А проте сі спомини та утеча перед ними буває не раз змістом усього їхнього життя!
Замовкли обоє та приглядалися забаві дітей, що ждали кінця розмови, щоби повторити напад на улюбленого "батька" усієї дітвори у слободі. На доріжці, яка вела з ліса у дворище, показався Іван. Він ішов зі звішеною головою у поваляному землею одязі, скорою ходою чоловіка, який несе важку вістку. Його поява перервала розмову, а і діти побігли, боячися, що "дядько буде бити". Рідним батьком не тішиться дитина так, як зрадів Іван о. Андреєм. Його засумоване лице поясніло відразу.
– Відки, батьку, Бог веде? – спитав.
– З Лаври, з Києва! Там тепер дух преподобного Антонія та Теодозія Печерського вилився у монахів, братство та козаків: Архімандрит Плетенецький заснував друкарню і взявся видавати Антологіон. Але я сказав йому, що душі православних більше нуждаються у Часослові, і він послухав мене. Вже під осінь вийде книжка з друкарні.
– Антологіон? – зчудувався молодець. – Се ж неабияке діло. Плетенецький сам хіба за десять літ його викінчить?
– Ба, він не сам. Брати во Христі Копистенський, Борецький, Беринда помагають йому при праці.
– Що ж на те ляхи, Грекович, уніати?
– Ляхи мовчать "страха ради Юдейська", уніати самі озлоблені на ляхів, бо вони й їм просвітку не дають, а Грековича на тайному синедріоні сказали козаки на смерть. Не зносити йому запроданої голови, як не зносив своєї Ходько!
Іванові нагадалося нагло оповідання старого Максима.
– Видко, не згинув ще у Києві зрадницький дух, з [15]96-го року, – завважив.
– Диявол аки лев рикая, іскій короб пожерти, блукає поміж людьми. Тому не слід нам дивуватися, якщо найде собі поклонників й у Києві. Все-таки ослабла сила папежників та ляхів у матері городів руських. Козацький меч – оборонець віри, братства, святих книг, наче Архистратиг – воріт раю.
– Ба, але Рутський захопив-таки печерські маєтки, і король потвердив їх за ним.
Отець Андрей усміхнувся.
– Ти був, Іване, при укладі поміж гетьманом і Вишневецьким і Корецьким! – сказав.
Іван кивнув головою.
– Ну, бачиш, Плетенецький силою держить маєтки, признані неправно Рутському.
– Ах! Справді? Що ж на се король?
– Нічо! О маєтки одного уніата не начне король війни з православними, а ще й тепер, коли їх потребує. Не ті то вже часи, що були двадцять літ тому.
– Що ж се за чоловік, Грекович? – питала Галя.
– Уніатський протопопа, чи, як то кажуть папежники, офіціал, – пояснив Іван. – Колись був ченцем, опісля розстригли його за непутяще життя, і він причепився тоді до Потія. Потій вислав його був – буде вже сім літ – до Києва насильно переводити православних попів на унію. Грекович приказав усім прибути у церков св. Софії. Тільки призабув, що українці – то не Литва! Хто знав, той не пішов у церков, а хто не знав, того задержували другі. Під проводом "козака Петра" окружили козаки церков та пропустили туди тільки самого Грековича. Грекович почав протестувати, але "козак Петро" щез, наче у воду канув, а усі прочі виперлися вини. Тоді взявся Грекович грозити попам, що буде їх тягати по в'язницях і побивати, доки не послухають митрополита. Та ось обізвалися козаки, що до горл своїх постоять за православну віру, а тоді й шляхта набрала відваги і виступила з протестом. Усе те не помагало, Грекович не уступав, а брався стягати оружну силу. Тоді київські козаки найшли його у Видубицькому монастирі, а якийсь козак вистрілив до нього з півгака, коли поганець появився на стінах, але не попав. Хотів, було, вистрілити удруге, але, заки набив півгак, Грекович задніми дверима добіг до Дніпра та втік з душею, а опісля відхилив усі протести і притих. Але, видко, знову провинився, коли стягнув на себе засуд смерті. Такі засуди видається рідко, але виконується завсіди!
