Він сказав, що не допустить до того, щоб ти був у моїй хаті. Між нами почалась сварка. Тоді він каже, якщо я не відмовлюсь від свого проекту, він усе розповість чоловікові...
Зоя Іванівна замовкла і знов заплакала. Микола більше не заспокоював, чекав, поки виплачеться. Плач на цей раз тривав не довго.
— Я не повірила, що він може таке зробити,— продовжувала Зоя Іванівна.— А він, бачиш, зробив. Коли я пішла до вас, щоб вас запросити, він усе розповів йому... Яке щастя, що вас не було вдома і ви не прийшли,— сказала вона по хвилині.— Повернулась я і застала розлюченого мужа. Він випив для хоробрості і зустрів мене в штики. Віктора вже не було, він змився заздалегідь, бо знав, що я йому цього не прощу. Я б йому розбила голову там же.
Зоя Іванівна знов помовчала хвилину.
— Зустрів мене чоловік потоками найогиднішої лайки. Не знаю, де він таких слів набрав. Ця лайка була така важка, що, здавалось, смолою липла до тіла. Він навіть не питав мене, чи правда все те, що наговорив йому Віктор. Він не пам'ятав себе. Я мовчала. Це його ще гірше осатанило, і вій ухопив стілець, щоб мене ним ударити, але поки підняв стільця, я запустила йому в голову тарілку, що була на столі. Це втихомирило на мить його запал, хоч я не потрапила в голову. Він, на жаль, хитнув нею — і тарілка розбилась об ніжку стільця, який він уже підняв був над головою. Грюкіт, брязкіт розбитої тарілки збентежили його трохи. Я скористалась з замішання, втекла до другої кімнати і закрилась на ключ. Тоді він почав божеволіти.
Зоя Іванівна знов на мить перервала оповідання, збираючись з думками.
— Коли б він був справді збожеволів! — промовила з виразом глибокого жалю.— Але ні, це не було божевілля, це була хамська злоба, яка не знайшла іншого виходу, як у нищенні речей, які він мені колись купував. Чоловікам-хамам здається, що вони купують жінкам частини їх одягу з ласки, що жінки, коли не працюють на заводах чи в установах, нічого не роблять, а працюють тільки вони, пани світу. Яка жорстока несправедливість! Мій чоловік забув, що, йдучи на роботу, мав готовий сніданок, що, повернувшись з роботи, мав обід і вечерю, мав чисту білизну і вичищений одяг, мав побілену хату і вимиту підлогу, що тих керенок, а потім усяких інших грошових сурогатів у вигляді мільйонів і мільярдів, які він приносив зі служби і за які нічого купити не можна було, не вистачало, треба було спекулювати на базарі, звідки і зв'язок з Квашею, до якого мене ревнуєш безпідставно. Чоловік цього не враховував, коли почав нищити мої речі, мої власні, бо заслужені тяжкою, іноді принизливою працею.
Скориставшись з того, що я не бачу, він вніс дерев'яну колоду і на ній сокирою порубав мої плаття, туфлі, білизну, все, що колись купував. І от я залишилась в тім, у чому прийшла до нього п'ять років тому, тобто ні в чім. Така я стою перед тобою. Якщо маєш серце вигнати мене,— виганяй. Мені тепер одна дорога...
Зоя Іванівна голосно заридала.
Микола стояв задумавшись. Перед очима пропливли ганебні образи із оповідання безталанної жінки. Хотів він того чи ні, а був посередньою причиною цього нещастя. Яке становище він мусить зайняти зараз щодо неї? Зважитись на той крок, якого він так боявся? Шкода стало самого себе. Хіба так він уявляв своє одруження? Адже воно трапляється раз в житті. Його першим коханням була чудова дівчина, молоденька, свіжа, з очима-фіалками. її хотів мати за жінку. Не вдалось. Перестраждав. Загоїлась сердечна рана, бо прийшла війна, а на війні, де йдеться щодня, щохвилини про власне життя, відходять набік сентименти і любов, і згадка про кохану воскресає рідкими хвилинами на самоті, в окопах, коли вмовкають ворожі гармати, або в снах гарячих...
