Але потім здвигнув плечима.— І все ж таки диво дивне. Отакі подруги були — водою не розлити. Що за причина? Не може того бути, щоб ні з того ні з сього.
Христя повагалась часинку. Потім подумала, що й справді, не знаючи отої пригоди з Варкою, ніяк не можна зрозуміти її поведінку. А відтак неминуче полізуть Артемові в голову підозри всякі та здогади про причину їхньої ворожнечі, а серед них, може, й зовсім не вірні і не приємні для неї. І вона розповіла йому, взявши слово з нього не розголошувати цього.
Сталося це ще тоді, як повертались вони з Таврії додому, їхали залізницею — товарняком, четвертим класом. Крім них, хорольців, були у вагоні і миргородці, решетилівці. І от саме до станції Решетилівка як під'їздили, і сталося це. Витрусила котрась із заробітчанок, коли заметушилися вже вставати, увесь свій заробіток. Не знати вже, де вона ховала його, чи закрутка розкрутилась! А Варка бачила те,— візьми та й наступи ногою, мовби ненароком. А тут уже й поїзд стишуватися став. Так би й пішла ота бідолаха, понесла б батькам заробіток за цілісіньке літо! Коли б все це сталося не на очах у Христі. Та вона спершу навіть і не подумала на подругу нічого, думала, що справді ненароком. Сказала неголосно: "Варко, ти щось наступила". Але Варка удала, що не почула, тільки почервоніла, як буряк. Лише тепер Христя збагнула. Від несподіванки мить якусь сиділа приголомшена. А в цей час і поїзд став. Тоді вона мовчки швидко нагнулась і вихопила у Варки з-під ноги вузлик — загорнуті у носовичок, як видно, паперові гроші. І встигла ще отій роззяві віддати. З запізнілого переляку, сердешна, аж зомліла. Хоч і держала вже вузлик свій у руці.
— Ну, а з Варкою,— помовчавши трохи, озвалася Христя,— ми відтоді вже і не глянули одна на одну. Отак і до Ромодана доїхали. І з станції потім додому вже нарізно пішли. Чотири роки минуло, а як зараз пам'ятаю: іду шляхом додому сама собі — насилу ноги несуть мене, і за слізьми світу не бачу. Мовби з похорону вертаюсь. Одну з кращих своїх подруг поховала. Біля вербичок підійшла до казенного колодязя напитись. Як глянула в цебер на себе, аж жахнулась: отак розпухла від плачу. Ну куди ж отакій у село йти! Мусила в соняшниках під селом відсидітись, поки хоч трохи відтухла. А тим часом і звечоріло. Тоді городами прокралась до свого двору. У хату, а дома ще страшніше лихо...
— А яке лихо? — занепокоєно спитав Артем.
— Ні, не буду. За одним разом все одно всього не розкажеш! Краще ти про себе розкажи. Одвоювався, бачу.
— Та як сказати! — Він розповів їй про свої плани. Що думає на Харків подаватись. На свій завод. У заводську Червону гвардію.
— То ти, виходить, у нашій Попівці проїздом?
— Проїздом, але і з певним наміром. Хочу з сином своїм побачитися.
— Ну що ж, тоді ходімо в хату! — Вона вже за кілок тину взялась, наміряючись перелаз переступити, і згадала раптом: — А пряники ж мої! — І вже хотіла вертатися в крамницю, але Артем не пустив.
— Та у мене в речовому мішку повен ворочок гостинців для Василька. Від баби Гармашихи. Обійдемось!
Коли були вже біля порога, Христя враз зупинилась.
— А тільки давай, Артеме, наперед домовимось: ні про яку бабусю не нагадуй йому. І сином не називай.
— А ще що? — спохмурнів Артем.
Ігноруючи його іронію, Христя спокійно пояснила.
