Тільки острівки спогадів. Маленькі спалахи вночі. Вона нас облягала, сповнена пасток і примар. Вона насувається і вигашує пам'ять.
Але згадується Валерій Марченко, Зиновій Красівський... Такі різні, вони не були знайомі. Але що єднає їх, людей різних поколінь з різних широт, в моїй душі? Мені здається, що людська надійність.
Повнота приязності, готовність зустрічності, запас моральних сил і просто твердість кроку "на нашій — не своїй землі" — це особливий життєвий дар вписуватися в життя попри все. Запас міцності ще не
є запас надійності: є люди наче дужі, але десь розривається і зникає їхня
міцність в полоні обставин, за течіями і вітрами. Надійність вимірюється здатністю протистояння течіям і вітрам. І таких людей немало. Але є ті, в яких ви цілковито певні. Практично це, можливо, не
так важливо. Але для душі така абсолютна надійність дуже важлива.
Вона ніби служить доказом певності божественної природи людини.
Природи, що не улягає впливам часу.
Інколи на хвилі відпливу вам може здатися, що все в житті написано на піску або й на воді. Цінності відносні, чесноти умовні, почуття плинні,
авторитети сумнівні..
Здається, без таких людей, здатних працювати, прокладати дорогу і утверджувати на ній інших, любити, вірити і ясніти радістю, — ми просто не вписалися б в історію. Бо скільки сягає пам'ять, завжди всі місця були зайняті тими перехожими, що не залишають сліду, оскільки скарби їхні — виключно на землі...
Серед випадкових людей, серед юрби раптом з'являється Постать. Але не треба уявляти, що неодмінно світла й висока, з німбом і печаттю на чолі. З'являється найчастіше постать дивака. Одні йому співчувають, інші — уникають його. Але постать, наповнена справжністю, тим, що можна любити усім серцем. Ту постать відчувають, за нею йдуть. Не великими юрбами. Не з твердою вірою. Але йдуть: людям завжди хочеться йти за кимось справжнім і, що особливо цікаво, усім хочеться йти за чистим. Цей сумнівний, непрактичний і мало цікавий в побуті скарб стає десь наріжним, коли люди входять у сферу моральних суджень і виходять за суєтне коло.
З Валерієм Марченком у мене були три зустрічі.
Перша така, що могла б не бути, якби він вписувався б у правила. На тридцять п'ятій зоні Пермської області відгороджено будинок лікарні і місце виводу "на прогулянку". Під час моєї прогулянки з вікна лікарні я раптом почув голос:
— Пане Євгене, як ваше здоров'я? Я — Валерій Марченко з Києва...
Який милий одважний голос! По ньому завжди пізнаєш своїх. Вікно вбиральні на нижньому поверсі, звичайно, заґратоване і високе — під стелею. Якось він вибрався на нього і несподівано для конвою засвітився там, де й не чекали. Поки вони схопились і прибігли, ми з Валерієм встигли декілька хвилин "порушувати режим" і обмінятись потічною зеківською інформацією: хто, де, коли. куди... А головне —познайомились. Мені здалося, що Валерій не тільки не зіскочив із вікна із вдаваною невинністю, а ще тримався за грати, коли його тягнули вниз. Тут весь характер...
Листування з Валерієм Марченком — це сторінка з великої книги засланського листування. В умовах п'ятирічної ізоляції в Східному Сибіру листи були єдиними сигналами з краю вічної мерзлоти. Тому ці сигнали так ретельно контролювалися: майже всі мої листи йшли через пошту, за винятком кількох. Тих, хто приїжджав до мене, систематично обшукували в аеропорту Улан-Уде — під різними претекстами.
Найспокійніше було моє листування з закордонними кореспондентами — з Христою Бремер і Христиною Брюкнер, з Анною-Галею Горбач і доктором Квастом — з ФРН, з проф.Луцьким з Торонто (вийшло окремою книжкою 1992 р.), з Кетлін Кернер з Лондона, з проф. Жуковським з Парижа, з Марком Сірим (Богданом Нагайлом) з Лондона...
Напруженіше було листування у "великій зоні" із засланцями — В.Стусом (Магадан.обл.), Калинцями (Читин.обл.), В.Марченком (Казахстан), З.Попадюком (Магадан.обл.), З.Антонюком та Лісовими (Бурятія), Оксаною Мешко (Хабаров. край), Нійоле Садунайте (Тюмен. обл.) — і ще десятком епізодичних кореспондентів. На всіх у "великій зоні", звичайно, заводились нові справи, а листування було для цього "матеріалом"...
Все це зумовлювало і характер листів: прісну інформацію, натяки типу "підвищеної сонячної активності", тобто посиленого стеження і т.п.
Чим все ж таки було дороге для мене листування з Марченком? Передусім тим, що попри все воно було неформальним. Між листами було чекання. В листах — недомовки і прагнення багато сказати. 1 був великий інтерес до особи. Адже ми зустрічались з Валерієм єдиний раз. коли не рахувати перегуку крізь грати.
Той єдиний раз був, ніби позичений на кілька годин. Це було влітку 82-го. Мене брутально затримали на добу по дорозі від матері, щоб у Києві я не міг нікого зустріти, а просто з поїзда — на літак. Але я взяв таксі і став розшукувати хату Зиновія Антонюка десь у Голосіївому. За мною, звичайно, прив'язалось "їхнє" авто. Але моєму таксисту набридло їздити по калюжах і шукати вулиці, якої ніхто не знає, тоді я зійшов і став шукати пішки, а "їхнє" авто зі шпиками поїхало за моїм таксистом.