Під кінець війни з'явилась на життєвій дорозі, поритій окопами і оплутаній колючим дротом, мов квітка серед пустині, Поля. Може, полюбив би її щиро, як Оксану, але швидка розлука погасила любов, що починала жевріти, як вітер свічку. Не писав до неї з України, бо переконався, що до Галичини, зайнятої загарбниками, не вернеться. Не писав ще й тому, що не хотів стояти на перешкоді до її щастя, а був певний, що така дівчина, як Поля, знайде щастя без нього.
Минали місяці сірої самітності, і знов доля показала йому дорогу на Гончарівку, в хатину з садочком, де мешкала Сашенька. Він знов полюбив. Полюбив цю маленьку чарівну дівчину всім серцем. Всім вона підходила йому: і красою, і молодістю, і, головне, його вона Покохала палко, першою, справжньою дівочою любовью.
І раптом усе обірвалось, і так безглуздо, так по-дурному, так нерозважно. Микола не може знайти досить сильних аргументів для оправдання свого вчинку. Адже любив її і зараз любить. А вона? Хто знає...
Миколу будить із задуми сувора, невблаганна дійсність, груба проза: перед ним чужа заплакана жінка, яка має стати його дружиною...
Він здригається, як від чогось страшного, що має статись. Такий стан у воїна перед наступом, такий стан людини перед тяжкою операцією. Такий стан зараз у нього перед одруженням, яке, він тепер певний, відбудеться. Нема інакшого виходу. Недарма пророчив йому Хома це подружжя. Він добре бачив, до чого йдеться.
"Цікаво, як би він поступив, опинившись у такій ситуації,— думає Микола і відповідає собі ж: — Вигнав би, вигнав би з хати на чотири вітри, бо сама того хотіла, бо сама заварила кашу, хай би сама тепер їла. І знайшла б вихід. Вернула б до чоловіка, і все забулося б. Чому ж я не можу так зробити? Що в мені сидить? Вдаване благородство? Порядність? Теж фальшива!"
Він мало не скрикнув від болю. Дивиться на жінку. Та сидить згорблена, змучена, обезславлена, самітна.
— Що ж мені робити, куди йти? — питає Зоя Іванівна. Вона вже виплакалась і чекає, що скаже він.
— Я думаю, що з чоловіком ти ще помиришся, і все піде на лад, — пробує Микола.— Він перепросить тебе, вибачиться перед тобою...
Зоя Іванівна не дає закінчити. Вона заявляє, що до чоловіка не вернеться, бо він ніколи не простить їй зради і при всякій нагоді буде пригадувати все і знущатися. Ні, вона краще покінчить з собою. Способів багато.
Вона рішуче встає з ліжка, на якому досі сиділа, і робить рух, неначе збирається до відходу.
Микола затримує її рукою.
— Не треба істерики, — каже він спокійно.— Обдумаймо наше становище. Це ж не жарти. Мова йде про ціле життя. Я досі навіть не задавав собі питання, чи люблю тебе, а що ж варте подружжя без любові?
— Бідненький, не мав часу подумати, чи любить,— не витерпіла Зоя Іванівна.
— Маєш рацію, не мав часу, а коли б і подумав, то вийпшз б не на твою користь.
— Проте пестив мене, цілував і жив зі мною?!
— Не перечу, але ініціатором цього "життя", як ти це називаєш, була ти, а не я. Одначе пізно про це, питання поставлено руба. Ти знаходиш єдиний вихід із становища в одруженні зі мною, я ж уважаю цей зв'язок неможливим при жодних умовах.
— Що?
— При жодних умовах, повторюю!
Він уявив раптом, що ця заплакана жінка ввійде на все життя в його дім як його законна дружина, і сама ця думка проймає його жахом.
