Злодії

Марченко Валерій

ЗЛОДІЇ

Двері позаду мене грюкнули, і я почув клацання засувів, якими відгороджувалося від мене суспільство розвинутого соціялізму.

У маленькій тісній камері на ліжку сидів чоловік. Вдягнений по-домашньому в простий спортивний костюм з відстовбурченими на колінах шараварами, він не скидався на зарізяку-арештанта, хіба що бліде обличчя виказувало: мало буває на повітрі. Приголомшений зливою впалих на мене за день подій, я не одразу знайшовся на слова вітання. Але чоловік, зацікавлено і не без зичливости дивлячись на мене, перший простягнув руку:

— Добридень. Мене звуть Валентин. Я назвав себе.

Вочевидь, знуджений за спілкуванням, він сипнув був питаннями "звідки, що та як?", але відчувши мою пригніченість і небажання вести балачки, замовк і тактовно втупився в книжку. З науковою проблемою психологічної несумісносте йому стрічатися, може, й не доводилося, зате на тонкощах камерних взаємин він знався. В цьому я пересвідчився не раз. Я сів на відтепер моє ліжко, пригадуючи почуті уранці слова майора та його колег: "Тоді сидітимеш". — Ця фраза поступово заступила решту, і я почав усвідомлювати, що потрапив у міцні тенета, й виборсатися звідси ніяк.

— Сталося! — спало на думку мовлене на розп'ятті. Я підвівся й, підійшовши до правил поведінки, вивішених на стінці в кутку, поринув у читання. Увагу мою привернув пункт про те, що вагітним жінкам замість загальної одногодинної прогулянки дозволяється двогодинна, а також —додаткова передача. Письмо, пунктуація — знайомі атрибути газетярського побуту — допомагали позбутися зимного оціпеніння.

Я озирнувся на співкамерника:

— То тут і вагітних тримають?

— Аякже, й мамки сидять. — охоче відірвався він від книжки.

— А дітей куди? — Ця ситуація якось не вкладалася мені до голови. —До дитбудинку. А не схоче, то є спеціяльні табори, де вони з дітьми

й сидять.

Я стояв, розмірковуючи над почутим, і зненацька подумав, що переді мною відкривається світ, якого я не знав. Тобто раніше у свідомості плавали поняття: тюрма, табір, строк, але конкретно наповненого змісту вони для мене ніколи не мали.

— Коли на етап підеш, надивишся на їх, ріднесеньких, ——продовжував мій співкамерник.

—То це ж виходить, що дітки без вини сидять у тюрмі? —не міг я взяти утямки. — Виходить, — саркастично погодився він. — Ганебно, —

