Чого не нагляділися там очі! Порізані на шматки тіла мужів, порозривані та пообдирані трупи жінок, поторощені об вози та об землю діти (деякими гралися вояки, підкидаючи та ловлячи на списи) укривали собою мало не цілу милю простору.
Кремпський кинувся між тим між останніх козаків.
– До зброї, брати, ляхи зрадили нас! – крикнув.
Вмить вискочили шаблі з піхов, і, мов буря, впало сих дві тисячі козаків між ляшню. Але і се передвидів Жолкевський. Видавши приказ вирізати жінки і діти, на самих козаків мав ще військо. І тоді на отвертому полі завершилася страшна, нечувана битва – бій одного проти десяти, легко одітого або й голого проти опанцирених ворогів. І поляки не видержали напору. Сотками устелили поле панцирі пана Потоцького, до двох тисяч самої челяді впало від наших шабель, а за сей час утікали наші недобитки, жінки, старці, а діти ховалися у траві, наче перепілки.
Аж зібралися усі ляхи довкола нас, а тоді Кремпський кинув шапкою у сторону, де з козацького табору, який був на горбку, стояв Жолкевський.
– Пропадай, "баборізе", – крикнув, – кате дітей, падлюко шолудива, здихай, як жив у погані, та собаки хай поминки по тобі справлять, як по здохлій скотині! Вперед, браття!
І нечуване, неждане сподіялося на моїх очах. Несповна півтори тисячки легко оружених козаків – бо тільки їх уже було осталося – розбило і розірвало перстінь панцирних ляхів і утікло. За ними остало побоєвище чи, радше, різниця. У сьому останньому прориві ударив і мене якийсь панцирний мечем по лиці, кров залила мені очі, але браття піддержали мене і вивезли ось непритомним у степ. У ляхів не було уже силі, гонити за нами. Так що ж! До двох тисяч козаків і чотири – так, поверх чотири тисячі жінок, старців і дітей згинуло у сій різні! І коли нині погадаю собі ті хвилі, то серце, мов собака, скавулить у грудях від скаженості і…
Максим урвав і закрив лице руками. Мовчанка лежала над зібраними козаками, здавалось, наче духи сих, побитих на ріці Солониці діточок та жінок, плачуть у воздухах – се вітер свистів у порожньому гіллі дерев. Десь далеко обзивалися вовки-сіроманці жалібним виттям… Вкінці підняв голову Іван.
– Браття! – сказав дрожачим голосом. – Ся кров лягла між нашим і польським народом непроходимою рікою, сі трупи – се труп згоди, ласки, прощення. Вони теж згинули у сій різні. Остається для нас усіх одно тільки месть!
– Месть, месть! – закричали в один голос усі. Один тільки Максим не кричав. Він плакав, а нігтями рвав шкіру на лиці, аж показалася кров.
13. Кадук
– Страшні річи діються на світі, – говорив Нетяга до Івана, коли оба вертали домів, – а ще страшніші стоять впереді! Я чую їх, як чую ось виття вовків у лісі.
А справді, вовки вили, наче й вони чули оповідання старого Коржа та пригадували собі те, що розказували їх батьки за пир на річці Солониці – пир над тілами тисячів помордованих злочинною рукою "баборіза", побожного єзуїта, гетьмана Жолкевського, взірця польських чеснот, світила і символу польської Річи Посполитої та її післанництва на Сході.
– На жаль, не час думати про месть вже тепер, – зітхнув Іван, – а радше думати треба, встаючи й лягаючи, але заховати сю гадку на дні серця, а поки що ладити сили. Щоби відтак не було і реєстровців, і наливайків, запроданців і міщан, хлопів і шляхти, щоби не тягли кождий у свій бік, а ішли спільно, наче на прощу до цілі: з'єднання під козацькою рукою усіх станів, усіх дільниць вольної України й Руси. Ось чому пан Угерницький і я осядемо тут між вами не як пани, а як козаки…
Через зиму пізнав Іван усіх слобожан, а й вони пізнали його й Галю дуже добре. Тому-то на перший поклик Нетяги молодші, як один муж, пішли ставити хату "товаришові". Застукали топори, заскрипіли пилки. Перед Стрітенням приїхали майстри з Чигирина. Перед Великоднем хата була готова.
