Наймусь на шахту звичайним робітником, шахтарем.
— В шахті важко працювати, зваж це.
— У млині теж не легко було. Зрештою, я якраз хочу туди, де найважче.
— Добре. А що воно тобі дасть? Адже не на все життя думаєш там залишитись?
— Там видно буде.
— Все ж таки?
— Доки не освою шахти, не пізнаю людей, доки не зіллюсь з цим народом, не вийду з шахти.
— Тоді, виходить, довго тебе не побачу.
— Зараз нічого не можу сказати, може, дійсно не скоро побачимось.
— Ти ще не був у шахті, тільки читав про неї. Чи витримаєш?
— Не сумніваюсь, витримаю. Думаю, що там не гірше, ніж на фронті. Ми ж з тобою воювали, голодували, вошей годували, працювали чорноробами, хіба для нас щось може бути страшним? Хіба ми зараз у розкошах живем? По килимах перських ходимо? —• сказав Микола, стаючи на кропив'яний мішок.
— Правда,— погодився Хома.— Що ж, можу тільки побажати тобі щастя на новій дорозі.
2
Поїзд на станцію Юзівка прибув уранці. Опинившись перший раз на цій станції і в* цьому районі, Гаєвський не уявляв, що зі станції до міста так далеко.
Ніяких засобів пересування, крім кількох візників перед вокзалом, не було, але й тих не стало, поки надумався взяти одного з них.
Не залишилось іншого способу, як іти пішки. А чемодан дерев'яний, саморобний, важкий, отже, перспектива нести його кілька кілометрів була невесела. Але, як кажуть, козак не без долі. Не відійшов він і півкілометра полем, як побачив візника, що, зробивши один рейс із пасажиром, чимдуж поспішав на станцію за другим. Цим другим став Микола. Візник був із бувалих. Старий єврей-балагула візникував ще за царських часів, знав Юзівку, як своїх п'ять пальців, і дав пасажирові багато цінних відомостей. Він сказав, що шахтоуправління знаходиться в центрі, а що таке центр,— він сам побачить. Що є готель, в якім можна дістати номер за свої гроші, і що це не готель, а картинка, що є ресторан, де можна смачно і недорого пообідати і випити, як хто любить, і багато подібних цікавих речей наговорив балакучий візник.
Миколу цікавили шахти, спосіб найму на роботу, але цих відомостей старий не міг дати, бо такі справи не входили в обсяг його знань.
— Про все ви довідаєтесь в шахтоуправлінні, а як найматись на роботу, то кого це цікавить? Ви ж на роботу шахтаря, думаю, не їдете? Такий панич?
Почувши, що саме це цікавить пасажира, візник довго на нього дивився з недовір'ям, а переконавшись, що він не жартує, відразу втратив до нього інтерес і вже до кінця подорожі майже не говорив. Він тепер навіть почав побоюватись, чи пасажир заплатить йому бажану суму.
Номер у готелі Микола дістав легко, як і обіцяв візник. Полагодивши всі необхідні формальності, він зайняв невеличку кімнату на другому поверсі з вікнами на головну вулицю. Помившись з дороги, відчинив вікно і, спершись на підвіконня, почав оглядати з вікна незнайоме місто. Саме воно не являло собою нічого цікавого. По головній вулиці одним тротуаром, що йшов попри готель, сновигали люди, зрідка торохкотів серединою бруківки дядько на своїй селянській бричці, ще рідше проїжджав вантажний автомобіль. По другому боці вулиці стояв ряд якихось яток, а за ними вид-нілась частина базарної площі. За нею височіли нові будинки, деякі з них ще не закінчені. Шахт не видно було з вікна. їдучи з вокзалу* бачив силуети терикон нів, які досі знав тільки з фотографій і картин. Біля них, певне, й шахти.
Надворі почав накрапати дрібний весняний дощ, за завісою якого сховались далекі будинки і невеличкий шматок обрію, видимі з вікна. Настрій у Миколи помітно зіпсувався. Ентузіазм, з яким він сюди їхав, почав поволі затихати, перспектива — праці глибоко під землею, така ясна в Харкові, тут почала затьмарюватись, як обрій від туману. Але про повернення не могло вже бути мови. Треба було зразу іти в шахтоуправління, брати путівку і завтра на роботу. Проте він цього дня рішив не йти — відклав до завтра, заспокоюючи себе, що з дороги треба відпочити та й оглянути незнайоме місто.
Як тільки дощ ущух, Микола вийшов на вулицю. Дорогу з вокзалу вже більш-менш знав, отож пішов у протилежний бік. Дійшовши до кінця вулиці, звернув на бокову. Тут побачив молодого чоловіка з нівеліром у руках і двох дівчат з мірними рейками, що, видно, готували місце під нову будівлю. На цій вулиці маячіло заледве кілька будинків, а далі — пустир. Микола звернув на базарну площу. Тут віяло пусткою. Крамнички позакривані, як у небазарний день. При вихбді з базару сиділа стара жінка і продавала жарене насіння. Миколі пригадався двадцятий рік і підлоги театрів, засипані лушпинням соняшниковим, потім недавні роки нестатків, коли це насіння заступало хліб — глушило спазми голоду. Жінка пропонувала купити склянку насіння, але він не купив і вийшов на нову незнайому вулицю, де стояло вряд кілька нових великих будинків. Минув їх і зупинився над широкою і глибокою ямою, на дні якої, мов комашня, копошились робітники — чоловіки і жінки, поглиблюючи її і вивозячи тачками, кінними грабарками і кількома автомашинами землю. Спитав перехожого, що має будуватись, і довідався, що міський театр.
