Листи до матері з неволі

Марченко Валерій

Ця книга дуже схвильовує. Гірка книга журналіста, який мав нещастя народитися у тоталітарній державі. І померти в ній...

Я любив Валерія. Він та Іван Світличний — ближчих не було у мене друзів у таборах. І вже не буде ніколи.

У цій книзі — самий Валерій. Щирий, красивий, іронічний, чарівний європейський інтелігент, любляча життя молода людина. Щасливий і гордий.

Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос "на волі". Його штампували з громадських трибун тавром "відступника і буржуазного націоналіста", а він — у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише — кращий.

Він помер. Страшною смертю радянського зека, навіть у передагонійному стані змушеного виконувати обов'язкову "норму виробітку продукції".

Це книга — про всіх нас. Про тих, що сиділи, що садили, про тих, які спостерігали, стоячи осторонь. Адже ми всі пов'язані одним ланцюгом. І однією провиною. А суддя наш — один лише Бог.

Семен Ґлузман

ISBN 5-7707-5837-6

© Фундація ім. О.Ольжича

Валентин Розум*

ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ**

За всю історію свого розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер. Ніби якийсь величезний вал, що довго збирав намул брехливості, підлості й жадоби, вхопив і в одну мить вихлюпнув оте все на колись чисте плесо нашої культури. Ані за часу утисків польського панування, ані за доби московських указів "не было, нет и быть не может", ані в криваву годину сталінських репресій, терору дефензиви та сігуразних, не бачив народ України стільки продажних митців, як то настало в 70-ті роки XX століття. Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера чи то пак "будівника звитяжного сьогодення". Кілька тем, щосили обсмоктуваних людьми від національної культури, визначають тепер її обличчя: українська Ленініана. Жовтнева революція. Велика Вітчизняна війна, людина праці і, нарешті, наріжний камінь публіцистики —викриття й засудження українського націоналізму. Як на неупередженого, се вже й розмаїття. А партійні ідеологи прямо стверджують, що українська культура досягла нечуваного розвитку. Однак, чому такий понуро-одпоманітний тон матеріалів, поміщених у нашій пресі, звідки ця надокучлива казенність радіо, виснажлива сухість телебачення, отруйлива медвяність белетристичних писань. Здавалося б, коли вилучено з обігу надшкідливі книжки В.Винниченка, М.Хвильового, заборонено історичні видання М.Грушевського, Д.Яворницького. М.Крип'якевича. не згадуються помилкові твори Івана Франка. Лесі Українки, здійснено старанну чистку українського музичного й образотворчого мистецтва, витято під корінь небезпечне коріння крамоли, — мусить настати жаданий час духовного супокою, що сприятиме буянню комуністичної культури. Але насправді без упину розвивається її гіпертрофована, хвороблива галузка — партійна література і мистецтво.

Псевдонім В. Марченка.

Ця стаття інкримінувалася на суді (25-27грудня 1973р.) як злочин перед радянською владою.

Звернемося тепер до кращих із кращих, хто витворює один із різновидів "великої та чистої" — літературу.

Спершу слід пригадати, що ж таке література і які вимоги ставлять до неї класики. "Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути однакові. Вона громадить і описує факти буденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила —заразом аналізує їх і робить із них виводи, — се її науковий реалізм: вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту й силу в читачах до усунення тих хиб, се її поступова тенденція". Отже, література за Ів.Франком має вказувати хиби суспільного устрою. Звісно, коли її створюють люди принципові. Ну, а позаяк "КПРС — розум, честь і совість нашої епохи", то само собою зрозуміло, що у всіх, хто пише за її вказівкою, принциповість виважувати просто смішно. Щоправда, в декого може виникнути питання, а як же діяти, коли ото "візерунок цнот" зненацька припуститься помилки. Так, скажімо, як у 1933 році, коли від голоду вимерло дев'ять мільйонів українців. На це у партії є стереотипна відповідь: "То був культ". Але ж письменники, що не злякались обструкції й указували на потворні, антигуманні форми тодішнього керівництва країною, загинули саме від власної принциповості. Хто ж не помічав помилок, лишився живий і неушкоджений. принциповість проти принциповості. Отже, тут і дитині ясно, що задля святих ідеалів та прекрасного майбуття така жахлива офіра народові не потрібна, вона конче необхідна його ворогам, його гнобителям. Одначе на Україні й досі не розкривають страшної правди, її весь час намагаються приховати від мас. В офіційних документах ХХ з'їзду КПРС тяжкий злочин скваліфіковано як "перегини під час проведення колективізації на селі"... і по всьому! До цієї теми торкатися зараз взагалі не вільно, як, зрештою, і культу особи, і причини поразок у перші роки Великої Вітчизняної війни, як і висвітлення багатьох боків нашої "щасливої" дійсності. При уважному погляді на культурне життя Радянської України можна зробити висновок, що письменникам цілком заборонено змальовувати й викривати суспільні недоліки, —тобто вибито основну підвалину літератури, геть чисто перекреслено її "поступову тенденцію". За подібних умов, як сказав колись М.Ломоносов, "муза перетворюється на таку дівку, котру повсігди зґвалтувать можливо".