Стояла вона на горбочку близь церкви, біля хати старого Нетяги, та була о много більша, вища і обведена ровом, валом та частоколом, зовсім як перше-ліпше шляхетське дворище. Козаки, порадившися, самі се зробили, кажучи: "Не треба, щоби хто знав, що тут живе козак. Прийде біда, буде куди й нам з ріднею та майном заховатись, а виросте гребінь у синів або внуків пана Юрка, ну то наші сини й онуки підітнуть їм його. Що люди поставили, іменно люди можуть знищити!"
Між тим Галя поралася біля хазяйства. Декілька бездомних бурлаків та бідніших жінок і дівчат осіло у посіллі Івана помагати йому та його сестрі за річну плату. Почався у лісі корчунок під ярий посів, і Іван весь день був у лісі. Галя сиділа дома під опікою Нетяги, а Ганна була щоденним гостем у новій оселі. Вона учила дівчину вести господарку, а Галя учила її збирати помічне у недугах зілля, мережити, шити. Вкінці взялася учити грамоти Андрійка, а старий Нетяга радився зі старшими козаками, чи би не взяти на літо дячка з Чигирина або Черкас і не заснувати школи.
Сумно-пресумно минув Великдень! Увесь празник пересиділа Галя дома. Від Юрка ні про Юрка не дійшла за весь час ні одна вісточка від вірменських купців з Кафи. Чи згинув, чи помер, чи, може, вертає? Ніхто того не знав і не міг знати, тому Іван ще взимі написав до старого пана Василя лист, щоби прислав кого або приїхав відібрати з його рук поселення, поставлене за гроші його сина. З листом поїхав козак Явтух, що вибирався з Тернополя з кіньми, яких по татарському нападі на Поділлі було дуже мало.
І знову поплили дні за днями. Заспівали птички, ліс укрився розкішною зелениною, цвітки наповнили пахощами теплий маєвий подув західного вітру. Перед хатами забігала сюди й туди дітвора та огласила весь світ радощами – тільки Галя сумніла й сумніла чимраз більше й більше і марніла з кождим днем.
Аж раз, коли Іван був у лісі на "новинах", а Галя сама-одна сиділа з шитвом на рундуці дворища, побачила нагло якусь високу, темну стать, що, окружена роєм дітвори, ішла від сторони церкви до двора.
Галя думала, що се піп приїхав з Чигирина, і жваво метнулася до комори винести хліба, вудженини, меду та перекуску для духовного. Коли, одначе, вернула на рундук, застала на лаві старця з довгою сивою бородою, а довкола нього з двадцять слобожанських дітей, що тиснулися до старця, як колись давно діти Ізраїля до Христа Ісуса. Тільки що тут не було кому відганяти їх, і діти присіли старого таки добре. Двоє влізло на коліна, одно повисло на руці, а четверте таки притьмом дерлося вилізти йому на плечі. Старий гладив шовкові волоски діточок та приговорював до них, аж, почувши кроки Галі, відвернувся. І нагло випав хліб з рук дівчини, за ним тарілка з гов'ядиною, тільки мід у пляшці врятувався.
– Отець Андрей! Батечку! – крикнула дівчина не своїм голосом, кинулася старцеві на шию і удруге від повороту з неволі залилася сльозами.
– Що тобі, дитинко? Бог з тобою! Не плач, не побивайся, бо писано єсть, що хто плаче, той звеселиться! Благословен Бог Господь іже вирвав тебе з нідр диявола! Де ж дівається Юрко? Скажи або поклич його, нехай возрадується серце моє вашим щастям, – узрів чудо чудес, довершене над вами.