вимовив я емоційно. — Бандити, — поправив мене новий знайомий. Я з подивом глянув на нього і запитав, за віщо він сидить. — О, це довга історія, — відповів ухильно — Ще маємо час, набалакаємось. Ми справді розмовляли з ним весь час, який залишався в нас між сном та допитами. Умудрений і досвідченіший Валентин одразу збагнув, що я не підсажений агент, отож розмови наші набули невимушеного характеру. Він одверто оповідав про свої колишні походеньки, власне, все життя аж до арешту. Слідство в нього вже завершилося, і з'ясовано було по справі "від і до", як він сам зауважив, знову всміхнувшись. Валентин говорив зі мною по-російському, я — по-українському, але я не помітив у нього частої в українців-перекинчиків зневаги, а тим більше ненависти до моєї мови. Ми тільки з'ясували, що я — націоналіст (тобто той, хто відданий рідній мові), і цього було досить, щоб питання для нього вважалось розв'язаним. Він пам'ятав, що за національністю українець, але те, що в нього вдома побутує чужа мова, сприймав як доконаний, який нікому не завдає шкоди, факт. Моє обстоювання хоч нє шанував, та розумів як гідну права на існування пристрасть, таку ж, як скажімо, гра в карти. Для нього головним у людині було особисте бажання, решта має бути зруйнована, мов Карфаген. Без особливої настирности розпитуючи про мої спонукальні чинники, Валентин дивувався, що я сідаю за таку дурницю — боротьба за зникаючу мову. Я сказав, що для мене це важливіше, ніж машина і дача. Він співчутливо глянув на мене: — І даремно. Прожити вік треба в розкошах. Це єдине, чого варто жадати й прагнути. Все інше — марнота марнот, — резюмував він цитатою з Еклезіаста. Коли я повідомив йому про це, він посміхнувся: — От бачиш, я йду дорогою, заповіданою предками. Дуже шкода, що не читав Біблії. Я пояснив, що в ці слова Еклезіаста вкладено ідеалістичний, а не матеріялістично — гедонічний зміст. Його реакція була несподіваною: — І ти туди. Мені, знаєш, із цим ідеалізмом громадяни начальники в печінки в'їлися! Думай, як гарно буде жити в майбутньому, а зараз працюй. Однакова в них пісенька, що в зоні перед зеками, що тут — на трибунах. Я от удома диспут мав із матір'ю. Вона мені кричить: "Злодюго, сякий —такий. Як тобі не сором красти? — Ну, я спочатку віднікувався: "Та нє, мамо. Навіщо ці розмови?" А вона в плач: "Я щастя своєму синові хочу, щоб жив, як усі люди, а не по тюрмах сидів!" Ну, тут мене й заїло: а якого ти щастя для мене хочеш? Гарувати на заводі і не мати за віщо дітей м'ясом нагодувати? Ось ти вік звікувала в цеху, закіптюжена, зчорніла, а що заробила? — Шарпнув дверцята шафи, тицяю на її благенькі речі. Ось цих два плаття ситцевих та пальто, яке носиш п'ятирічку і семирічку, черевики, які небіжчик-батько з фронту приніс? Ну, яку винагороду маєш за свою працю? — Вона спершу не знала, що сказати, потому знайшлася: "Зате чесно". — Е-е, чого бідний? Бо дурний! — Він махнув рукою на безнадійність подібних суперечок. — Ось мета, — сяйнув він очима, —гарно справу обробити, зірвати великий куш і гуляй до несхочу! Щоб грошей не шкодувати, щоб вино річкою, щоб по жінках, як по килимах... Сам — у чорному костюмі, лакових туфлях... А тоді нехай хоч потоп!

— Не бачу в тому краси, — сказав я.

— А я в тому, чого бажаєш ти! — парирував він. І тоді я подумав про життєві шляхи цього 33-річного киянина.

Доля покоління народжених на початку 40-их років, натомлених війною та безнастанними злиднями, постала переді мною в світлі пригаданої розмови з двоюрідним братом, 1939 року народження, котрий зауважив, що добру половину їхнього класу переїхало колесо тюремної машини.

— За віщо ти вперше сів? — запитав я Валентина.

—Пограбування, — кинув він коротко. — Обмолотили "Промтовари" на Куренівці. 1 хоч я, тоді 16-літній пацан, лише стояв на атасі, — вліпили десятку. Отак, з 56-го на лісоповалі в Сибіру і розпочали переконувати, що праця на них — справа чести, доблести і геройства. Отак, на власному горбі я зазнав, що то є ідеалізм.

— Це зовсім інше, це — ошуканство й визиск, — заперечив йому.

— Ну, знаєш, мліючи від захвату, співати "Реве та стогне Дніпр широкий", коли сам голодний і погано вдягнений, я теж не буду.

— І даремно. — в запалі повторив я фразу, якою розпочалася дискусія.

— Ми не зрозуміємо один одного, — розсудливо озвався Валентин. — Бо кожен має свої переконання. Я не збираюся нав'язувати свої. Це-бо у звичаях "ментів". Але й не стерплю, якщо ти чи будь-хто лізтиме до мене в душу. Ось поти моє, — він повторив Франковий вислів, тільки в російському перекладі.

