Вкрали транзистор

Марченко Валерій

ВКРАЛИ ТРАНЗИСТОР

А розпочалося усе так. Я приїхав до районної лікарні В Уїл, щоб бодай трохи підлікувати свої нирки. Від вантажницької праці на машдворищі, якою мене забезпечили аки особливо небезпечного державного злочинця, я мав постійно високий тиск і, зрозуміло, нездужав. В поліклініці я знав одну тямущу лікарку, але до неї на прийом не пішов, а записався до терапевта Уаїсової. Щось підказало мені цього разу звернутися саме до дружини райпрокурора, а не до симпатичного і мого давнішого ескулапа. Я зайшов до кабінету, Уаїсова зміряла тиск — 200/150, і одразу вирішила госпіталізувати. Вона лише застерегла, що в них відсутні ліки, необхідні при моєму захворюванні. Я заспокоїв її, що маю надіслані з дому. На тому й зійшлися. В задушливій лікарняній палаті було повно мух. Хворий, який зустрів мене з піднесеною для удару по дверях мухобійкою, переконано констатував, що боротьба з комахами допомагає йому забутись. Тутешні мухи кусали до крови, і я незабаром пересвідчився, що: або я зроблю собі хлопавку, або для забуття мені доведеться вживати наркотики. Старий вітрякоподібний дерев'яний туалет, який стояв попід нашим вікном, становив собою могутній комахорозплідний центр, звідки з журавлиним клечанням до нас долітали щоразу нові аромати. Я ліг з головою під простирадло, залишивши для дихання шпарину, захищувану від нападів долонею. Сон — найкращий лікар. Надвечір мій палатний сусіда сказав, що піде додому подивиться, чи добре полито грядки з помідорами. На моє запитання, чи дозволять, відповів, що тут це не проблема. Наступного дня до нас у палату поклали ще одного хворого. Ним виявився ветеринарний лікар Уїльського радгоспу Мурат Єуленов. Він нездужав на поліартрит і також мав власні ліки, ін'єкції яких йому робили згідно з призначеннями. У гості до нас часто збиралися хворі з інших палат, і я вислуховував їхні по-східному велемовні оповіді про казахське життя-буття. Мої нові знайомі, як правило, цікавилися, хто я та звідки? І задовольнялись відповіддю, що я за фахом журналіст, а в Саралжині тимчасово працюю слюсарем. Таке пояснення було достатнім, позаяк у районі працювало чимало заїжджих. Єуленов не запитував мене ні про що. Він викликав враження флегматичної, байдужої до марнот сього світу людини. Неквапливо читав принесені з дому газети, гомонів про віщось із знайомими, ганяв чаї, і я співчутливо подумав про цього втомленого працею батька родини, на чиїх плечах лежить відповідальність за щорічну здачу державі 800 000 кг м'яса. Його зацікавленість мною виявилась хіба що третього дня, коли, зайшов до палати, розтягуючи слова на склади, сказав: — А Ви все пишете? Звиклий до запитань подібного гатунку ще з табору, я безжурно відповів, підтакнув: —Та ось листів назбиралося відповідати. Єуленов, глянувши

на папери, ліг на своє ліжко. Лікарняна екзистенція плинула своїм плином. Заштрики. Роздача пігулок. Обходи лікарів. Уаїсова, після чергових запитань про стан, цікавилась моїм побутом у Саралжині (було видно — вона вже довідалась who is who у чоловіка) і зараз суто по-жіночому не втримувалась, щоб не запитати, чи я одружений? чому ні? чи маю батьків? і т.д. Нормальні людські взаємини в своїй основі передбачають убезпеченість учасників від підступу та лукавства. І після табірних медиків, за кожним запитанням яких очікуєш заготованого кагебістами сильця, на засланні я досі не вбачав труднощів у спілкуванні з представниками гуманного фаху. Я ловив на собі уважні, подеколи зичливі погляди тутешніх лікарів, що виказувало їхню обізнаність з моїм винятковим статусом політзасланця. Мав одного вечора тривалу розмову з черговим-окулістом — так, ні про що: демонстрація його життєвих успіхів, інтелекту з простежуваним бажанням почути мій схвальний відгук. Дратувала хіба безцеремонність однієї тлустої медсестри, яка, проходячи повз зачинену палату, навмисне заходила, щоб зробити зауваження за голосно ввімкнений транзистор, чи, побачивши на тумбочці закордонні конверти, аж зловтішно вигукувала: — А що це за листи такі? Що це за листи? Почув я її слова і про те, що багато пишу. Але ту настирливість я тлумачив як наслідок тривалого перебування дочки степів поза осередками цивілізації. У суботу ввечорі Єуленов зібрався додому. Він не пояснював мені, чому йде, але в одній з попередніх балачок згадувалося про необхідність помитися в лазні (душ у лікарні не працював). Бадьоре мугикання уривка з національного епосу, яким він супроводив своє перевбирання з піжами у видобутий з-під матрацу одяг, схиляло мене до думки про слушність мого припущення. — Піду додому, — сказав він, виходячи з палати. Повернувся він вранці наступного дня з тим самим бадьорим національним мотивом на вустах.

