Бо, слава богу, не про смерть тут річ, а все інше — марниця. "Почекай, яка ж це марниця, як же бути з вірністю князеві, я скільки йому завдячую. Я по-своєму чесний чоловік. То як же бути з моєю честю, га? Дотепер я теж дорожив нею, гордився навіть відданою службою князеві".
— Почекайте,— обізвався печатник. — Тут погрожують мені смертю: воля ваша, у ваших я руках. І тут підмовляють: служи боярській справі. Що означає "служи"? Може, затіяли ви щось лихе супроти господина мого? Як нарекли б ви того слугу, котрий здружився б з вашими ворогами, вас продаючи? Чи не є це зрадою?
Це вже був торг, хитрування, набивання собі ціни: боярам він потрібний живий. Ян уже знав, що зрадить Осьмомисла, ще не уявляв, у чому зрада полягатиме, що, власне, він повинен зробити для бояр. Та — робитиме. Він дивився собі в душу, в підкліті свого "я", світильник освітив ясно закапелок, у якому плекав до цих пір пса, що звався вірністю осподину і хлібодавцю; сьогодні ж, замість пса, в закапелку повзав змій. Боже, як легко пси обертаються у зміїв. Це стривожило навіть Яна. Виходить, правий Русин із своїм Сократом: "Пізнай себе..."
— Нічого лихого князеві нашому не готуємо, погибелі йому не бажаємо. Вітець-бо він нам. Та... загордився вітець. Галицьких бояр у холопів обертає, ізгоями кращих із нас поробив. Сьогодні — нас, завтра — тебе, післязавтра — бояр понизянських, перемишльських або Звенигородських. Ось у чому небезпека. Він забуває, що сила його — в нас. Тому провчити хочемо і повернути його на стару стезю. Стоїмо на тому, щоб було, як було. І ти в цьому нам поможеш. Честі собі цим не урвеш, а може, додаси, бо порятуєш князя.
— А після "порятунку", як ти мовиш, Сірославичу, рятувальника княжого, тобто мене, зіпхнете з насидже-ного стільця?
— Боже борони.
— Маю на увазі стілець печатника. Бо-м звик до нього... звик до життя такого, а не до інакшого. Ти мудро сказав: смерть іноді нічого не значить супроти втрати того, що ти здобув.
— Стілець за тобою до смерті. Слово тобі даю боярина. Лишень запам'ятай: ми нині вольні відняти в тебе стілець і життя. Одначе даруємо одне і друге. З наших рук даруємо.
— Що вимагаєте взамін?
— Багато і мало: князь не повинен довідатись про нашу змову. Здаємо собі справу, що твої люди розтикані скрізь і всюди, як блохи в кожусі, і вже завтра, може, вони втраплять на наші сліди. Оглухни на певний час, осліпни.
— А потім...
— Потім, коли Ярослав повернеться на стару добру стезю, притримай 'го за крила. Він у нас крилатий, прагне вершин.
— Амінь! — печатник осінив себе хрестом і підписався під грамоткою, на якій прочитав: "Присягаюсь животом своїм, що віднині чесно служитиму боярському ділу..."
...Через півгодини Ян знову їхав на коні по розмоклій дорозі під проливним дощем. Галич спав, пітьма не поріділа, тиша не прокинулася. Все було так, як і тоді, коли вирушав з воріт княжого Дитинця. Тільки він, Ян, перемінився. Чи справді перемінився? А може, до цих пір не був уважний у підклітях свого "я", може, чадив світильник і він не запримітив поруч собачої шкури личину змії? Або ж удавав, що не помічає. Бо ніби не він зрадив колись батька свого Чагра, і город свій зрадив, і самого себе, свої гусла?
— Що зробиш, господи. Людина слаба, хробак єсьм.
III
— І зіслав господь на землю Галицьку за гріхи наші диявола. Чи чули?
Новина, як вітер спекотний.
Ніхто диявола у вічі не бачив, не здибався з ним, але в кожній оселі про нього шепталися, перехрестившись перед тим на святу ікону.
