силько пустив тоді крилате слівце: "Папір усе терпить!" А ще не може забути Тарас, як хотів дати Миколі Костевичу для суду свій твір, а той сказав: "Я принципово не беру до рук ваших дохлих, недоношених цуценят". Не забуде Тарас цього!
Ну, так, вони талановиті, вони майстрі, вони зчепилися руками пальці в пальці, щоб не пускати молодих, невігласів, висміють їх, обвинувачують у неуцтві й нахабстві. їм закидають це — і правдиво.
Але що ж ми зробимо, як прийшли ми такі репані мужики? А якҐбули б ви, якби не мали культурних пап і мам?
Сніговий Парнас і червона трибуна. А йому хочеться зелених гаїв із тихим шелестом листя, його морозить пихаста зарозумілість рафінованого попутника Осадчого і його відштовхує справжня низькопробність пролетарствуючої писанини.
А сам він і досі ні там, ні там. З Волинцем і Побережцем також не знайшов спільного слова. Вони б пішли в гайдамаки, а він хоче бути учасником велетенського культурного процесу разом із усіма рівними народами.
Ті ж можуть собі гарчати, скільки їм хочеться. Микитчук може скільки хоче задирати носа — є на світі правда!
II.
Хоч нова, всеоб'єднуюча спілка й несла на своїх прапорах мир і гармонію всім групам та угрупованням розпущених лі-
Тературних організацій, — багато ще бракувало до цього миру. В кожному слові, схопленому на льоту, в кожному здибанні, уклонові, усмішці, в кожному розподілі "благ", в розташуванні на групочки під час сходин і зборів, — було повно значення й символіки. Точилася мудрагельна гра, прихована й одверта боротьба.
Розмови переважно крутилися навколо приймання до спілки. Всі хотіли в ній бути, але не всім всміхалося те щастя. "Вони" запевняли, що підхід до кожного буде дуже суворий.
"Бути в спілці" обіцяло "великія і богатия мілості". Різноманітні. Творчі відрядження, манливі екскурсії, грошові безповоротні дотації, безкоштовне лікування у найкращих спе-ціялістів, курорти, розподіл помешкань у новім домі, участь у всіляких з'їздах, нарадах, конференціях, комісіях, бенкетах, ювілеях, редагуваннях, перекладах, а головне, — друкування в журналах і окремими виданнями. Все-все обіцяла та маленька книжечка з підписом Максіма Ґоркото.
А без неї ніхто з тобою говорити не буде.
Ті, що були певні в широкій дорозі до спілки, ходили гоголем, другі бігали хвостиком $а Ре й Шулікою, запобіж-ливо їм заглядали ввічі. Треті їздили канючити прийняття аж у столицю.
— Хто високий, той переступить, хто низький, той вужем пролізе. А як же ми, середняки? — питався Стельмашенко, автор трьох романів, що пройшли досить блідо, без особливої хвальби та й без лайки.
— Вас приймуть, чого ви журитеся! Ось я, то так і ходитиму в "диких" і вже напевно таким умру... — говорив на те йому Василько.
— Коли б ви бачили, як плакала Смеречинська у Шуліки!... Щоб її прийняли...
Юлія Смеречинська завжди була предметом усмішок і пересудів.
Може воно й не так було, — до неї приточували завжди щось презирливе й смішне. Кругом неї ходили якісь плітки, а зрештою виходило, що то вона в них винна.
— Чи може це бути? Кажуть, що то не Ре написав роман "Дзвін кайла", а його жінка.
Вже приспішники, мабуть то Таран, донесли Ре цю фразу, й Ре, перестрівши Юлію, питав її:
— Що ж то ви, молодий чоловіче, розпускаєте про мене" такі плітки? Чи ви знаєте, що жінка моя була неписьменна?
Жінка його вже померла, зоставивши йому купу дітей. Ре був удівець.