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ РОБІТНИЧИЙ КЛАС

Виходячи прогулятись на подвір'я лікарні, я поступово роззнайомився з усіма її мешканцями. Двоє росіян, місцеві робітники дядя Вітя і дядя Вася, поставилися до мене спершу як до гостя, а потім співчутливо розпитували про обставини моєї антирадянської Одісеї. Коли ми заприязнилися, вони оповідали про свої кривди. Як після 34 років виснажливої праці з тиском 250/170 один дістає 30 крб. пенсії, а зараз і ту обіцяють відняти. Другий бідкався, що нема де брати сіна корові: скрізь радгоспне, скрізь заборони. Звиклі балачкою полегшувати душу, представники класу-гегемону навіть і на думці не мали протестувати, домагатись справедливости. Мою пропозицію скаржитись вони сприймали як нереальну: — Оно зять, уже скільки років на фабриці в Актюбінську працюючи, не годен собі квартири здобути. І дочка двоє діток народила, і він, у шкідливому цеху працюючи, захворів на туберкульоз легень, а все підстав недостатньо. Туляться псі разом, платячи 40 крб. за винайману малесеньку кімнату. Він уже і в Алма-Ату писав, і в газету "Труд". А ти кажеш... —сказав сердито дядя Вася. В одну з наших вранішніх прогулянок він мені сказав, що поруч з його палатою в хірургічному відділі лежить слідчий прокуратури. Я запитав: — 3 чим? — Готують, мабуть, до операції. Та чи не по твою душу його поклали? — задумливо вимовив, глянувши ясним поглядом. — Навряд, — сказав я. — Далеко лежить.

Того дня я слухав висилання "Голосу Америки" українською мовою. В переліку новин не було чогось незвичайного: трохи про Афганістан, щось про робітничі страйки в СРСР, виступ Маскі в Анкарі, іранські усобиці... — Одне і те саме, — позіхнув я до Єуленова. Він сказав: — Так. учора теж про це говорили. Я пригадав, що вчора дійсно слухав "Голос Америки", тільки по-російському, і це його спостереження було слушним. Бачучи, як я вовтужуся з приймачем, щоб чистіше наладнати музику, хворий, якого щойно поклали до нашої палати, сказав, що в них "Німецьку хвилю" дуже добре чути. Я крутнув ручку — і до нас заговорив Ботто Кірш із своїм матеріялом. Очевидно, з вправності, з якою я відшукував станцію, неважко було дійти висновку, що ворожі голоси я слухаю регулярно. Ще декілька разів ми слухали "Голос Америки", "Німецьку хвилю", але коментарів, звичайних у таких випадках, я ні від кого не чув. Самому ж мені коментувати не випадало. Коментарі бо до прослуханого "обміном інформації" звуться в Гельсінкі, а в межах СРСР це — антирадянська пропаганда. Самого лише факту слухання інкримінувати не можна. Цей нюанс міг бути невідомий неофітові-донощику, мені ж від часів слідства в КДБ у Києві знання його давало змогу слухати радіо без страху.

ЯК БУТИ КОХАНОЮ Коридором пробігла струнка дівчина в білому і. глянувши мимохідь в розчинені двері нашої палати, зникла. Її величезні сірі очі й мертвого змусили б підвестися. Я був живий. Тому підхопився з ліжка, човгаючи на ходу взуваними капцями, вискочити в коридор — для мене реанімаційних труднощів не становило. Де поділися мої "швидка втомлюваність, болі голови, кволість"! Одна мить зробила з мене прудконогого фавна, влученого стрілою Ерота. Я ненаситно заникав по коридору в пошуках щойно баченої мети, але вона наче крізь землю провалилася. Марність зусиль впливала розхолоджуюче, і жагу зустрічі почало заступати поміркованіше бажання повернутись на ліжко і продовжувати перекладати Сомерсета Моема. Я, напевно б, так і зробив, якби несподівано з якоїсь комірчини знову не вихопилась ота окаста, з розпущеним волоссям мавка. Серед диких азіатських пісків, заселених смуглявими представницями братньої казахської нації, небо мені послало гарну, заквітлу цвітом юности слов'яночку. — От ви тут ходите, сестро,

а я навіть не знаю, як Вас звуть, — з докором попрямував я до неї. — А навіщо? — просто спитала вона. — Як? — похлинувся я від такої наївності. — Щоб не прогавити в житті найголовніше. Нонна виявилася дівчиною не без почуття гумору, і за якийсь час її очі вже не мали крицевого виблиску очуження, а ще через трохи, коли ми сиділи на канапі біля ординаторської, і я в запалі доведення нескладної, але пристрасної сенсової побудови, брав її за руки, в сірому безмежжі її очей розливалася здивована лагідність. У житті завжди все так мило, коли ніхто не стає на заваді. Мене дратувало, що коло нас стовбичить товста причепа-сестра. Але ж не гнатимеш працівницю медперсоналу, котра щось довго шукає в шафці з ліками, — лише тому, що тобі не подобається, як вона слухає призначене не для неї. Так ось, абстрагувавшись від малоістотного, я зосередив увагу лише на Нонні і став говорити все, що думаю про високих, струнконогих дівчат із сірими очима. Я вже помітив, що, торкаючись теми дівочої зовнішносте, роблюсь дуже переконливим. Співбесідниця просто магнетизується. Я відчуваю, що в такі хвилини вона втрачає відчуття реальности і лине до країни марень, де може бути королевою краси і русалкою, Клеопатрою і звичайною вродливою дівчиною, з усіма притаманними переліченим вище особам рисами. Отож, з'ясувавши Нонні свої естетичні принципи, я висловив скромне бажання, щоб вона забрала з районної фотографії мої готові знімки. Після півгодинної балачки дівчина перебувала дещо в екзальтовому стані, проте прохання пообіцяла виконати напевно. В її погляді я вловив готовність до більших послуг, але тимчасом мені потрібні були знімки. Наступного дня випав вихідний. Практиканти не приходили. В понеділок склалося так, що я її не побачив.

1 2 3