Що волосся посивіло – се пусте. Всади голову у комин, то буде, як було, ось що! А ти, Ганно, встань та прийми сватів, як ялося!
Слова ті казав нестарий ще козак з величезним червоним носом та довжезним оселедцем, закрученим аж тричі довкола лівого уха. З ним був ще другий козак, може, вісімнадцятьлітній молодець.
Іван усміхнувся. Він тепер одинокий у усій слободі знав, на кого ждала, за ким тужила та кого поминала у Лаврі Ганна. Із усміхом увійшов у коршму саме у сю хвилю, коли Степан, за намовою товариша, рішився додержати умови Ганні і брав її в обійми.
Вмить зі заплаканої, зворушеної жалібниці зробилася весела, дотепна Ганна і, відповідаючи дотепами на замітки козаків, давала себе досхочу вицілувати свойому соколикові. Та коли побачила Івана, відскочила і засоромилася.
– А, пан Попель, – сказала, збентежена, – вибачайте, вашмость. – Се Степан Корчинський, мій суджений… з каторги вертає.
– Як ти казала, Ганно? – питав між тим Степан. – Попель зветься сей шляхтич, може, ще й Іван, Іван Попель?
– Так, дядьку! Або що? – спитав Іван.
– То у мене є до вас від пана Юрка Угерницького вісточка.
Наче у сонце глянув Іван, почувши сі слова. Він так і припав до Степана.
– Що ж він? – допитувався гарячково. – Живий, здоров, веселий, куди дівається, що робить?.. Чи не потурчився де по дорозі? – додав по хвилі, ніби з усміхом та якось непевно.
– Потурчитися то він не потурчився, але скозачів зовсім, мості панство погубив дорогою геть, відцурався маєтку, дівчини, радощів, бо ось козаки вибиралися у Кафу, то він з ними й пішов…
Дальше розказувати не дозволила Ганна, ставляючи на столі збанки з вином, калачі, м'ясо та яйця.
– Ви, вашмость, мені мойого Степана не мучте, а дайте йому по довгій дорозі спочити й покріпитися. А й вас милості прошу не погордувати хлібом-сіллю. Попоїсть, то й поговорить.
Іван остався. Його душа плавала у захваті, що його друг не зрадив козацької слави, а зависть огортала його на гадку, що Юрко пішов з козаками у бій під час, коли він мусів тут, у мирі та дозвіллі, орати поле…
Після обіду усі п'ятеро пішли у садок, і там став Степан розказувати про свої переживання. Козаки пили, Іван слухав слів, наче проповіді, а Ганна обтирала сльози.
Вкінці Степан пішов у хату, де зложила Ганна усі клунки своїх гостей, і виніс відси чималий шкіряний мішок.
– Ось бачите, вашмость, сей мішок, – сказав. – У ньому має бути десять тисяч червінців. Се передає вам і вашій сестричці пан Юрко, щоби ви устелили йому гніздо у слободі на поворот. За три-чотири неділі надійтеся його з походу.
Аж пізно вечором вернув Іван домів, та довго опісля горіло світло у дворищі. Нетяга, о. Андрей та Іван радилися, що почати з грошем Юрка, а що з кадуком пані Беати.
І так минуло шість неділь серед звичайних занять та очікування. Пусто та глухо було у місяці липні у городі Чигирині. Панські доми стояли пусткою, тільки безробітна служба тинялася по шинках або грала в кості на рундуках великопанських. Довкола базару розсілися зате густо жиди зі своїм крамним товаром, жінками та дітьми і затроювали повітря помиями та всілякого роду відпадками, які звикли були викидати на вулицю. Собаки, безроги та брудніші ще від них жидівські бахори поралися у сих відпадках або приглядалися до п'янюг, які ще з ночі валялися у грязюці та поросі перед порогом шинків.
Від часу до часу вулицею проходив старостинський пахолок, заспаний або запитий, у замараній, затовщеній киреї, з нагаєм в руці, або "непослушний", тобто під козацьким присудом живучий міщанин, у довгій капоті, при шаблі, у високій шапці на голові. Оба, себто пахолок і козак, гляділи на себе, наче пес на кота. Тільки лях боявся зачепити козака, а козак у почутті своєї сили не чіпав слабшого. Над усім осередком города лежало важке, душне, вонюче повітря, що аж дрожало від жари полудневого сонця.
Дещо дальше, по окраїнах города, стояли хати міщан, ремісників, козаків. Городи, сади, цвітники обдавали пахощами прохожого. Жінки в узірчастих платтях та вишиваних сорочках поралися біля хат, горшків та кругленьких, чистеньких діточок. На приспах розклалися ремісники зі своїми приладдями та роботами, старці курили люльки, гуторили, гралися з дітьми, наймити і наймички ладили їду для женців у поле або направляли упряж та вози під снопи.
Саме з-посеред передміських хат виїхала ляндара, запряжена чвіркою баских коней. У ляндарі сиділо двоє старших уже людей – шістдесятилітній старець у кармазинах та сорокакількалітня жінка у високому очіпкові та просторій, широкій "матеріальній" сукні. Двадцять тугих парубків зі самопалами, шаблями, пістолями, у шоломах та панцирах окружало ляндару та шість високо навантажених брик. Видко, хтось неспроста приїхав у город Чигирин.
З переулків вибігло усе, що жило. Панський двір у сю пору був у Чигирині незвичайною появою. Сотки пейсатих жидів та жиденят виставляли з вікон, дверей та з-за углів голені голови, пахолки кланялися в пояс, тільки козаки-міщани гляділи рівнодушно на людей, коні на ляндару або посміхалися.
– Бачите, куме? – говорив до кравця Реп'яха дячок Трохим Витрішка. – Будь у ляхів хоч до двісті таких Ноєвих ковчегів, не треба би було й комісій. Поставити їх від порогів, то й до Винниці сягне.
