може, тому, що вона розуміла свій гріх і своє падіння, одначе не збиралася нічого змінювати, було їй добре отак жити, і в цьому був увесь її трагізм; я збирався колись намалювати портрет цієї трагічної душі; сьогодні додався до її психологічного портрета іще один штрих.
Я думав, що Святий Дух потрібно обороняти не лише від районних єфрейторів, а й також від тутешніх "трударів", які своїм гострим суперрадянським нюхом нібито уловили загрозу, що віяла від Святого Духа. Ох, краяни ви мої, краяни... А втім, "тутешні" — це тільки ширма, за ширмою ось цей сірий молодик, приблуда Пиндилик, районні, обласні, московські єфрейтори.
Хотів би я тільки знати, краяни ви мої, в чому полягає загроза від Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злість; мені надокучило відчувати себе в ролі підсудного й дивитися, слухати, як до Страдчої долини скрадливо підкочують клубища павутиння чи й колючого дроту, щоб обгородити його, обсотати зусібіч, щоб не було до нього доступу, щоб заіржавіла по ньому пам'ять. Не можу тільки собі пояснити (а може, пояснення давно живе в моїй душі?), чому власне Святий Дух ізнову привернув до себе увагу єфрейторів? Чи річ у фресці, над розчищенням якої я працюю, чи... Але ж іще ніхто точно не знає, що на тій стіні намальовано, іще попереду багато роботи.
Я так і спитав їх, кожного зокрема, по черзі; спершу спитав молодика з кадебе, потім міліціонера — вродливого парубійка з великими, як сливи, очима, а наостанку — Афанасія Пиндилика, який притулився на стільці збоку (гейби зачаївся у засідці) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика, тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про чоловіка "нервного", але сьогодні він сидів сумирно. Голена "під Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя — огірок на довгій шиї. Був одягнутий у військову, чисто випрану гімнастьорку, на грудях висіла планка колодок орденів і медалей, що мали свідчити про його бойове воєнне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За відвагу"; очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.
Мої запитання стосувалися усіх і кожного зокрема, але відповів мені тільки молодик у сірому; дрібненьке, мале, як кулачок, його обличчя при цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозуміло, Василю Васильовичу, ваше прагнення відкрити, подарувати українській радянській культурі ще одну цікаву пам'ятку, якщо вам вірити, з XVII століття... нам потрібні такі відкриття, скарбниця стародавнього українського живопису не так уже й багата внаслідок воєн, лихоліття, національних утисків, часом невиважених дій уже в наш час... ми це визнаємо... ми, прецінь, теж кінчали університети й дещо розуміємо. Ми з вами, Василю Васильовичу, ми віримо, що... завтра-післязавтра, я маю на увазі близьке майбутнє, фреска у Святому Дусі буде на часі... явиться вона людям в усій красі. Але повторяю: завтра! (Молодик при цьому підняв палець). І прошу не дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише післязавтра. Ви, Василю Васильовичу, дивитеся на речі з точки зору художника, реставратора, мистецтвознавця, але не з точки зору політика, члена партії, який знає тутешні умови, настрої людей. Ваша фреска іще до кінця не відкрита, про неї тільки й чули, що на стіні намальоване страшне, повне крику око якогось мученика, а вже сьогодні фрескою зацікавилися... пішов поголос, ажіотаж. А що буде завтра? Завтра сюди посунуть орди не просто шанувальників стародавнього живопису... посунуть орди, якби то легше означити, національних романтиків, любителів патріархальщини, десидентів, усякої, вибачайте, наволочі. Вам напевно розповідали, що в довоєнні польські часи до Страдчої долини, до Святого Духа, до цвинтаря Січових стрільців і Козацької могили на Зелені свята й також у кожну річницю так званого Листопадового зриву 1918 року, коли постала ЗУНРа, прителеплювалися сюди не сотні, а цілі тисячі...; тут туманіли: молитви, співи, прапори, промови, просто розмови... націоналістичний чад. Тому нині мусимо визнати, що Страд-ча долина стала якби колискою бандерівщини... навколишні ліси кишіли бандерівськими бандами. Думаєте, випадково п'ять років тому спричинився скандал, коли спробували зняти з Святого Духа хрести? Збіглося несвідоме жіноцтво, так... але ми переконані, що за жінками стояли ті, які повернулися з Сибіру, з таборів... вони не перекувалися, вони — притаїлися.
Тепер уявіть собі... адже ви — художник мислите образами, вам не тяжко уявити картину, коли фреску розкриєте повністю і про неї заговорять... коли Страдча долина знову стане місцем для прощі не так до вашого стародавнього мальовидла, як до стрілецьких могил. Ото ж, цією перспективою, професоре, й стривожені прості трудівники, які шукають у нас допомоги.
Тому я тут... я тут у порядку, так би мовити, профілактики, попередження, для доброї поради: нам не хотілось би, щоб вервечка від бандерівської колиски опинилася у ваших руках. Наше завдання: оберегти вас... ваше добре ім'я.
