Минуле мусило одійти геть, хоч воно було і невимовно тяжке, але воно минуле!.. Воно минуло вже навіки...
З поїзда Шевченко зараз же поїхав до Михайла Лазаревського і за годину був у його в хаті і в палких дружніх обіймах його" . Ні поет, ні його друзяка не лишили нам ніяких звісток про ту зустріч і бесіду їх, але здається мені, що легко вгадати і ту, і другу. В обох приятелів на серці була така сила щирого— почуття, що годі було виявляти його словами, словам тут не було місця. В таких випадках слова у людей ніби замерзають, уста німіють, говорять тільки душа та серце, але говорять вони своєю мовою, без слів.
892 Кобзарь. — Т. III. — С. 188. /447/
II
Ранком другого дня надворі стояла негодь: падав сніг, була сльота, справо. Пам’ятаючи, що кілька день назад у Москві Тарас перебув недуг, йому годилось би під таку легодь не виходити з хати. Але яка ж сила спроможна була вдержати його в хаті? Натурально було йому жадати швидше подивитися на те, чого він не бачив 11 років. І от він, не вважаючи на негодь, пішов зранку оглядувати столицю. "Оббігавши, — каже він у своєму журналі 893, — половину міста, він зайшов спочити і поснідати в ресторан Клея. Тут несподівано зустрів свого старого знайомого дуку-дідича з Прилуцького повіту Грицька Галагана. Галаган тільки що приїхав і привіз Тарасові з Москви від Максимовича знайденого в Москві Тарасового "Єретика", себто "Івана Гуса". Автор був певен, що поема та навіки пропала. Не диво, що він зрадів тій знахідці, та, на лихо, знайдено не цілу поему, а тільки невеличку частину її 894, і Шевченко, пишучи 5 квітня до Максимовича, прохав його попрохати Бутенева, чи не знайде він і другої половини поеми, "бо без неї нічого не вдієш".
Поснідавши, Тарас о годині 3-й вернувся додому "і тут обняв свого щирого друга Семена Артемовського, через півгодини був у його в господі, буцім у своїй рідній хаті. "Багацько і багацько ми дечого згадали і де про що перебалакали, — записує Шевченко в своєму журналі 895, — а ще більш лишилося того, про що не встигли ні згадати, ні перебалакати. Дві години проминуло швидше однієї хвилини".
О 6-й годині увечері Шевченко пішов з Лазаревським до графині Н. Ів. Толстої. Про зустріч його у Толстих маємо дві певні звістки: одну — доні Толстих, Катерини Юнге, що була того часу 14-літнім підлітком, а другу — самого Тараса.
893 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. [188] — 189. [Записки, запис від 28 берез. 1858 р.].
894 Див.: Т. І. — С. 169 і 237.
895 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189.
Родина Толстих горіла бажанням швидше побачити свого сподіваного дорогого гостя. Толсті не поїхали стрівати його на вокзал, не бажаючи своє почуття показувати прилюдно: властива їм скромність, святість і щирість почуття вимагали вилити його у власній господі.
"Серце замирало, ждучи Шевченка, — каже Катерина /448/ Федор. Юнге 896. — Нарешті прийшов той день, коли він повинен був прибути... Жадання перейшло в нетерплячість. Аж ось подзвонили і в світлицю ввійшов поет, з довгою бородою, з добродушною усмішкою, з очима, повними любові й сліз".
"Серденята мої! други мої!" — промовив крізь сльози поет і припав губами до рук графині.
"Я вже й не тямлю, — читаємо далі у Юнге, — що тоді було у нас! Усі ціловалися, усі плакали, усі говорили разом".
Шевченко про сю саму зустріч говорить теж короткими, але повними глибокого, гарячого почуття і великого значіння словами. "Ніхто і ніколи, — каже він 897, — не зустрічав мене, і нікого і ніколи і я не стрівав більш сердечно і більш радісно, як зустрілися ми з моєю святою заступницею і з графом Федором Петровичем. Зустріч наша була щиріш зустрічі кревняків. Багацько хотів я висловити їй і нічого не висловив. Фляшкою шампанського вина освятили ми наше святе, радісне побачення і о годині 8-й розійшлися".
Від Толстих з серцем, повним радощів, Шевченко пішов до Василя Білозерського, свого союзника і сусіда в тюрмі р. 1847. Тут зустрів своїх товаришів по засланню в Оренбурзі, Сєраковського, Станевича, Сову. Зустріч була весела, радісна. Після щирої розмови залунали рідні, любі пісні. З голосом рідної пісні годі було і Тарасові, і Білозерському не згадати кінця січня р. 1847: гостювання Шевченка в Мотронівці, Кулішевого весілля, надій, що тоді пановали, і іншого всього такого, що під той час гріло, живило, бадьорило душі і серця невеличкого гурту українських патріотів і патріоток.
896 Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — [Кн. VIII. — С. 838]
897 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189. [Запис від 28 берез. 1858 р.]
III
Опріч найпершого, святого, високоморального обов’язку вдячності до Толстих, був у Шевченка теж на одному з перших місць і другий обов’язок, правда — супротилежний змістом, але невідкладний: хоч який осоружний був сей обов’язок, але відбути його треба було неминуче і не гаючись. /449/
Перебувати Шевченкові в столиці цар Олександр II призволив 10 лютого р. 1858 з такою умовою, щоб "отставной рядовой Шевченко был подвергнут строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии художеств имело за ним должное наблюдение, дабы он не обращал во зло (не повертав на лихо) своего таланта" 898.
