто отак занехаяні. Особливо старшенька. Коли Христя підійшла до них і обняла обох разом, менша, Галя, досить байдуже відповіла на цю сестрину ласку, спитавши тільки, чи гостинця привезла. Зате Федорка так і прикипіла до Христі. І тільки коли мати сказала: "їжте вже!" — враз одірвалась од неї і стала знову, якою була досі,— вся зосереджена чи насторожена. Мовби все чогось ждала в тривозі.
Христя, збентежена, не знала вже, що й думати. Хотіла вже просто запитати: "Що трапилось?" Але не встигла, бо розгадка сама прийшла.
— О, вже йде! — злякано шепотом сказала Федорка, впустила ложку (не поклала, а саме — випустила з руки) і вся зіщулилась.
— Хто йде? — спитала Христя.
І в цей час попід вікнами почулася важка некваплива хода, потім — стукіт пучкою в шибку і гугнявий голос сусіда-хазяїна:
— Меланко! А вийди-но на часинку!
— А будь ти проклятий! — мимоволі вирвалось щире у матері, і вона сердито поклала ложку. Але сиділа ще на місці, аж доки той самий голос не погукав її вдруге: "Меланко!" Тоді вона утомно підвелася з лави. Та перше як вийти з хати, спинилась і проказала, мовби ні до кого не звертаючись, хоч ясно було, що говорила це виключно для Христі: — От узяв моду! Мало того, що цілісінький день спину на нього гнеш! Поїсти спокійно не дасть. Ані заснути вчасно. Коли не те, то те. Полови не доносила трохи у половник, то оце, мабуть... Та хай не вигадує! — І вийшла з хати. І ту ж мить Федорка пригорнулась до Христі й тоненько заплакала.
— Що тобі, Федорко? — знепокоїлась Христя.— Ну чо-го-бо ти?
— Ой, це ж він...— крізь плач зляканим шепотом відповіла дівчина, змішуючи слова з хлипами.— Це ж він знову маму... душитиме?
— Що? — оторопіла Христя.— Що ти верзеш?!
— Не верзу! Я знаю. Коли ж я сама отоді бачила!
— Та за що б же він мав душити маму?
— Хіба ж так?! Не за горлянку. А звалить на землю. Він же припадочний!
Тільки тепер збагнула Христя, про що йдеться. Наче отерпла вся. Нескоро вже оговталась трохи і вже хотіла щось запитати у Федорки, як до хати увійшла мати...
— Відкараскалась-таки! — сказала на цей раз веселіше мовби. Тоді до дітей:— Поїли, ну й лягайте собі мерщій.
Дівчатка слухняно і мовчки (навіть про гостинець не нагадали) вилізли з-за столу і перейшли на піл, на свою постіль, яка, як видно, хтозна й відколи вже не перестилалась. І тільки аж тоді Галя сказала:
— Мамо! Нехай же Христя гостинця дасть.
Христя розв'язала свій клуночок, вийняла скромні подарунки: матері — ситцеву хустку (поклала на стіл: "Оце вам, мамо!"), дівчаткам — по стрічці, по великому бублику і по кілька дешевеньких цукерок у барвистих обгортках. Тоді взялась мити ложки після вечері.
— Та й ти, дочко, лягла б з дороги. Я б це й сама,— сказала мати.— А втім, коли вже почала — кінчай собі та й лягай спати.
— А ви? — насторожилась Христя.
— Та почала вже з прядивом поратись. Піду в сіни. Якусь жменю зімну.
— Тільки дверей не зачиняйте! — сказала Христя.— Нічим дихати в хаті.
— Про мене.— І мати вийшла в сіни, лишивши двері в хату прочиненими.
Помивши ложки, Христя мерщій і лягла собі. Ні, не спати. Чи їй тепер було до сну! Хотіла у Федорки, поки дівчина не заснула, дізнатися більш про оте страшне, та й заспокоїти бідолашну. Не роздягаючись, вона прилягла на полу поряд з нею.
— Ти тут і спатимеш? — зраділо дівчатко, пригортаючися худеньким тільцем до сестри.— Ой, добре ж як! А то Галя, тільки лягла — вже й заснула. А мені самій страшно!
— Гаразд, я тут спатиму. Але ж і ти, Федорко, ось не вигадуй мені ніяких дурниць.
Дівчина навіть з місця схопилась, сіла на постелі і палко проказала:
— Ну то дивись! — І вона щиро перехрестилася.— Нехай мене хрест уб'є, коли я вигадую щось! Ну кажу ж, своїми очима бачила! — Вона лягла і почала розповідати приголомшеній Христі все чисто, як воно було.
Це сталося — може, й тижня ще не минуло, як Христя пішла з дому на заробітки. Теж отак вечеряли, а він і прийшов. Але не під вікно, як цього разу, а просто в хату. Як сів на лаві та й просидів, аж поки й вечеряти не кінчили. Слова не вимовив. А тоді раптом, коли вже мати з столу прибрали, підвівся та й каже: "Ну то я, Меланко, і піду собі". Мати щось почали казати, а він сердито перебив: "Ось попробуй тільки мені!" — і вийшов. Галя вже спала. А Федорка ніяк не засне, за вечерею не втерпіла, глянула на нього, а тепер — тільки очі заплющить, так і виникає перед очима страшна його пика. Хоч очі виколи! А тут іще й мати аж сердяться: "Ну чого ти не спиш?" То вона, щоб не сердити матір, заплющила очі й удала, що вже заснула.