– Ах! Батечку! – лебеділа дівчина. – Юрко висвободив мене з неволі, та сам попався у неї. Здається, що за мою свободу заплатив своєю, а може, й наложив головою.
– Як-то? Яким світом? – запитував монах.
– Пождіть, усе розкажу, та перше сядьте й покріпіться!
Одначе старець не хотів їсти.
– Душа моя, – сказав, – возлюбила вас обоїх більше усіх дочасних справ. При вас, серед ваших чад бажав я провести немічну мою старість. Невже ж Божа премудрість рішила інакше?
Галя розказала о. Андреєві усі свої й Юркові пригоди, скільки їх знала. Коли скінчила, старий потряс головою:
– Не розумію того, – дивувався. – Юрко й Іван мали зелену шапку і пернач… годі подумати, щоби…
– У нього не було ні того, ні другого! – відповіла Галя. – Пернач, шапку й усі гроші мав Іван. Ох, батьку, його певно убили сі кляті бузувіри з пімсти за пана Бялоскурського.
Отець Андрей понурив голову. Його худе, але все ще черстве лице поблідло вмить, і у очах показалися дві сльози.
– Ох, батечку! – лебеділа Галя. – Я ще там, у Іванівці, коли пан Угерницький позволив нам повінчатися, знала, що жде мене лихо. Воно сподіялося, і коли Іван і Кіркор відібрали мене з дому аги, то мені просто вірити не хотілося, що уже прийшов кінець горю. Ох! Воліла я сто раз згинути марно, чим мав він задля мене…
– Не гніви Бога, дитино, – відповів поважно о. Андрей, – неізглубимою є його благодать, невідступні його стежки. Не уважай, а надійся! Ти молода, життя ще впереді. Смуток, жаль остав нам, старим…
– О, нема мені надії на щастя! – плакала дівчина. – Я була причиною усього горя у житті мойого Юрка, тому усе моє життя належить до нього… або до його душі. Упокій сей стане моїм щастям…
– Ні, дитино! – спротивився старий. – Бачиш прецінь і знаєш, що я волів стати мандрівником-монахом, а не вертати у монастир. Людина, яка тільки свою душу спасає за монастирською оградою, – се пропаща людина для усіх; я не раз думаю, що й Бог не поставить "одесную" тих, що, полишивши рідний край у небезпеці, святу віру у погорді, а народ в утиску, самі себе спасли за оградою, Яка ж бо є заслуга тих, що, відцуравшися людей і світа, живуть, мов святці? Амінь! Глаголю тобі, більшою буде мзда тих, що серед життєвих небезпек та трудів приносять себе у жертву за рідний край, за віру і народ, а збережуть чистоту душі. І ти, дитинко, не побивайся, тільки надійся, а якщо не можеш надіятися, так віруй і твори добрі діла, але не утікай, наче лихий воїн з побоєвища! Не похваляю я того, не похвалив би Юрко, не похвалить і Бог…
– Тяжко, батечку, жити у світі, бачити щастя та спокій других, а казати собі: пропало усе! Надія не тобі зацвіла, щастя не твою золотитиме долю, радість – се пташка у вирію гарна, співуча, та далека… Се не зависть, батечку, не заздрість, се тільки глибокий та важкий, ах, як важкий біль, що заключається у питанні: чому мені з якого величавого пира не впаде хоч окрушинка, хоч стебельце? Тільки спомин остався…
Лице старця змінилося, осунулося, поблідло ще дужче, а з очей звільна покотилося дві ясні сльози на сиву бороду.
– Не плач, дитинко. – відповів тихим, м'яким голосом. – Не ти тільки одна живеш споминами щастя! Ба, є й такі люди, у яких спомин – се не ясні лучі, а темні плями, що від них відвертається усе єство людини та тікає від них.