Даремно прибічники Осьмомислові розтовкмачували, що чутки про ходіння дияволове — вигадки брехливих язиків; люди їх слухали, а своє твердили: ходить-таки диявол по землі і чинить зло. Бо чим іншим поясниш оці щоденні зливи, бурі і громи. Дощі прибили до землі жито під час його достигання, і воно струхлявіло на пні, ціни на зерно серед літа підскочили втричі. Дністер та інші річки вийшли з берегів, затопили сельбища і луки, змили нивки ріпи і вівса. Каламутна бистрина несла з гір, як Ноєві ковчеги, рублені хижі, викорчувані дерева, розпухлі трупи людей, туші корів і коней.
Щоночі в придністрянських сельбищах глухо гуділи била, волаючи на допомогу.
Серед білого дня диявол утопив у розмоклому Виковому болоті під Галичем сто возів солі разом з волами й погоничами.
В Перемишлянській волості кинулася моровиця, вимирали цілі сельбища, навіть не було кому відспівати над нещасними "Вічную пам'ять".
На Пониззі й Придунав'ї, де не було злив, самі від себе загорялися полукіпки й ожереди житні.
В городі Черні якась жона привела на світ безруке дитя.
Одна вість жахливіша від другої. І так щодня.
Багато вістей, що круками залітали до стольного Галича, були напевно перебільшеними, підшитими ликом, та хто у тривожний час заходжувався відвіювати зерно від полови? "Диявол ходить землею Галицькою, господь відвернув свій лик од нас, грішних",— і цим пояснювали все.
Хтось, правда, пробував до гріхів докопатися, щоб дізнатися про причину господньої кари... пробував, поки в його запаленому умі не зродилося підозріння, що найтяжчий гріх скоєно в Дитинці: там сіла на княгинин стілець, переступивши вікопомний закон, донька дереводіла Настуся. Через неї всі біди. Відьма вона напевно... відьомськими чарами затуманила князя Ярослава.
Хтось кинув слово...
Хтось — друге...
Хтось почув... хтось недочув.
Хтось посміювався з новини.
Хтось повірив...
Хтось...
Хто?
Галич був схожий на казан, щільно прикритий покришкою, в якому кипіло вариво з непевних чуток, справжніх і перебільшених страхів.
Один тільки княжий печатник Ян знав достеменно, хто підкладає під казан дрова й роздуває вогонь; знав і мовчав, тремтячи за життя власне і маєтності.
А тим часом...
Боже милий, яка голубінь!
Голубий купол неба, голубі хмарки пливуть в голубому просторі; інколи хмарки, як ладьї до берегів, пристають до верховіття дубів у галицьких гаях, і тоді їх обсідають, перепочиваючи, голубі птахи; птахи кличуть Настусю на свою ладью, беруть її крилами попід руки і вона пливе, гойдається разом з ними.
Казка.
Настуся спить і не спить, в казку вірить і не вірить; усміх торкається її сонного обличчя... усміх чи крило пташине? То Ярослав, коханий гість, кепкуючи з її віри у доброту людську, поселив ладу в голубу казку. "Ну що ж, тим краще, хай буде казка, мій гостю. Але я живу в ній таки насправжки. Хіба не я учора ввечері умовила тебе дозволити смердам, які потерпіли від повені, рубати ліс на нові хижі на твоїх урочищах? Хіба не я впросила тебе, щоб рятував голодних із своїх і боярських житниць? Адже люди малі — твої діти, гостю, і кому, як не вітцеві, належить брати в боронь їхнє життя? Хай не буде віддяки, хай боярове і купці зеленіють гнівом, що не продадуть цього року зерно за золото, ти думай про вітцівський свій обов'язок. Бодай цим полегшити їх долю. Мало цього, я знаю, але що більшого можу сотворити для вас, браття? Я тільки Настуся, жона — не жона, любаска — не любаска князева".
Сон? Ява?