Але "молодий чоловік", Юлія, не тратила духу, відважно, добивалася всього... Поїхала аж у столицю, поплакала там і вкрутилася в кандидати спілки. Вона тої відваги ніколи не тратила, писала дуже багато, а ще більше набридила всім редакціям. Зрештою, і її віршик коли-не-коли проскочить у газеті чи журналі на тріюмф авторки й на кпини письменницької язикатої та глумливої братії.
Чомусь не прощали їй успіху, а з невдач зловтішно раділи. Що б вона не робила, за нею уперто ходила слава вічного початківця, або ще ліпше — графомана. Це крилате слівце, таке зручне й безпечне. Графоманів є більше, їх е дуже багато, але кожен раз це хтось інший, не я.
В тій дальшій кімнаті Ре сидів із Танцюрою за шахами й розказував щось на весь голос, а кругом реготалися.
— Та вона ясно виявлена виживаюча з глузду стара діва, що ви з неї хочете? — виривалися окремі голоси.
Це вже про Аделаїду Бунчук. Не щастить жінкам у пролетарській літературі!
Тарас те чув, бо от уже кілька днів усе старався зловити Ре, щоб із ним поговорити на самоті. Не вдавалося, бо Ре був оточений своєю свитою завжди, а любив у шахи пограти, а то були близько небажані люди з колишнього "Молодняка", що вже певно з Микитчуком у одну дудку грають.
Тимчасом, він підійшов до Сміянця, що розмовляв із жидівським поетом.
Жидівські письменники в цім ноєвім ковчезі трималися своєю купкою, але цей Левіт дуже охоче заходив у розмову. Часто бачив Тарас, як він дружньо розмовляв із різноманітними людьми, нехтуючи рангами. І зо всіма по-товариському. Він міг дозволити собі таку розкіш.
— Просто жалко на нього дивитися, — вчув Тарас. — Обдертий, запухлий якийсь, занехаяний, йому треба було б допомогти, — казав Левіт до Сміянця. — Може б...
— Волинець — п'яниця безповоротний, йому вже нічого не допоможе, — відповів за Сміянця Кошель, всміхаючись своєю небезпечно-солоденькою усмішечкою зпід блискучого пенсне. — йому скільки не допомогай, — все проп'є. А то він занехаяний навмисне, — щоб говорили, що український письменник у злиднях.
Кошель був критик із "Молодняка" й нічого іншого Тарас і не сподівався від нього почути. Дивно, що він перейняв усі манери Миколи Костевича, його дикцію, інтонацію, а сам гризе й добиває його в кожній статті. Сміянець підтримував , усе ж, Левіта.
— Але може б йому яку роботу? Він же буквально голодує, я це знаю Все ж таки, він талановитий поет...
— Поет! Скиглить усе... під Єсєніна. Нащо нам це? І роботу давали йому, він сам не захотів. Та ще й з якою претен-сією! "Я — український поет, мене повинна держава годувати..." —перекривив Кошель Кузьму Волинця.
— Але— не поїти, — підкинув якийсь дотепник збоку.
— Дотації йому давали, — все одно, пропивав їх за один день...
— Він людина хвора, і йому треба багато прощати, — відказав Левіт. — Шкода ж людини...
— Як усіх жаліти, — жалю не вистачить, а— їдко кинув, немов про себе, приятель Головача й Василілса, поет Осадчий.
І в ту хвилину Тарас не зрозумів, — чи не треба жаліти Волинця, чи надто багато кого є жаліти.
Якби це було ще вчора, він би інакше зрозумів, але сьогодні, обтяжений і досі враженням від розмови з Волинцем там у садах, він міг доточувати до цієї розмови багато знаменного й найскладнішого.
Скажімо, чи не зрозуміти так, що в природі менше жалю, ніж тих, кого сьогодні треба жаліти? Волинців багато, занадто багато, море, всі ми. Інакше Осадчий і не міг сказати.