— Ні,— кричить він.— Ні! Нізащо! Іди звідси! Не люблю тебе! Я ні в чому не винен перед тобою. Ти прийшла сюди проти моєї волі, силоміць і протягом року, мов той черв'як, підточувала моє життя. Не хочу тебе!
— Тепер, у такий важкий для мене час, гониш? — спитала напрочуд спокійно Зоя.
Микола глянув на жінку. На нього дивилась з блідого лиця пара холодних сірих очей.
— Ти знала, що такий час колись настане,— промовив уже тихше Микола.— Ти все передбачила, але не до кінця. А я закінчу. Іди! Розійдемось, як друзі, коли це тобі бажано,
— Друзі з тобою?
— Так, зі мною, якщо це тобі бажано, я підкреслив. Напрошуватись тобі в друзі не буду.
— І це твоє останнє слово? — спитала Зоя Іванівна, кусаючи губи.
— Останнє. Іди!
Зоя Іванівна встала, витерла сухі очі і заховала хустинку в сумочку. Вона почекала ще хвилину, думаючи, що, може, Микола змінить думку, але він мовчав.
— Добре,— прошипіла.— Піду. В моїй смерті будеш винен ти! Кривавою плямою ляжу на твоїй совісті, і ти її ніколи не змиєш.
— Добре, добре. Хоч і дуже патетично сказано, та не страшно. Нічого ти собі не зробиш, не пізніше як через місяць знайдеш новий об'єкт страсті.
— Хам!
— О, це тобі властиве, лаятись умієш, Іди вже, набридло.
— Набридло? Це тобі так не минеться, запам'ятай! Запам'ятай! — повторила багатозначно і з тими словами рушила до порога.
Як тільки за нею з грюкотом зачинились двері, Микола мішком повалився на ліжко. Напружені весь час нерви здали, і все тіло обм'якло, обезвладніло.
"Коли б хто з друзів зайшов,— подумав.— Так треба зараз дружнього слова, поради".
Полежав кілька хвилин, почав заспокоюватись. В ухах ще бриніли останні слова Зої Іванівни, але не залишали вже ніякого враження.
Минуло з півгодини. Микола встав, розгорнув газету і почав читати, коли раптом затупотіли чиїсь швидкі кроки під вікном. Парубкові забилось серце. "Невже вона вертається?" Кроки зупинились в коридорі. Почулось черкання сірника. "Значить, не Зоя,— відлягло від серця.— Але хто?" Нарешті стук у його двері. Микола запрошує, і на порозі з'являється блідий, розхристаний Андрій Михайлович Горьований—чоловік Зої Іванівни. "Дедалі то важче", — подумав Микола, підводячись з місця і не спускаючи очей з прибулого. Судячи з оповідань Зої Іванівни, він міг прийти далеко не з мирними намірами. Але чоловік неначе закам'янів на порозі. Спазми здавили йому горло, і він не міг видобути з себе слова, руки дрижали, в очах тремтіли сльози.
— Заходьте,— попросив Микола,— сідайте. Ви, бачу, схвильовані.
— Це все ви, ви! — випалив нарешті.
Чоловік повалився на стілець і, схиливши голову на стіл, заплакав. Ідучи сюди, він усю дорогу укладав, що і як буде говорити: він думкою соромив спокусника, проклинав і вимагав сатисфакції, а прийшов до нього і скис.
Миколі жаль стало людини. Він зрозумів, яке горе заподіяв цьому порядному чоловікові. Коли Зоя приходила до нього, він не задумувався над тим, що робить комусь кривду, а зараз побачив це з найбільшою ясністю.
— Заспокойтесь,— промовив Микола, намагаючись надати своїм словам найбільшої переконливості,— не я, ви помиляєтесь. Не я.
— Як не ви? — зірвався зі стільця чоловік.— Ви ж хочете женитись з моєю шлюбною жінкою.