— Бо наші дівчатка, сестри мої, вважають вітчима Василькового за рідного батька. Нехай так і далі думають. Щоб потім котрась мимоволі не проговорилась. Та й сам Василько нехай вже з самого малку до одного батька звикає.
— Так до батька ж, а не до вітчима!
— Який вітчим! — відповіла Христя. А коли вже зайшла мова про це, не втрималась, щоб не зауважити Артемові, що її чоловік зовсім не дяк. І нема чого тут насмішки строїти. Регентом працює в церковному хорі. Водночас керує і в "Просвіті" хором. І нічого тут ганебного нема.
Артем попросив пробачити його. Сказав, що постарається уникати надалі отак величати його. Хай буде регент! Одверто признався, що вживав це слово не так навіть від зневаги до нього персонально, як зозла, з образи до неї. Що вже тут критися!
— Та якби ж я хоч одну соту частку знав отого про тебе, що тепер знаю!.. г.ч
— Сам винуватий. Чого ж був отаким легковірним!
— Авжеж, що так! — погодився Артем.— А ти?.. Ось навіть зараз ніяк не збагну, а ти ніяк пояснити не можеш: що за причина була? Чого ти отоді так раптово у Славгород? Навіть листа від мене не дочекалася. Тільки переночувала та й гайнула мерщій.
— Ніяк не можна було інакше,— відповіла Христя.— Я справді не можу про це говорити. Та й не треба. Забулося трохи і нехай. Не хочу й спогадів ворушити... Ну й годі! Про все страшне вже, либонь, поговорили. А про решту можна буде і в хаті — при матері та при дітях.
XXVI
— Мамо, це ви? — тільки-но поріг переступили в хату, почулося звідкілясь із-за комина, з полу.
— Я, синку! — І звернулась до Артема:— Роздягайсь, обігрійся сперш отут біля комина.
— І де б ото я ходив отак довго! — почувся знову той самий дитячий голос.
— А ти не старуй! — відказала мати з удаваною суворістю, хоч і дуже спокійно, навіть крізь усмішку.— Оцього ще тільки не вистачало мені — свекра в хаті! Скільки треба було, стільки й ходила! Зате Діда Мороза ось тобі привела. З гостинцями.
— А хіба вже святки, мамо?
— Для нас — вже!
Христя скинула шубку і зразу ж стала прибирати на столі, щоб дати пообідати гостеві.
Артем, гріючи руки біля комина, розглядався по хаті, намагаючись хоч би цим трохи розвіяти увагу, звільнитися від хвилювання, що з першого ж звуку синового голосу пройняло його.
На ослоні під другим низеньким комином пряла кужіль на веретено Христина мати. Навіть коли б і не знав, не важко було про це догадатись: отак була Христя схожа на неї. Не дуже стара на вигляд, вона справляла враження людини, яку життя раз і назавжди приголомшило чимсь тяжким. Помітно було це з усього: і з виразу обличчя, яке, мовби маска, застигло в покорі і дивній байдужості до всього. Навіть на привітання його вона нічого не відповіла, тільки глянула мовчки і нагнула голову, щоб послинити нитку в пучці. Та й на все те, що відбувалося потім у хаті, не звертала аніякої уваги. Мовби все це її обходило стороною. На печі шаруділи і час од часу шепотіли в два голоси, як видно, Христииі сестрички. З кожного кутка в хаті визирала бідність, але бідність охайна. Стіни вже були побілені к різдву, на образах висіли рушники, і таким же вишитим рушником у простінку між маленькими замерзлими віконечками був обвішений портрет Тараса Шевченка — в кожусі і шапці.
Обігрівшися трохи, Артем, за дозволом Христі, підійшов до полу.
— Ану, показуйся — який ти тут є...— Уже на язиці було оте дороге, стільки разів у думці проказуване, слово, але в останню мить стримався-таки, щоб не завгорити Христі, яка, безперечно, мала певну рацію. А втім знайшов вихід: — Показуйся, батьків сину, який ти виріс уже!