– А що се таке – "ковчегів"? – питав Реп'ях, високий, худий, тонконогий козак з задертим носом та викоченими губами. Він, бач, не розумів учених слів дячка.
– Еге, братіку, – відповів дячок та завернув круглими, постійно витріщеними очима, – заки я тобі розтолкую, ляндара готова в'їхати у Тясмин та загатити воду, і буде повінь. Треба поглянути, куди вона їде.
І дячок побіг, а кравець, попльовуючи, пошкандибав назад на свій тапчан, на якому пришивав саме зовсім криво новий рукав до старої чамари для гродського писарчука пана Юзефа Крентарського.
– Біда з панами та й з дячками не рай! – воркотів. – Лизне, псявіра, азбуки та раба Божого й за Боже пошиття не має!
А ляндара заїхала між тим перед коршму Сруля, що держав заїжджий дім біля кам'яниці Вишневецького. Пахолки мигом вигнали жида з коршми, вистелили коврами дві кімнати, наставили у мисник посуди, на полицю – пляшок, слоїв, казанів з поживою й напитком, розпрягли коні, вичистили нечищену від півроку стайню – словом, розложилися надобре. Жидові, що, зігнувшися у три погибелі, благав паню о позволення забрати свою смертельну сорочку та шабасову шапку, кинув старий перзонат звиток червінців і сказав, що на ніч їде далі, і по хвилі затихло усе, бо пани пішли спати. Тільки жиди допитувалися пахолків, хто се їде, відки, куди, за чим, – звичайно, жиди.
– Се пан Василь Угерницький, дідич Тясминського уходу! – відповідали пахолки, і у незвичайному оживленні розбіглися діти Ізраїля по брудних хатах.
По хвилі появився з новозаложеного конвенту отців бернардинів короткий та нечувано грубий монах зі запитим лицем та маленькими очками. Він дріботів своїми коротенькими ніжками та пихтів, наче безрога, везена на маковійський ярмарок у серпневу спеку, і раз у раз обтирав кругле, мов кавун, лискуче лице затабаченою платиною.
– Laudetur – почав солоденьким голосом, побачивши пахолків. – Ясновельможний дома?
– Вибачте, вашмость! – відповів старший кремезний гайдук з сивавим уже вусом та темним, диким лицем. – Ми вашої ляцької латини не розуміємо! Ясновельможний сплять.
– То коли зволить збудитися, перекажи, що патери бернардини готові поділити з ним своє скромне житло у домі його ясновельможності пана гетьмана великого коронного Жолкевського.
– Ади! – засміявся гайдук. – То "баборіз" уже й вас сюди знадив? Так ніби мишку у клуню! Ну нічо! Я панові скажу, але ледве чи вони схочуть, бо ми вечором їдемо.
– То, може, хоч вина з нашої убогої пивнички на дорогу…
Нагло гайдук догадався, що се може бути квестар, тобто прошак, який видурює у людей гроші на кляштор.
– Тьфу на твойого батька! – гукнув. – Щезай, макогоне, бо випущу з тебе усе лишнє сало!
І так справно свиснув нагаєм у повітрі, що квестар відскочив, наче на власну могилу натовкнувся.
– Apage, apage, satanas! – перехрестився і ще скорше, чим перед тим, потьопав геть.
Голосний регіт пахолків та злобні замітки жидків супроводжали його.
Втім з напроти коршми вийшов козак у синьому багатому кунтуші і у кармазиновому жупані, з багатою шаблюкою при боці.
– Добре, Грицьку, бігме добре! Так їх, собачу віру, усіх! – крикнув.
І нагло жидики розскочилися, мов жаби, коли між них упаде камінь, коли побачили, як сей страшний, суворий гайдук кинувся до козака.
– Панич, їй-Богу панич! – репетував і усім розмахом гепнув собою до ніг Юркові:
– Панич, панич! З мертвих воскрес! – гукали й собі гайдуки і в млі ока окружили прибувшого.
У сю хвилю відчинилися двері кімнати, у якій спочивали панство Угерницькі, пан Василь станув на порозі поглядіти, що се за гамір. І нагло подався взад, а уста ледве прошепотіли слово: "Мій син!"
За хвилю батько, мати та син лежали собі у обіймах та серед сліз, окликів, питань, безладних відповідей, беззв'язних слів віталися, наче воскресший з живими. Бо й справді. По листі Явтуха пан Василь втратив надію побачити сина та їхав тільки на Тясмин, щоби тут, у пущі, скоротати останні свої дні. Полишив у Лошневі дочку у щасті та здоровлі, а за безпеку ручило село, гріш та свояцтво з кровінським дідичем Цебрівським та його героями-синами. І ось тут, при воротах кладовища усіх своїх надій на велич і значіння роду, стрінув Юрка живим, здоровим, багатим, щасливим. Батько їхав на похорони, син – на весілля.
Довго молилися усі троє у кімнатці, заки успокоїлися дещо серця й уми та почалося оповідання. І батько не пізнав свойого сина. Перед роком виїхав з Лошнева повний розпуки самогубця, сліпий та глухий на усе, крім свойого горя. Тепер ось вертав сподвижником гетьмана, який був, без сумніву, найбільшим мужем у Річі Посполитій. Переборов усі небезпеки, сумніви, довершив геройських діл, намість втратити – роздобув майно а, що найважніше, заплатив рідному краєві та святій православній вірі затягнений батьком довг.
– Що ж, стара, – сказав з ясніючим лицем до жінки, коли Юрко скінчив оповідання, – можемо вмирати, правда?
– Ні, Василю! – відповіла мати. – Юрко вернув, видко, Бог простив тобі гріхи та добром наділює наш рід.