Як не ви?
Миколі почало відлягати від серця. Чоловік Зої Іванівни боїться тільки цієї крайності.
— Не хочу і ніколи не хотів,— сказав він. Горьований витріщив очі і сів.
— Як же так? — спитав.— Вона ж сама сказала.
Микола заперечливо похитав головою.
— Вона вас обманула. . — Для чого?
— Не знаю.
На. лиці гостя малювалось здивування, крізь яке проглянули, проблиски радості. Очі, недавно заволоже-ні сльозами, заблищали, неначе в них хтось засвітив світло, і голос із понурого, переривистого зробився звучним, ясним.
Микола досі ніколи не мав нагоди говорити з ним по службі, ніколи не зустрічався просто, ніколи не бачив його зблизька. Зараз переконався, що це людина як людина, нічого нема в ньому такого, що б відштовхувало, з лиця непоганий. Чому він не подобався своїй жінці — це вже її справа, а йому хотілось потішити цього чоловіка, обов'язково потішити, заспокоїти, зробити так, щоб взаємини його з жінкою надалі стали терпимими, якщо не нормальними. І він вирішив не сказати йому правди. Бувають випадки, коли така правда може мати фатальні наслідки. Таку неправду застосовують дуже часто лікарі, а перед ним сиділа психічно розстроєна людина, яка чекала від нього порятунку, і він вирішив дати його у формі спасенної неправди.
— Скажіть, будь ласка,—— почав гість уже спокійніше,— чого вона хотіла від вас?
Микола подумав одну мить, що на це сказати. Заперечити, що вона ходила, неможливо, треба було це визнати; і він сказав:
— Заходила ваша дружина дуже рідко і звичайно випадково.
— Чого?
— Спитайте її.
— Дозвольте, вона... ви її...
Він знову захвилювався, не можучи чи боячись назвати страшне для нього слово.
— Ви її любили? Адже так?
"— Ніколи,— промовив спокійно Микола. — Ні на одну хвилину.
— Та що ж це значить? — спитав тепер уже цілком збентежений чоловік Зої Іванівни.— Що ж це значить?
— Що саме? — спитав тим самим роблено спокійним тоном Микола.
— Вона сказала, що ви жили з нею, що ви любили її, просили, щоб вона вийшла заміж за вас.
— Все це брехня, — не моргнув бровою Микола.— Для чого вона вам це говорила, я не знаю, можливо, ви мало приділяли їй уваги, можливо, хотіла викликати у вас ревнощі, не знаю. Жінки мають багато способів причаровувати чоловіків. Яких вона вживала, не знаю, але все те, що вона говорила про мене, — брехня.
Андрій Михайлович подивився в очі Миколі, шукаючи в них підтвердження його слів, Микола спокійно витримав його погляд.
— Я хочу вам вірити,— сказав чоловік Зої Іванівни,— інакше, зрештою, не може бути, чого б вона мала мене покидати, я ніколи її пальцем не зачепив, годив їй у всьому... Можливо, замало уваги приділяв їй: жінки люблять, щоб за них дбали, але хіба я винен, я маю працю в установі, і ще надурочну.
— Ви даремно вчинили той скандал. Знищили її речі. Навіщо це було робити?
— Погарячився,— почав виправдовуватись Андрій Михайлович.— Коли б я був знав, що воно так, як ви кажете! Але все гюиравимс. Що значать речі! Все буде, тільки б вона вернулась!
Він встав, щоб іти геть.
— Вона повернеться, як ви думаєте?
— Безумовно, повернеться,— запевнив Микола.— Можете не сумніватись.
— Де ж мені її шукати? — промовив, неначе сам до себе. Йому було зараз соромно дивитись в очі Миколі. Не прощаючись, пішов до виходу.
— Пробачте,— кинув з порога і зник за дверима. Микола глянув йому вслід і задоволено усміхнувся: "Нарешті закінчилась сімейна трагедія".
ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1
Газети щодня приносили бюлетені про недугу вождя, і щораз тривожніші. Невмолима хвороба терзала змучене боротьбою за щастя народів тіло велетня духу, тіло найбільшої людини світу. Лежав у Горках, оточений найближчими друзями, найкращими лікарями, але не помогли ні чудова опіка, ні ліки, ні любов мільйонів. Ім'я цієї людини стало символом братерства народів, стало прапором миру, світочем науки, втіленням людської краси і сили, гордістю великого народу, що видав його з себе.
Настав сумний, холодний день двадцять першого січня 1924 року. Вже з самого ранку закрадалась смерть до кімнати хворого. її стримували всіма силами, але вона сильніша. О шостій годині п'ятнадцять хвилин не стало вождя...
В кімнаті Миколи зібрались вранці три товариші. Сумну вістку приніс з собою Іван Дума.
— Як будемо жити без нього? — питав, переступивши поріг. Він був схвильований, в очах стояли сльози.
Товариші, похнюпившись, мовчали. Важко було уявити, як піде життя без Леніна. Думали. Нарешті Хома сказав:
— Живий живе гадає. Якось мусимо жити. Лишились його учні, соратники, їх же він чогось навчив. А те, що він залишив для людства, його ідеї,—— вічне.
— Але скільки він міг би ще зробити, коли б живу— горював Іван.
— Цікаво, хто його замінить на високому посту? — промовив Микола,— Я не можу уявити. А це матиме немаловажне значення для революції, для Радянської влади, для всіх нас. Тут треба буде сильної руки. Але чого тут гадати? Побачимо.