Я мовчав; я давно був готовий до подібної розмови, мене до неї готували не гільки Вербень з Ключарем; іще в зеленій молодості, коли я вперше розчистив маленьке віконце в стародавній іконі, крізь яке поглянула на мене Богородиця, небіжка-мама, спостерігаючи за моєю роботою, обняла мене за плечі й спитали: чи твоє маленьке відкриття, оце віконце на іконі, сподобається в інституті, чи це тобі, сину, не зашкодить? Одначе сьогодні, навіть будучи готовим до подібної розмови, я був приголомшений неприкритим шантажем: у моїй руці, бачите, виявилась вервечка від бандерівської колиски. Не більше й не менше.
— То що ж ви порадите? — спитав я молодика. Очевидно, я таки мав розгублений вигляд, бо він задоволене посміхався.
— Рада наша проста, — промовив серйозно. — І я це говорю не лише від себе, маю доручення від керівництва: залишіть на певний час Святий Дух і їдьте в Карпати на пленер. Світ прекрасний... сучасний світ кращий, ніж збляклі барви на церковному мальовидлі. — Молодик був упевнений, що свою місію, покладену на нього, виконав; він, очевидно, не уявляв, щоб хтось та не порахувався з рекомендацією "органів"; він уявив, що я лежу розпростертий на лопатках. І, мабуть, якусь хвилину я таки лежав безпомічний, шукаючи виходу з пастки, що її обтикали ловецькими червоними прапорцями. Я міг простягнути руку й сірий молодик вивів би мене на безпечне місце, й за це ніхто б мене не осудив, принаймні вголос, кожний на моєму місці учинив би так само, або майже кожний, з "органами", прецінь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що у Львові кожний другий мій знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцікавився в "органів", чого вони пхають носа до фресок сімнадцятого століття, яке їхнє діло, хай шукають шпигунів, дисидентів, учорашніх банд-підсібників, бандерівців, хай за ними йдуть слідом, як пси, це їхня робота, але хай залишають у спокої безіменного митця, страдника, твір якого, вочевидь, у сімнадцятому столітті тодішні "органи" теж визнали небезпечними й замурували його вапном... замурували й "осліпили".
Паралель між сімнадцятим століттям і сьогоднішнім днем, що скресла в моєму мозку, була схожа на електричний удар... було таке враження, що я торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привів мене до тями: важливе не те, що завтра скажуть мої колеги у Львові — осудять за відступ, чи згодяться, що іншої ради не було... важливо, як я сам собі подивлюся ув вічі, чи буду опісля сам себе поважати як мистець і як науковець. Я у ці хвилини якось призабув, що тут таки, у Черчені, маю двох друзів — суддів, які відразу відцураються від мене як від зрадника; та навіть їхнє презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити презирство до самого себе — блукання по всіх колах свого внутрішнього пекла.
Й напевне провідником по всіх моїх пекельних колах був би невідомий мистець з сімнадцятого століття; цей натхненний чернець удень і вночі не давав би мені спокою: сьогодні відібрав би в мене пензель, завтра — змішав би в купу всі мої фарби, післязавтра — кинув би у вогонь мою палітру, а ще котроїсь ночі вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: "Нащо тобі, чоловіче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам".
І покотиться мій талант у безодню.
— Мені здається, що до кожної людини приходять такі дні... настають такі дні, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити сьогодні, це твій святий обов'язок, справа твоєї честі, і є робота, яку можна відкласти назавтра, — промовив я, відчуваючи незрозумілий приплив утіхи, що потекла моїми жилами. — На завтра, гадаю, можна відкласти поїздку в Карпати на пленер.
— Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, — зітхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присів на хвіст... сидів молодик на хвості й нервово бігав олівцем у своєму блокноті. — Ви — член партії і повинні знати, чим це пахне. Знаєте? — оскалив хижо гострі білі зуби.
Це була відкрита погроза; іншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далі працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привід. Та їм баглося, щоб я особисто відмовився від Святого Духа, а вже потім буде видно.
— Та що ви з ним панькаєтесь! — таки не втерпів, скочив із свого стільця гарячий Афоня Пиндилик. — Здєсь по-нашому треба, по-пролетарському...
Ні, він не докінчив, його шарпнув іззаду за хвіст гімнастьорки Дмитро Цимусь.
— Подивіться-но, товариші, у вікна, — сказав він стиха.
Всі припали до вікон. А я вдарив ногою у двері й вийшов на вулицю... я вийшов на вулицю й остовпів: у скверику перед сільрадою, на дорозі, на греблях придорожніх ровів сиділи й стояли чоловіки й жінки — заледве не ціле село зібралося тут купно; я зрозумів, що зібралися вони тут для моєї підтримки або й оборони. Ніде поміж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч і здогадувався, що цей сільський схід — їхня робота. Зате ген-ген на стежці, що бігла навпростець городами до Страдчої долини, я побачив високу постать у чернечій сутані, щоправда, чомусь у сутані білій та ще підперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве волосся розвівалося на вітру й світилося, вибухаючи іскрами, чистим сріблом; я знав, що на стежці, власне, ніякого черця нема, я його сам вигадав, я його хотів там бачити,
А може, це був я сам?
Це я ішов до Святого Духа й сотні пар очей провожали мене поглядами; погляди мене любили й оберігали.
ЧАСТИНА СЬОМА
ПАВЛО КЛЮЧАР
1
Ніхто з нас, чоловіків, не знає, звідки появляються у нашому житті жінки; і ніхто з нас, чоловіків, не збагнув іще жіночої суті.