Настуся тулиться до Ярослава, що спить поруч, підклавши під щоку долоню. Він говорить щось спросоння, вона ловить слова... слова-вітер... вітер теплий. Тепло окутує Настусю, темрява в княжій ложниці теж дихає теплом; ніч за віконницями сьогодні тепла, бо нарешті вщухли дощі, ...дощі вщухли, дороги просохнуть, завтра дорогами поскачуть на всі боки биричі із звісткою: "Князь не дасть пропасти людям простим, для поряту-вання їх відчинить всі житниці і державну скарбницю". Тіштеся!
Боже милий, яка голубінь! Голубі вервечки виплітають жайворонки; по тій вервечці сходить Настуся з хмарки на землю. "Ні, це таки казка, це сон, бо я ще ніколи не бачила стільки блаватів. Вони розсіялись і квітують навкруги, зливаючись із синіми розливами Дністра; Дністро ж, як свічадо. У ньому відбивається моя долоня, а на ній — зерно. Я сиплю людям зерно в подоли, коробиці, в шапки; сиплю, щоб не було на землі голодних, аби сині очка дівчати не потемніли сльозою, щоб...
Сиплю... а вам, люди, не треба знати, що князь відчиняє житниці не з милосердя, а з боязні, що спорожніє волость. Він же господар. Гість каже: "Ніби ти сонце, щоб усіх обігріти?" А коли я хочу бути сонцем, гостю; а коли жадаю, щоб і в тобі була закладена бодай скибочка сонячна. В кожному з нас від природи закладено по сонцю... по сонечку... по малюсінькому. Не кожний лише підозріває про це.
Я дитинча, правда?
Не відаю, що таке життя?
Ах, я живу в голубій казці. Ну й що ж? Чому б у ній всім не поселитися: тобі, гостю, твоїм боярам, смердам, рукомесним людям. Місця вистачить. Як у раї... Та хто б у раї працював на бояр, вони ж бо не сіють і не жнуть? То, вочевидь, голуба казка не для кожного придатна, га? Лише для мене? Лише я маю право на щастя, одна із тисячі тисяч. Чим я його заслужила? Тільки тим, що впала колись в око князеві. А якби не впала? Жила б, як тисячі тисяч. Ні, не буду про це думати, не хочу, я в казці... я казка-ріка... течія... хвиля... марево. Я пливу на хвилі, я така легенька, як пірце; хвилі лоскочуть, обціловують мої стегна, груди, шию, мої зморшки осінні. Нема цяточки на мені не обцілованої. І нема кінця плавбі.
Ой...
Ой Настусе...
Ой Настусе, не спи...
Ой княже Ярославе, встань із ложа і припни меч.
Бо в келії ігумена Святоіванівського монастиря гострить на тебе ніж Костянтин Сірославич; бо виплітають на Настусю кріпке мотуззя; бо напоєна сонним зіллям дружина в Дитинці; бо зрадив тя, княже, понизянський тисяцький Денис; бо зібрав Коснятко у монастирі триста воїв боярської дружини; бо заслано потайно в Дитинець боярських людей, котрі ждуть-чекають умовного знаку, щоб відчинити ворота; бо куплений боярами старійшина братчини перевізників Авдій Сом... Куплено його й доручено привести світанковою порою на Золотий Тік людей нечесних, ледацюг, пияків.
Ой не спи, княже! Бо недурно пущено чутку про диявола, бо недурно нарекли Настусю відьмою. Бо Галич сьогодні не спить, а печатник твій Ян запечатав уста печаткою, а вуха залив смолою: і німий, і глухий, і сліпий.
Устань, Ярославе!
Пізно.
Осьмомисл пробудився від гамору в сінях-переходах. Десь задзвонив меч, хтось скрикнув, хтось хрипів, хтось упав, як сніп. Тупіт. А хтось рвонув двері ложниці. Настуся не почула, вона ще ніжилася в голубій казці, аж поки в ложницю не хлинула юрба драбуг.
— Як смієте! — скочив князь на рівні ноги й пошкодував, що звечора не прихопив з собою в ложницю меча, Не міг відразу второпати, як у ложницю волостели-на вдерлися чужі люди.