Ба, коби вони були вчинили се раньше.
Між тим переговори пірвалися, і Лобода з Наливайком прибули до табору. Вслід за ними йшов Жолкевський. Тепер він не боявся уже козаків, бо з Литви прибув до нього Огінський з трьома тисячами війська, так що усеї ляшні було до шість тисяч, а три рази тільки таборових чурів, слуг тощо. Було се уже військо неабияке, чотири рази сильніше, чим наше, а, що найважніше, не було у нього жіноцтва та дітей.
Дайте найзавзятішому воякові під бік дружину та дитину – і де дінеться його завзяття та сила? Вона переміниться у страх – дрожання за життя того найдорожчого, що дав козакові Господь!.. З найкращого бойовика вчиниться лихий, трусливий – хіба що у нього нема серця, нема душі, нема Бога! А того не виречеся ніколи ніякий козак на Україні!
Ми рушили у степ понад Сулою, якраз туди, де Олександр Вишневецький садив саме нове місто Лубни і збудував був на річці Сулі довгий міст. Якщо удалося б було скинути за собою міст, урятували б ми були усе. Під Києвом, Каневом, Білою Церквою збиралися уже свіжі ватаги козацтва. Чернь і міщани ворохобилися уже також; на Волині, у Брацлавщині горіли уже двори…
Тоді пан староста кам'янецький Тульський написав лист до Лободи, що буцімто переговори можна б підняти наново. Пан Тульський іменував себе старим приятелем козаків, а що жінка Лободи, з дому Оборська, була у свояцтві з паном старостою, то й гетьман дав себе взяти на підмову, наче молодий воробець на полову. За сей час Струсь з частиною війська перейшов Сулу за Лубнами і зайшов нас від Дикого степу з полудня. При переході напали на нас ще під час переговорів польські полки і не дали знищити мосту. Вони погасили підложений огонь і направили в'язання. Жолкевський осягнув ціль переговорів. Дурні козаки дали себе обійти від степів, а за собою лишили ворогові дорогу до себе.
Аж тоді скинув польський гетьман маску, і рівночасно звідусіль ударила ляшня на наш табор… Але дивно! У сій страшній хвилі, коли здавалося, що усі ми видані напропаще скаженому ворогові, – де не взялася у нас сила й відвага. Гірко поплатились ляхи за сей напад. Згинуло доволі наших при нечайному нападі кінних на неослонену піхоту, але ж поляків згинуло щонайменше удвоє тільки…
Ми заложили табор над річкою Солоницею. У п'ять рядів поставили ми вози та обсипали землею. Посередині були набиті землею зруби, а на них гармати. Зад обпирався об багна, а усіх трьох проти боків боронили щонайлуччі борці – ляхам не було туди доступу. Почалася облога. Що розженуться поляки – все спіймають облизня. Гинули й гинули, аж вкінці не хотіли уже дальше штурмувати і перестали. Тоді ми почали робити випадки та ночами не раз добре тріпнули мості панів. Завсіди, одначе, більше робили ми бешкету, чим проливали крові, бо переговори знову йшли та йшли… Не знали ми ще, з ким боремося…
Аж ось надоспіли польські гармати, і почався обстріл табору. Аж тепер прийшлося нам гірко! Кулі убивали козаків, жінок, дітей, під їх ослоною ляхи не пускали наших волів ні коней на пашу, відтяли нас від доброї погожої води. Ми мусіли брати воду з баюр – почалися недуги. День у день гинув товар сотками, десятками гинули й умирали люди. Ніяк було хоронити трупи, страшний сопух душив груди, запаморочував голови, наповняв розжарене серце розпукою: що буде з тими, які ввірили нам перед Богом і людьми свою долю – з дружинами й діточками?
А попри те бігали післанці Жолкевського до Лободи, але бігали й до нас: сіяти незгоду! Обіцювали одним гроші, другим гонори-почесті, третім, більш трусливим, – гетьманську ласку. Зате наливайківці вказували на Лободу, як на спричинника усього лиха. "Не будь проклятих переговорів, – говорили вони, – не було б і облоги…" Се була правда, і тоді поміж наливайківцями а наполоханими та уведеними реєстровцями почалися спори.
Запорожці, Кремпський та наливайківці і не тратили відваги – у них не було, бач, рідні! Прочі хотіли миру! Відси прийшло у таборі до сварки та бійки і кінець-кінців Лободу вбили! Добрий се був козак, щира душа, золоте серце, та зам'який на такі страшні часи! Та й ся жінка Оборська… ах! Проклін усякому, хто пов'яже себе з ляхівкою на весь вік! Не виглянути йому з пекольного огню по день суду, як не знати миру ні щастя у сьому світі!
Наразі переговори урвалися, зроблено вилазку, і багато ляхів, особливо з-поміж людей пана Струся, поплатилося за гріхи неславною смертю кертиці, задушеної у власній норі. Гетьманом вибрали Кремпського, і він вхопив залізною рукою керму табору. Настав, на сподив, лад і спокій, та потайки реєстрові Лободи ширили тривогу, жінки й діти вмирали або кричали й плакали і відбирали у багатьох останки відваги…
Поляки стріляли на табор безвиводно, раз у раз падали кулі, убивали людей і товар, розривали не раз жінку на очах чоловіка, дитину – на руках матері. Поляки не стріляли на вози, де стояли ми, а на осередок табору, де були жінки, діти та баби. Знали, чортові діти, кого полохати!!!