Я відірвався! Це був єдиний за багато років момент, коли я був без нагляду. По дорозі заглянув до церкви на Деміївці і відчув там теж казенний режим... Але до літака на Іркутськ мені залишалося декілька годин і треба було поспішати додому. Дома я застав стривожену дружину і з друзями: Михайлину Коцюбинську, Віру Ткаченко, сім'ю Братків і Проскур... Але, головне,—двох розшукуваних серед гостей — Валерія Марченка і Зиновія Антонюка. Залишились фотознімки, зроблені Валеріївим фотоапаратом — стомлені і стишені обличчя. Посиділи за столом. Валерій і Зиновій пили тільки воду. Здається, не дуже доречно я прочитав якийсь вірш — треба ж було за стільки часу комусь щось прочитати! З другого кінця столу Валерій мовчки передав кілька асигнацій, я мовчки відмовився брати, але він зробив знак, що
"з неба впали", а не з його кишені. Я взяв і в дорозі оцінив, як це було конче потрібно. До аеропорту проводжали мене дружина і син: піднаглядні друзі не могли відлучатись на вечір...
Василь Стус на той час був засуджений вдруге. Незадовго Зиновія Антонюка заарештували "за дармоїдство". Валерій Марченко ще встиг написати мені шість листів, що закінчились датою 8 квітня 1983 року.
Можна лише дивуватись зі стоїчного спокою цього листа, написаного в умовах скаженої істерії слідчих органів, що оточили Валерія шпиками навіть у церкві, бо вже призначили йому і дату арешту і навіть вирок 15 років.
Але що значать їхні вироки для людини, яка покладається на Волю і Милість Бога?! 1983 був роком підвищеної істерії. До влади прийшов лицар "залізного Фелікса" — Андропов. Всесоюзне КҐБ очолив випробуваний наймит Федорчук. Отже, контролювати органи тепер було явно нікому: "державна мудрість" пішла прямо в органи. Зек втратив усякі ілюзії. Моє листування заглохло: листи не доходили або підшивалися до справи. Зачастішали офіційні обшуки (крім систематичних потаємних). Влітку 1983-го у мене був генеральний обшук, де було забрано усі рукописи і листи. З коридорчика я чув нервові розмови з прокурором: що брати за основу арешту? Сікач з поламаною ручкою? Це не холодна зброя. Цвяхи на ґанку? Вони не вкрадені, а видані для ремонту. Було вилучено шевського ножа, і особисто прокурор республіки писав протокол про його саморобне виготовлення. На роботі я відчув, що питання про арешт вирішується. З розмови з майором з центру (російські кагебісти дозволяли собі одвертості) я зрозумів, що є якийсь сигнал від Федорчука. Місцеві дотримувались зі мною коректності. Мовляв, куди квапитись — в тайгу не втече...
Десь тоді вирішувалось питання і про Валерія Марченка —він перебував у завішеному стані. Заарештували його восени 1983-го — перед моїм поверненням до Києва.
На закритий суд у березні 1984-го я не потрапив. Там я міг зустрітися лише зі шпиками та конвоїрами. Але що значать наші видимі зустрічі. Справжні зустрічі — це зустрічі думок і почуттів на однаковій хвилі. В день вироку я собі уявив весь
СУД НАД ВАЛЕРІМ МАРЧЕНКОМ
"І драну
глухими темними задами на смітник винесли"
Тарас Шевченко
Сліпого ранку 432 коли надворі ніби починалась весна а зима засипала її рештками сірого снігу його привезли в порожню залу де ніколи не проходить мертвий дух спертого повітря і почали розкручувати довгу липучу стрічку через усю його молодість Гай-гай
скільки налипає сміття коли руки довгі загоничів тягнуть липучу стрічку через розтоптані життя Чіпкими порожніми очима сміттярів сурмачів учорашнього дня вони втягують звалюють гноять усе живе а потім умивають руки Її можна було розмотувати без кінця в минуле і навіть тягти в майбутнє до краю заліпивши всю але вони розкручували відведений шмат
достатній щоб прив'язати приреченого Господи Твоя воля Сліди замітає вітер і пісок минуле вивітрюється і вигасає як вигасають болі і страждання душі
як вигасають наші дні
але мертві з розгону ковтають
живих
щоб стати вічно живими
Сліпими ранками
вони визбирують живі паростки
що проскочили під крилом ночі
і глухими темними задами
тягнуть та скидають у провалля
Там тільки нестямний вереск горобців
на віконних ґратах
перемішує сон і тривогу з мрякою
Вони розмотували довгу заліплену стрічку
через усю його молодість
а він посміхнувся широкою усмішкою і простяг руки
— благословенні живі хвилини мого
життя!
Господи
Яке коротке скупе життя самі надії
Але Ти відкрив йому дорогу честі і судив полягти на цій дорозі тож у короткім скупім житті він не був бездольним.
Вони йому не простили вірності живим хвилинам, живим почуттям, живим і чистим очам.
Більше вже листування не було. Більше життя не було: вони його добивали на задушливих літніх етапах, де за його поїздом невідступно їздила мати і волала до німої стіни.
Втретє ми зустрілися з Валерієм Марченком восени 1984-го — на Покрову.
Не відбувши і року як у дивному сні Він вернувся в цинковій труні У високому небі голубіло як стишене слово Свято Покрови А земля тепла рідна пересиливши холод і вітер принесла йому квіти.
Голові Президії Верховної Ради СРСР
Андропову Ю.В.
від Марченка В.В.,
Київ-111, Щербакова, 72, кв.130
ЗАЯВА
Вже в перших днях мого повернення із заслання я зустрінувся з перешкодами й переслідуваннями, які продовжували реченець мого ув'язнення до безконечности.