Для розуміння тих завдань, що їх ставить КПРС перед митцями слова, треба звернутись до матеріалів YI Харківського пленуму СПУ. Один з ярих проповідників комуністичної ортодоксії Василь Козаченко виголосив на ньому доповідь "Будівник комунізму — герой сучасної літератури". В цьому чинникові для натхнення наголошено, що "мужня постать робітника й колгоспника в праці, в духовному злеті, в боротьбі За комунізм має бути в першу чергу провідним героєм творів". Комусь може спасти на думку — що ж тут лихого, коли головним об'єктом літературного дослідження стає трудівник. Чого ж вам хочеться—ледаря, неробу? І народна мораль, і чималий набуток творів класики ("Робінзон Крузо" Данієля Дефо, "Утопія" Томаса Мора, казки й поеми Івана Франка) всіляко прославляють працю, заохочують людей чинити добро. знаходити втіху в трудовому процесі. Але ж ті заклики вимагають праці лише одного гатунку — Вільної. Тобто не рабського труду уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві й розпусті, а розкріпаченого творення задля задоволення власних потреб, задля поступу всієї людськості. Антигуманна суть вимоги, поставленої на пленумі, очевидна для кожної тверезомислячої людини. Її не помічають лише догматики, або ті, хто свідомо став на бік гнобителів і "щиро вірить" у світле майбутнє. Особливу запопадливість в оспівуванні визначених партією тем виявили старі, ще сталінського гарту, письменницькі кадри. Нагнибіди, Козаченки та Збанацькі не підводять. Довір'я ж можновладних виявляється у формі грошової винагороди, наданні посад, а також у прикликанні до "кращих із кращих" спроституйованої матінки слави. Твори цих лауреатів Шевченківської премії повсюдно друкують, перекладають на мови братніх республік і соціалістичних країн, роблять враження (для нас. вісно) цілком заслуженого визначення.

Микола Нагнибіда одержав Шевченківську премію за книжку "На полі битви". Окрім поезій "наснажених пафосом комуністичного будівництва", в ній є чимало таких, де висвітлюються теми, згадувані вже на початку статті. Таким чином, доробок цього поета, ніби у фокусі, зібрав ідеї, образи, форми, дозволені зараз партією для письма. Відкриває збірку розділ "Риси рідного обличчя". Хто знайомий з українською періодикою останніх літ, той одразу збагне, що поет доторкнувся "невичерпного джерела славної Ленінської теми". І справді, у першому вірші книжки йдеться за профіль рідного вождя, без якого автор не спромозі уявити "всесвіту" і "взагалі життя". Читаючи далі, ми виявимо небилицю про те, як Ленін зустрівся і погомонів із дружиною моряка —балтійця і як по розмові класово прозріла жінка негайно дала наказ своєму мужу: "Ведіть ви панів всіх до грізного суду". В поезії "Зустріч у Горках" автор робить спробу дослідити джерела безмежної любові народу до свого провідця:

Чом у кожній хатині Чи батько, чи мати Із газет вирізають Знайомий портрет? Маленькі школярі потай стежать за Леніним, коли той прогулюється

в Горках. Але пильні очі "у світі найстарішого більшовика" помічають малюків, і він запрошує всіх до себе в гості. Вдома Ілліч малює перед дітлахами величну панораму світлого майбутнього. І хоч слова чарівні не викликають особливої довіри, бо:

Чи може людина зловити

Птицю з хлібом і сіллю

Під темним крилом ? Проте вождь, а разом з ним і автор, наперед про все знаючи, роблять знаменне пророцтво: "може, може". Щоправда, доводиться повірити їм на слово, але хлопців такі дрібниці не бентежать. І от уже понад сорок років посивілі щасливці завзято будують Дніпрогеси, Магнітки, Турксиби, застеляють трупом лани війни, воскресають із руїн Білорусь, Україну і, "не спочивши", беруться за ленський каскад. Натхнені віщою ленінською думкою, учасники зустрічі в Горках вкупі із своїми однолітками мурують і руйнують усе своє свідоме життя. Слід зазначити, що обіцяної жар-птиці вони й досі не зловили. Одначе, мета близька. Тепер уже це відомо одному М.Нагнибіді, що він не вагаючись і стверджує:

Все буде так, як їм наснилося,

Тим першим ленінцям давно. Наприкінці циклу віршів про любого вождя поет звертається до своїх співвітчизників із полум'яним закликом:

Вбирайте ж риси незабутні

В свої серця, товариші.

Ми з ним незмінні

Над віками Зійшов, як сонце, наш Ілліч. У пам'яті так і спливають давні добрі часи культу Сталіна. Якою чудовою школою виявились вони для нашого поета. І прикметно те, що йому зовсім легко було переучуватися. Тільки рими змінив (Сталін на Ленін) і знову митець — у вирі ідеологічної боротьби, знову він — борець за передові ідеали.

1 2 3 4 5 6 7