— Я краду в держа ви, а не з кишені вимученого роботяги. Мені дають за це строк. Одначе, доки вони мене зловлять, я живу в своє задоволення. Ті ж, що судять мене — лицеміри самі. Вони заплющують очі на крадіїв-міністрів, які жиріють народним коштом — їм і квартири кращі, і їжа не з мого порожньоприлавкового гастроному, і дітей не шлють цілину орати, а до інститутів повлаштовували. То чим я гірший від того феодала. що прикрився "партійною квіткою"? — смішно розтягуючи слова, переінакшив він назву партквитка.

Якось по обіді, спинившись посеред камери, він став чигати поезію. Спершу я подумав, що це одна з блатних екстравагантностей, бажання пустити пил у вічі. Але, придивившись до виразу Валентинового обличчя, я помітив, що для нього це не є хвилева забаганка. Він читав вірша з явним замилуванням, відчуваючи ритм і роблячи правильні логічні наголоси, виказував справжній акторський хист. Що Єсеніна обожнюють

у таборах, мені відомо було давно, та тільки зараз, під час цієї декламації, я відчув, чим так привабив поет кримінальників. Замкнені за дроти та фати, люди прагнули краси чистої і ясної, як у Єсеніна. А понад це імпонувала його залюбленість в оту властиву їм відчайдушність, розуміння їхньої тоскноти, через яку і потяг до забуття в пиятиці, гульбиськах.

— Гарна поезія, — сказав, закінчивши читати, Валентин.

— А от української такої нема. І взагалі нема ніякої. Я сказав, щоб він не брався судити про те, чого не знає.

— Як це, не знаю? — обурився мій співрозмовник. —Та я перечитую кожну збірку віршів, що мені зустрічається. Ось і в тутешній бібліотеці знайшов Тичину, Рильського, Малишка. Та таке все казенне, нещире. Правда, в Рильського я натрапив на цікаву штучку.

І він, на мій величезний подив, продекламував "У жаркі дні збирання

винограду її я стрів".

— Ти любиш вірші? — перепитав я. Він не без вдоволення відповів:

— Так.

— Шкодую, що не в змозі продемонструвати тобі кращих здобутків української поезії. Для цього ми повинні були б походити до бібліотеки Академії Наук, беручи видання дореволюційні, а чи 20-их років. Тоді ти змінив би свою думку про меншевартість літератури твого рідного народу.

— Але що крамольного в ліриці? Якби були у когось із наших твори, як у Єсеніна, сумніваюсь, щоб їх не друкували.

— Можеш відкинути всілякі сумніви. У ганеного тобою Тичини та й того ж Рильського, у книжці якого тобі вдалося відшукати єдину пристойну поезію, є цілі збірки чистої лірики, що здобула світове визнання.

— І тим відданим партії лавреатам не вільно друкувати все своє?

— Як бачиш. Тобто десь у немасовому десятитомнику розділ лірики буде поміщено, але далеко не всю, та ще й з редакторськими виправленнями. Валентин дивився на мене розумним поглядом . Для нього вперше постала проблема свободи творчости в СРСР. І раптом він знову почав неквапливо:

— "Что тут долго говорить? Что тут спрашивать? Вот стою я перед вами, словно голенький. Я с племянницей гулял, с тети Пашиной, и в кино ее водил, и в Сокольники".

Він читав поему Галича про гріхопадіння члена партії, якого пропісочують за аморалку на партзборах, так кумедно відтворюючи драматичну сторінку біографії простої радянської людини, що я не міг нареготатись, слухаючи знайомий твір.

Вдруге він сів за афери та спекуляцію. Мав у Москві на складі знайомство, звідти перевозив до Києва дефіцитні імпортні речі, які реалізували за значно вищу ціну.

1 2 3