– Справа пішла сим разом о маєтки, – додав о. Андрей, – а тягнеться від прибутія богоспасаємого патріарха Неофіта, коли-то Потій усіми способами брався ізгнати його правом, підступом або й силою. Завдяки козацькій опіці преподобний Неофіт сидить по нинішний день у Печерському монастирі, а усі маєтки, надані королем ще Рогозі, а опісля Потію, остаються за Плетенецьким. Ось на що бажали воззріти ще очі мої, заки замкнуться навіки. Бажав би я ще побачити на єпископських престолах своїх православних володарів, щоби сказати Господу Спасителю моєму: Нині отпущаєши раба твоєго со миром!
– Видко з того, що польське панування на Україні кінчиться! – відповіла Галя. – Так що ж, нема того, хто би сим найбільше радів – Юрка!..
Іван, якого розрадили та розрухали дещо вістки, привезені старим учителем, посумнів і похнюпився і не сказав ні слова. Отець Андрей мовчав також, і через добру хвилю не чуть було нічо, кромі щебетання пташок у шипі дерев та крику і сміху дітей, що гралися у садочку в піжмурки.
Вкінці Іван заговорив спроквола, не дивлячись на сестру:
– Не побивайся, Галю, за Юрком! Ти знаєш, яким він поїхав за тобою, та не знаєш, яким верне і чи верне….
Галя слухала тих слів, наче у сні.
"Чи се до мене говорять, чи, може, се мені сниться", – думала і, кліпаючи раз у раз очима, гляділа на брата, наче питати його хотіла: "Ти то чи не ти сказав осе слово?.."
Але по хвилі поняла зміст слів брата і, наче вдарена батогом, зірвалася і прибігла до нього.
– Іване, ти знаєш щось про нього, чув… бачив… скажи, чуєш, говори сейчас!
Її лице палало, груди підносилися і опадали, наче хвиля на Чорному морі, рученята затиснулися, а уста дрожали, мов від плачу. Іван узяв її за руки і посадив на лаві посеред себе і о. Андрея.
– Ось послухай, розкажу. Нині ранком був я у лісі на "новинах", де сеї осені маємо сіяти жито. Робота вже викінчена. Останні пняки порозбивали робітники та підложили огонь, і я пішов у ліс, щоби підстрілити утку або орябка у діброві. Коли ось на стежці, що веде у Смілу з Дмитрівки, почув я тупіт коней. Дивлюся… і пізнаю… вгадай, кого!.. Паню Беату Бялоскурську і пана Кровінського, якого здибали під Брацлавом. Вони говорили зі собою мов… ну, мов чоловік з жінкою, сміялися, жартували, а по дорозі оглядали ліс, а далі Беата каже: "Бачиш, вашмость, усю ту пущу вихлопотала для себе. Маю кадук на неї". – "Кадук? – питав пан Кровінський. – Прецінь, панове Угерницькі живуть". – "Ба, живуть, – відповіла Беата. – Але старий батько і не думає сюди їхати, а син потурчився і є секретарем візира чи паші, який був колись пахолком у небіжчика Яна". – "Відки се вацьпані дізналися?" – цікавився Кровінський. – "Від стражника Зборовського, – була відповідь, – що приїхав учора зі Стамбула. Треба буде перевести румаціш, бо там, у Діброві, сидять якісь свояки Угерницького та хлопство…"
– Що ж ви на те? – спитав Іван, скінчивши оповідання.
– Кадука нема що боятися, бо до відібрання маєтності треба сили, якої ні пан Кровінський, ні пані Беата не має. Аж осінню, заки козаки повернуть з Запорожжя та з уходів, можна сподіватися "заязду". Та до сього часу приїде пан Василь або хто другий – не наша голова! Гірше є те, що Юрко…
Галі опали руки, вона примкнула очі і хвилю сиділа недвижно. Лице поблідло, і тільки дрожачі малинові усточка зраджували внутрішній неспокій. Вкінці відчинила дівчина очі і глянула на брата своїм отвертим спокійним поглядом.