Василько пильно дивився на чужого солдата, отакого — і гарного на виду, і з такими веселими та добрими очима. І одразу, як то часто буває з дітьми (та й не лише з дітьми), вподобав його. Щоб показати, який виріс, він випростався під ряденцем на увесь зріст.
— О, нівроку! — Артем обережно і з великою втіхою торкнувсь до його теплих рученят, потиснув тоненькі, але тугі ноженята під ряднинкою. А врешті, з явним захопленням похвалив його, як геройського хлопця.— А тепер тільки видужуй, синку!
— Та вже одно те взяти, що хворобу переборов! — докинула Христя.
— І це, звичайно. Тепер тільки треба після хвороби оклигати як слід та й... Головне що? Чим менше в хаті сидіти. Морозом дихати треба. Я колись, отаким хлопчиною бувши, як оце ти зараз, у хату тільки їсти забігав та ночувати. А то з самого ранку на ковзанці...
— Еге ж, чом не так! — зітхнув Василько.— Якби ж і в мене санчата були!
Санчата? Бодай тобі! І як він не подумав про це! А можна б же було за той час, що сидів у Вітровій Балці, такі санчата змайструвати! Як іграшку! І головне, що й привезти було чим. Ну та дарма!
— Не журись, Васильку! — сказав бадьоро.— І твердо запам'ятай на все своє життя: немає становища у житті, з якого б людина не знайшла виходу. Якщо, звичайно, не ледащо вона та при розумі. Щось придумаємо! А тим часом...
Та що ж це я солов'я байками кормлю! Гостинці ж у мене для тебе є!
Він вийняв з речового мішка ворочок з бабусиними горішками, поклав на стіл, а один горішок приніс Василькові.
— Оце так Дід Мороз! — аж головою хитнула від захоплення Христя.
— Та! Ви жартуєте! — сказав Василько.— А де ж борода в нього? І не сивий зовсім!
— Авжеж, мама жартує,— ствердив Артем, якому зовсім не хотілося зараз гаяти час на зайві балачки, а хотілося чимшвидше — хоч би натяком, коли навпростець не можна, відкритися Василькові.— Ніякий я не Мороз. А коли хочеш знати, то Гармаш я. І ввесь наш рід отак звався — з діда-пра-діда Гармаші. Знаєш, що це таке: гармаш?
Василько заперечливо похитав головою.
— Це те саме, що й пушкар. Колись давно, ще за царя Го-роха, як людей було трохи, прапрадід мій, а твій це, виходить...
— Ну й годі для першого разу,— якраз вчасно перепинила Артема Христя.— Іди вже обідати!
Від обіду Артем не став відмовлятись. Сьогодні з самого ранку у нього ще й крихти в роті не було. Тим-то, не дуже, щоправда, налягаючи на хліб (знав, що з хлібом у них сутужно), з апетитом сьорбав теплий пісний борщ (вони вже всі давно пообідали), старанно пережовуючи кожну картоплинку, кожну бурячинку, щоб жодна калорія з тих, що були в мисці, не пропала дурно. Отже, для розмови, та ще жвавої, зовсім не було умов, лише зрідка перемовлялися.
Христя сиділа поруч нього на лаві і крадькома збоку все позирала на нього. І коли питала щось, то більше для того, щоб пересвідчитися, що все це не в сні привиділось. Тільки подумати: остільки років не те що не бачила, а й слова про нього не чула, і раптом... Проте мало й змінився за цей час. Змужнів дуже, звичайно. Трохи волохатіші стали брови та виросли у справжні вуси тоді ще парубоцькі вусики. А то увесь — і очі, і голос, і посмішка, було таке все знайоме і таке все миле їй! Вона й сама собі боялася признатися в цьому. Аж совалась, невдоволена з себе, на лаві. Ото й озивалась тоді до нього, аби що спитати, щоб тільки забити свої почуття.