Настав день похорону вождя. Це був страшний, незабутній день. Протягом п'яти хвилин повітря потрясав рев гудків усіх заводів і фабрик усієї країни. Ревіли всі паровози на станціях і в дорогах, ридали гудки і сирени на кораблях, пароплавах і катерах морів і рік величезної океано-морської держави. Плакали на вулицях жінки, загартовані в боях командири і вкриті шрамами від недавніх ран солдати. З ранку до ночі радіо посилало в ефір траурні мелодії. В день похорону Леніна міжнародний пролетаріат на знак трауру і співчуття російському народові оголосив п'ятихвилинну зупинку всіх робіт. Такого похорону не бачив світ. Такої всенародної скорботи споконвіку не викликала ще смерть людини. Можливо, що колись, в стародавні часи, так древні народи хоронили бога.
Була неділя, вихідний день для багатьох радянських людей. Микола довго не вставав з ліжка, хоч давно прокинувся. У нього, правда, була ненормована праця, але неділю — вихідний день. Хоми — він вважав своїм днем відпочинку, і в цей день чомусь прокидався раніш, ніж у будень. Зараз не вставав, щоб не турбувати товариша, що прийшов учора пізно і мусив добре виспатись.
Зажмурив очі і поринув у думи. Минуло вже більше року від смерті Леніна. Назрівав новий етап в житті країни, в житті цілих народів. Уявив своє власне становище. Досі воно було незавидне, мусив із цим погодитись. Розумів, що і для нього особисто настає новий етап, і його треба пройти твердим солдатським кроком, а твердості в його кроках поки що нема. Почував, що над ним тяжать залишки звичок і традицій старого побуту, від яких він намагався, але не завжди успішно, звільнитись. "Треба якогось поштовху, щоб звільнитись остаточно, треба, але звідки його чекати?" В його голові блиснула раптом ідея, яка почала швидко викристалізовуватись. Лежачи горілиць із заплющеними очима, думав, як втілити її, оживити.
На своїм тапчані поворухнувся Хома.
— Не спиш? — спитав Микола.
Приятель довго не відзивався, і Микола вже шкодував, що заговорив, коли той підвівся.
— Хіба ти даси спати? — пробурчав як завжди поволі, флегматично.—— Все стогне, зітхає, неначе після важкої втрати. Зої тобі жаль?
— Ти збожеволів? Хіба я зітхав?
— Я не вигадую, а кажу те, що є. Микола сів на ліжку.
— Можливо, що... несвідомо,—промовив збентежено.— Я вирішував важливу проблему.
— Яку ж це проблему? — не повірив Хома.
— Ти не жартуй, я не сміюся. Я надумав їхати в Донбас.
— Що за фантазія? Чого? — оживився Хома і заговорив швидше.
— Працювати.
— А хіба ти тут не працюєш?
— Не так. Працювати в шахті, шахтарем,— пояснив Микола.— Ти не знаєш, як облагороджує така праця. Коли я працював у млині вибійником, то почував себе зовсім інакше, набагато краще.
— Ти серйозно? — спитав Хома, побачивши, що товариш не сміється.
— Найсерйозніше, Хомо, найсерйозніше. Що я тут висиджу? Досі тільки те робив, що крутив той безглуздий роман з безглуздою жінкою. А мої твори? Чого вони варті. Хіба в них показано те, що у нас робиться, хіба видно будівництво того нового, небувалого в історії, зображені його будівники? Я сердився, коли мене критикували за песимізм у моїх віршах, за копирсання в особистих переживаннях тоді, коли в країні розгортається відбудова народного господарства, коли все передове самомобілізовується на боротьбу з розрухою. Сердився я, але в тайниках душі визнавав правоту моїх критиків.
— В чому? — спитав Хома. — В чому?
—• Та в тому, що життя проходить повз мене, а я сиджу на Степовім провулку, № 2, і просиджую штани на стільці, втиснутому між столом і твердим моїм ложем.
Хома слухав уважно мову товариша. Він добре розумів Миколу. Все, що той говорив, було правдою, але він не гірше знав і те, що Микола швидко запалюється, а не підтримай у свій час — ще швидше остигає.
— Ти маєш повну рацію,— сказав Хома, вислухавши Миколу.— Письменники — сучасники революції — відповідальні перед майбутніми поколіннями за свої твори з того періоду. Вони мусять правдиво, без прикрас розповісти тим прийдешнім поколінням, як боролись їх батьки, діди і прадіди за щастя, яким вони користуються чи будуть користуватись. Але, пишучи цю правду, письменник мусить сам її пізнати, мусить усвідомити її, вжитись в неї. Ти задумав шукати її в Донбасі?
— Так, я хочу писати про людей Донбасу.
— А чому не про людей паровозобудівного, про людей інших заводів? У нас їх тут чимало. Та й людей знайдеться чимало, гідних твого пера.
Микола задумався над словами товариша.
— Вірно,— погодився він, спускаючи ноги на кропив'яний мішок, складений удвоє, що правив за килимок перед ліжком і який, відслуживши свою ранкову службу, згорнутий учетверо, чекав під ліжком вечірнього роздягання. Сьогодні Микола одягався поволі, з паузами, раз, що вихідний, а по-друге, що голова була переповнена новими, захоплюючими думками.
— Вірно,— повторив він, ніби тільки зараз зрозумівши думку друга. — Можна й тут немало пізнати і зробити, але хочеться обов'язково виїхати звідси, доконче виїхати. Я певний, що Зоя Іванівна не заспокоїться зразу, що вона ще раз зробить атаку на мене.
— Так тому ти хочеш у Донбас?
— Ні, не думай. Це є одна з причин, але далеко не головна. Я сказав про головну, а загалом хочеться подалі від столиці, подалі від базарної суєти, подалі від самого себе. Хочеться бути там, де безпосередньо твориться нове життя, звершуються небувалі подвиги, де родяться великі надії.
— Поетично,—мугикнув про себе Хома,— Що конкретно думаєш робити в Донбасі? Маєш уже якийсь певний план?
— Маю.