Наливайко задумав тоді пробитися ніччю оружною рукою разом зі своїми. Звісно, що полякам нічого журитися чужою ріднею, тим більше, що не їхнього отамана вибрали гетьманом. Не навчилися ми від ляхів підлоти, брехні, нахабності, але навчилися безладдя, неслухняності, кирині…
Але не знали ми, що у польському таборі коїться неабияке лихо для Жолкевського, – лихо, яке могло спасти нас та жінки й діти наші. Жовніри негодовали, бо їм не заплачено, гинуло їх чимало ніч в ніч від наших вилазок, а там і голод шкірив уже жовті зуби мості панів, челядь стала тікати, військо могло розлізтися леда день. Та тоді польські полковники розпустили вістку, що козаки тому так завзято обороняються, бо у них є великі скарби з турецьких походів…
Поляки аж спалахнули від жадоби наживи, бо нажива – се для ляха Бог! Вони не розуміли, бач, що є найбільшим скарбом українця після свободи. Любові до своїх, людських почуваннів до друзів або милосердя над безоружними жінками та слабими діточками не розуміє, бач, польський вояк зовсім. Рівночасно нав'язано на нові переговори. І Кремпський здобувся на геройство. Бачучи смерть безсилих та безоружних, судороги недужих, розпуку матерей та батьків, безсильних супроти недуги та смерті, – прийняв умови Жолкевського видати себе, старшину, гармати, прапори за безпечний поворот усіх у таборі на Низ…
Старий Максим спинився у оповіданні і обтер піт з чола. Серед гробової мовчанки слухали усі крутої історії змагань козаччини з-перед двадцяти літ, і у всіх мимохіть родилася думка, що через тих двадцять літ козаччина не спала та що тепер козак, хлоп, міщанин, шляхтич – то одно серце, один дух, одна воля… й сила! Але ось тихим, слабим, дрожачим голосом став Максим кінчити оповідання:
– Був понурий, хмарний день, коли ми виходили з табору. Поперед ватажки Шавула, Шостак і Наливайко зв'язані, за ними прапори, гармати, труби на конях та ще кількох наливайківців, які не хотіли видати свойого ватажка. Треба, бач, було звести з ними аж бійку! Але де сам гетьман не щадив своєї дорогої голови, там Наливайко не мав права берегти своєї…
Ватажки йшли по смерть, страшну, люту смерть в муках та у ще гіршій від мук нарузі. Але ішли усі три бадьоро. Кремпського між ними не було, бо він давав лад усьому при виході з табору. За ватажками ішла довга передова громада реєстровців і прочих волосних козаків з жінками, дітьми, старцями, каліками, на кінці Кремпський з запорожцями та деякими другими.
Жолкевський зі Струсем, Потоцьким, Тульським стояли на боці у окруженні ротмістрів та полковників, а польське військо товпилося довкола походу безоружних козаків, щоби пізнавати та відбирати свої річи, забрані у битвах. В одній хвилі се пізнавання і відбирання перемінилось у грабіж. Жовніри виривали у жінок та калік кожухи, чоботи, клунки з поживою, аж ось один вхопив завинену у ганчірку дитину, яка прийшла на світ вже у таборі. Пізнавши помилку, кинув дитиною об землю так, що біднятко і не зойкнуло.
Я стояв при сьому, бо проводив вдову Коршуниху з хлопцем Олексою – він тепер осавулом при гетьмані. Я вхопив ляха за горло, та тільки в руках і хруснуло. В сій хвилі бачу, аж малий Олекса паде від шаблі, залитий кров'ю, а мізок з черепа Коршунихи, розбитого чеканом, оббризкав мене цілого. Я кинувся взад ід гетьманові, між людьми знявся крик розпуки, між ляшнею залунали дикі оклики тріумфу та сміх… ах, що за сміх!
Коби ви чули той сміх – сміх дикої звірюки при виді безоружної жертви, у яку можна встромити кігті та хляпатися у теплій крові досхочу – та ні, пусте торочу! Куди звірові до такої радості! Звірина тільки заспокоює голод, на такий сміх спосібні тільки деякі люди – вони ж гірш звірів!..
Гетьман під'їхав до Жолкевського і, безоружний, як був, заговорив, що діється кривда його людям від польських вояків.
– Ми, ясновельможний гетьмане, – сказав, – додержуємо своїх умов, додержіть же ви ваших!
Тоді побачив я на лиці Жолкевського усміх, приязний, звичайний усміх спокійної людини. І ніколи не забуду його слів.
– Мості пане старший! – сказав він тоді. – При пактованні забув я навіки просити пермісії, щоби українські земляни могли розшукувати не тільки своє добро, але і хлопів, бо хлоп – се таки власність пана.
– Як-то? – закричав гетьман. – Се зрада! Хочете брати ватажків – беріть, ріжте на шматки, але від бідного народу вара!
– То, вацьпанове, не годитеся? – скипів тоді з усмішкою Жолкевський, а між тим зойки та крики ставали чимраз голоснішими.
Кремпський втратив тямку зі скаженості та остовпіння, яке огорнуло би кождого, хто поглянув би у ту безодню – таку безодню підлоти сього єзуїтського ката.
– Ні! – гукнув і хотів було ще щось додати, та гетьман Жолкевський діткнув рукою соболиного ковпака, який мав на голові.
– Га, коли так… то бороніться! – зареготався і махнув рукою.
А тоді, наче пекло відчинилося і вергло на світ усі свої потвори, випльовувало усю їдь, злобу, жорстокість, скаженину, підлість – тисячі озвірілих польських вояків кинулися на безоружну товпу. Почалася страшна, безпримірна, безпощадна різня жінок, дітей, старців, калік…
Волосся стає дубом на голові, коли згадаю сю подію. Ще нині бачу роззвірені тварюки польських чурів та контушових, благородних шляхтичів та найпосліднішу голоту, як усі наввипередки різали безоружних, мов о заклад.