Як Василько, Головач та ще три-чотири талановитих письменники, Осадчий був у опозиції до офіційного літературного курсу. Було таке рафіноване мистецьке об'єднання, "Ланка", що з презирством ставилося до оцих почат-ківських "Плугів", "Гартів", "Молодняків", висміювало голобельну микитчуківщину, липовеччину, а тепер і кошель-щину. Після того, як їх "Ланку" ліквідували, вони ходили в "диких" і нікуди не хотіли приставати. їх на кожному кроці називали попутниками, дрібнобуржуазними націоналістами, — але мусіли з ними рахуватися, бо якби їх не було, то відразу скапцаніла б сучасна література. Пролетарські письменники були занадто ще зелені й убогі, щоб обійтися без цих.
До них всміхаючись, їх ненавиділи й шукали всякого приводу, щоб їх укусити.
Вони, — це всякий мусів визнати, — продовжували традиції дожовтневої української літератури і ніяк не підходили під рубрику пролетарських. Але тепер, коли саме слово "пролетарський" було знесене, вийшло з моди, ба навіть Сталін проголосив, що вже пролетаріяту в нас нема, бо робітнича кляса живе тепер культурно й заможно, — вийшло маленьке "але" з попутниками. Очевидно, радянськими письменниками визнати їх мусять, або, — як не визнати й не назвати радянськими, — то треба їх негайно запакувати, чи як? Ну, одного там з них, ще можна було б божевільним оголосити, але ж не всю групу.
Проте, хоч офіційно їх звали буржуазними націоналістами, — неофіційно, в свійських розмовах, звалися вони гадами, клясовими ворогами, контрреволюцією. Тим часом, слово "Ланка", новотвір цієї контрреволюційної групи, широко закорінилося в радянському житті і навіть видало з себе похідне, "ланковий".
Одначе, сам Кошель, вірний пес пролетарської літератури, що кусав, де тільки можна, оцих неокаяних, непоправних єретиків, не насмілювався ввічі їх ігнорувати. Вони майстрі, їх безсумнівно першими приймуть до спілки. Бо коли не їх, то кого ж тоді? Самих колишніх "пролетарських"? То це буде просто перейменований "Гарт", чи "Молодняк"!
Вища політика не дозволяла скидати їх з балянсу, — "пролетарські" з лютим шипінням терпіли їх. Шипіли й ті.
Осадчий, власне, щойно прошипів свою двозначну, контрреволюційну репліку. Бо всякому зараз на думку приходили страшні чутки з усієї України про голод, про людожерство, про вимерлі села й братські могили.
Сам Анатолій Осадчий, видатний поет, був один із тих, кого мали б жаліти. Він був хорий на сухоти і потребував масла, яєць, меду, тощо, — тепер недоступної розкоші.
Тараса ці не дивували. Хіба ж змінилися вони, колишні укапісти, — Головач і його друг, Василько?
Вони не змінилися.
За цей час, поки його тут не було, щось сталося із Волинцем та Побережцем. Бо коли вони тепер кажуть "ми", то це і Осадчий, і інші "дикі", а "вони", то Микитчук, Ре, Кошель...
Два Аякси, нерозлучні друзі, що так бадьоро, розвернувшись плечем, увійшли колись до пролетарських організацій, "Гарту" й "Молодняка", — не вжилися там. Тарас сьогодні знайшов їх із цими, опозиціонерами, вони дихали зненавистю до Кошелів, Липовецьких, Микитчуків та інших славолюбців, що періщили голоблями на славу пролетарської літератури.
І ще здивувало Тараса в цій незвичній для нього ситуації те, що свої ж, українські брати по перу, один розносить Волинця й лає, а другий боїться рота розтулити. Аж жидівський письменник, не боячись обвинувачень у змичці з кля-совим ворогом, ані косого погляду, може піднести голос за українського поета.
І дивна гра життя! В той самий час, як Левіт розпина-єтся за Волинця, Волинець...
Тяжко тут у всьому цьому зорієнтуватися. Не