Судячи з обсягу ями, будівля мала бути велика.
Протинявшись ще кілька хвилин незнайомими вулицями, несподівано зупинився перед високим будинком, у якому містилось шахтоуправління. Про це свідчила червона дошка перед входом.
У юнака жвавіше забилось серце. Що робити? Зайти зараз чи почекати до завтра? Вагання тривало одну мить. Раз вирішив — чого зволікати! З цією думкою увійшов у двері будинку.
З
Микола Гаєвський був спочатку трохи неприємно вражений, що тут його ім'я нікому не відоме. Звичайно, нічого дивуватись. Його невеличкі друковані речі, може, дорогі для нього самого, ніяк не могли претендувати на широкий розголос. Крім того, в шахтоуправлінні працювали переважно старі спеціалісти, що не тільки не читали нової української літератури, але й мови української не знали. На чолі управління стояв, правда, робітник-комуніст, колишній шахтар-вибійник, який знав українську мову і говорив нею залюбки, але признався, що не тільки української, але й ніякої художньої літератури не читає, бо часу нема.
— У вільні хвилини від праці читаємо технічні книжки, без цього не можна, коли хочеш керувати таким підприємством, і партійні, звичайно. Коли ж читати белетристику? — говорив начальник шахтоуправління.
Намір Миколи працювати в шахті прийняв схвально тільки начальник, решта ж його помічників — переважно інженери — вважали його бажання екстравагантною витівкою, яка не заслуговує підтримки і навіть уваги.
— Ви яку маєте освіту? — спитав старий інженер в пенсне, з сивою клином борідкою, що слухав Миколину заяву з іронічною усмішкою.
Почувши, що він лісовий інженер, аж підскочив, пенсне злетіло з носа і повисло на золотому тоненькому ланцюжку.
— І чого ви не бачили в шахті? — спитав.
— Досі нічого не бачив, але хочу побачити і шахту, і людей, попрацювати з ними, охреститися шахтною водою.
— Цього ви можете досягнути, не виходячи з кліті,— зіронізував старий інженер.— Але потім що будете робити, як охреститесь?
— Постараюсь описати те, що побачу у шахті.
— Жюль Берн не таке описував, не виходячи із свого кабінету.
— То були інші часи,—— не здавався Гаєвський.— Та й то була фантазія, а тут реальність, дійсність.
Вся розмова зі старим інженером — це були цебри холодної води на голову парубка, а проте вони її не охолодили, а, навпаки, підтримали в ній вогонь. Тепер уже нізащо не відступив би від свого наміру.
Начальник управління порадив Миколі поступити на нову шахту 16—17 в Будьоннівському шахтоуправлінні.
— Шахта нова, люди переважно молоді, хоч основні кадри складаються з досвідчених робітників. Там ви побачите всякий народ. Письменникові, на мою думку, саме цього й треба. Там у шахтарському висілку легше знайдете й окрему кімнату.
Прощаючись, він побажав Миколі успіхів в роботі.
— А книжку про шахту мені пришліть, обов'язково прочитаю.
Гаєвський подякував за пораду і вийшов з кабінету. Настрій у нього поправився, бо вже було щось певне, а те, що мало статись уже завтра, звершилось сьогодні. Він вирішив переночувати, а зранку поїхати на місце нової праці.
По вечері знов вийшов з готелю і крок за кроком опинився на тихих вуличках передмістя. По обох боках вуличок дрімали маленькі шахтарські будиночки, ліплені, як видно, нашвидкуруч. Це ще рештки старого побуту, свідки тих старих часів царського режиму, коли шахтарський труд вважався каторжним, а єдиною розрадою шахтаря була пиятика і бійки. В далечині, за висілком, червоніло небо, можливо, від вогнів металургійного заводу, а може, від коксових печей, він не знав, а на тлі заграви бовваніли димарі і терикони шахт.
"Дивний пейзаж! — думав Микола.— І в той же час чудовий, фантастичний: на тлі чорної як смола ночі червона заграва і ці силуети на її рухомому фоні". Він почував себе щасливим, що побачив ці красоти, його серце сповнилося гордістю за багатства своєї Вітчизни, за їх різноманітність, за людей, що здобувають ці багатства.
А скільки ще не баченого попереду! Скільки він почує і побачить завтра, післязавтра! Яка щаслива думка осінила його приїхати сюди, в центр вугільної промисловості, яке щастя називати себе сином України, радянською людиною!
* * *
Наступного дня, в другу зміну, начальник шахти інженер Криворук Іван Михайлович водив його по підземеллю, знайомив з шахтою.
Іван Михайлович знав Миколу ще з вечорів у Селянському будинку. Будучи студентом Харківського технологічного інституту, він часто заходив до клубу послухати виступи молодих радянських письменників, та й сам потай замишляв зробитись поетом, але швидко переконався, що великим не стане, а посередністю не хотів бути, отже, закинув поезію і взявся до "прози", яка в багатьох випадках перемагає середню поезію і красотою, і корисністю,— став будівничим шахт.
Бажання Миколи деякий час попрацювати у шахті сприйняв спочатку з недовір'ям. Справді-бо, що за дивацька забаганка!
Однак, поговоривши серйозно, переконався, що людина має рацію. Коли хочеш описати шахтаря, мусиш пізнати його місце праці.
Іван Михайлович забезпечив Миколу повним шахтарським брезентовим одягом, і от вони вдвох з рудниковими лампами в руках спустились у темне підземелля.
Перше враження, коли людина в кліті поринає в темряву провалля, якому, здається, кінця-краю не видно, і коли з половини дороги її поливає холодною шахтною водою, не можна назвати приємним.