– І ти віриш у все те, Іване? – спитала. – Мені ся вісточка приносить тільки одно: Юрко здоров, живий, у гаразді! Чи ти не розумієш моєї радості? Чи не радієш сам? Ще нині рано я поховала його. Тепер він воскрес! Хай пропаде Тясмин, Діброва, усе! Він живий, здоров, чуєш?..
І дівчина встала та, зложивши долоні, сміялася щасливим усміхом, а сльози одна по другій спливали на паленіючі щастям ягоди.
– Справді! – сказав по надумі о. Андрей. – І мені дивно, що ти, Іване, сумніваєшся о друзі своїм. Я учив його і ізучив його душу. Се адамант іже у огні щезає, і не топиться. Зборовський бреше, се певно!
– Не дивуйтеся, дорогі, – оправдувався Іван, – тільки наглядівся я ложі і облуди у світі, тільки горя зазнав, що серце моє "ісполнилося жовчи". Але тепер і я бачу, що, як усе у Польщі, так і се брехня. Пождемо, побачимо. А тепер, сестричко, ладь обід, а я загляну ще до Ганни, щоби попросила козаків зі слободи до мене на завтра. Треба порадитися. Ніхто не знає краще від нас, що се таке "експропріація рицарською рукою".
Мов серна, побігла дівчина у пекарню, о. Андрей відломив собі кусок хліба та, помолившися, посолив його і їв мовчки, а Іван сів на коня і поїхав у шинок Ганни.
Він знав, що перед полуднем у коршмі не буває нікого, тому немало здивувався, коли побачив перед хатою три коні з козацькими кульбаками. Вони стояли, поприв'язувані до стовпів, та ніхто, видко, не дбав за них, бо утомлені звірята недармо оглядалися і іржали при виді їздця, і ніхто не приносив їм вівса, ні ячменю, ні сіна. На обійстю не було нікого. Іван зіскочив з коня та прив'язав його оддалік від коней.
– Невже ж хто напав на коршму? – питав себе. – Дивно! Ганна була би, напевно, гримнула з пищалі або й так боронилася. Була, бач, з неї неабияка жінка. Пищаль, шабля, рогатина – і дівиці не новина, – казала козацька приповідка. А прецінь…
Поволі, мишкуючи поміж бур'янами та будяками, підходив Іван до коршми, аж дійшов до вікна і глянув крізь нього у ізбу. Одначе вид, який побачив, здивував його ще більше. Ганна, ся неприступна, поважна, а часами так дуже весела жінка, стояла тепер навколішках перед сивавим уже козаком, який сидів на покуті, і ридала, обіймаючи його коліна.
– Степаночку, голубчику, – лебеділа, – то ти, серденько, не забув… вернув до мене, серденько, вернув до своєї Ганни – вдовиці, що тебе вже оплакала та присягла сльозами живитися до смерті! Степаночку, соколику, скажи мені хоч словечко. Ось я говорю, вітаю, плачу, а ти мовчиш. Не любиш мене вже? Правда? Стидаєшся? Не стидайся! У слободі є отець Андрей, то завтра звінчає нас. Добре?
Увесь сей час сидів козак, закривши лице руками. Вкінці відняв їх, і тоді побачив Іван, що се ще молоде лице, здорове і ладне, тільки марне. Видко, багацько горя та труду переніс на собі козак… У очах козака також блестіли сльози. Він поклав руки на головці Ганни.
– Не плач, Ганно, і не побивайся! – сказав тихим голосом. – Але і не надійся! Бачиш, я вертаю старцем! Се турецька каторга виссала з мене молодість, а старця тобі не треба…
Та тут почувся від дверей сміх.
– Ха-ха-ха! Старця! Брешеш, Степане, та не перебрешешся.