Умова догляду поліції вимагала від Шевченка, щоб він зараз, скоро прибув до столиці, став перед лице свого доглядника-"опікуна", себто начальника поліції. Оце ставлення про всякого чоловіка, якому доля поталанила покоштувати його, річ морально гидка, прикра, а задля Шевченка і поготів: воно нагадувало йому пережите ставлення перед лице батальйонних і інших військових начальників в Орську та в Новопетровському. Одначе не ставитися не можна було.
І от ранком 29 березіля починає наш поет в образі "отставного рядового" переходити бюрократичні митарства "піднадзорного" життя. Починати їх, звичайно, треба "по начальству", йдучи знизу вгору сходами, "установленными по закону".
На першому ступню стояв начальник канцелярії оберполіцеймецстера Іван Таволга-Мокрицький, українець з Пирятинського повіту, давній Шевченків знайом.ий. "Прикинувшись казанською сиротою, — пише Тарас у свому журналі 29 березіля 899, — я о годині 10-й ранку пішов до Мокрицького. Він повітав мене не то щоб по-урядницьки, але не то щоб і по-земляцьки. Стара знайомість пригадалася десь збоку. Насамкінець він порадив мені зголити бороду, щоб не зробити прикрого вражіння на його патрона графа Шувалова (обер-поліціймейстера), а до сього мушу ставитися, яко до головного свого доглядника".
Порада — зголити бороду — мала на той час свою рацію. Жовнірам, хоч би й вислуженим вже, не можна було носити бороди, а Шевченко перед поліцією був нічим більш, як тільки "вислужений жовнір", і йому не варт було дратовати свого "опікуна". Одначе не хотів він і бороду голити, бажав принаймні зробити фотографію свою з бородою, щоб послати М. О. Дороховій в Нижній Новгород. 30 березіля він сфотографувався з бородою, в кожусі і в українській високій шапці 900.
898 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — [Кн. VI.] — С. 897. [Тарас Шевченко. Документи... С. 296 — 297].
899 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189.
900 Такі Шевченкові фотографії дуже рідкі, я бачив їх тільки дві — /450/ одну у Миколи Лисеика. Фотографія, що звичайно буває при "Кобзарі", де поет теж у шапці і в кожусі, але без бороди, зроблена вже після 6 квітня р. 1858.
Зголивши бороду і одягтись у фрак, Шевченко "мусив відбути велике нещастя: ставитися перед свого головного "опікуна графа Шувалова". Обер-поліцеймейстер прийняв його попросту, не по-урядницьки і, головна річ, без отих напучувань, що "личать нагоді", і тим зробив на його добре вражіння" 901.
Відбувши се "нещастя", Тарас при нагоді зайшов знов до Мокрицького і познайомився з його жінкою, українкою з роду Свічок; очевидно, вона зробила на Тараса добре вражіння. Увечері того ж дня поет був у Толстих, розповів про аудієнцію у Шувалова. Графиня порадила йому представитися ще й найвищому "опікуну", шефу жандарів князю Долгорукову. Оце ставлення не було потрібним "по закону", тим паче прикро було Тарасові справити його. Але справити радила графиня Настасія Іванівна, не послухати її було якось ніяково; та коли вже вона радить, так радить не на лихо йому, вона ж знає усі звичаї вищого світу, тямить, що часом знехтування якого-будь найдрібнішого звичаю може чимало нашкодити людині
Шевченко згодився і, "щоб вволити волю графині Н[астасії] Ів[анівни] ставився 15 квітня перед лице шефа жандарів". Князь Василь Долгорукий не втерпів, щоб не наділити нашого поета ввічливим, яке "личить нагоді", напучуванням. На тому і скінчилася аудієнція 902.
901 Кобзарь. — Т. III. — С. 192.
902 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 195.
IV
За кілька день по приїзді в Петербург починає у Шевченка зростати широка знайомість, переважно між письменниками, артистами і взагалі між людьми освіченими. Більш за все сприяла тому родина графа Ф. П. Толстого своїми неділями і обідом на честь Шевченка. Взагалі, по приїзді поета в столицю "життя його пішло добре і радісно. Його оточала тепла дружба і ті інтелектуальні раювання, яких він так довгий час не зазнавав". Дім Толстих він уважав своїм рідним. У Толстих бували майже всі його приятелі. Тут щонеділі збиралися поети, літератори, артисти, учені, взагалі те освічене товариство, якого він був /451/ позбавлений цілих 11 літ. Натурально, що в такій атмосфері "він ніби ожив і своїм ласкавим, добрим поводженням оживляв усіх, що були округ його, — каже К. Ф. Юнге. — Він впливав на всіх чарівливо, і всі його любили" 903. В листі до Ускова 4 липня 1858 він правду писав 904: "В Петербурзі мені добре: живу в Академії, товариші-художники мене полюбили, а сила-силенна земляків мене просто на руках носять. Одне слово — я цілком щасливий".
Можна сказати, що трохи що не з першого дня приїзду його до столиці починається знайомість його з ліпшими інтелігентними людьми. Увечері 30 березіля у Толстих зібрався великий гурт освічених гостей. Скоро графиня Настасія Ів. представила їм Шевченка, "вони повітали його, як давно сподіваного дорогого гостя". Спасибіг їм, каже Тарас і висловлює в своєму журналі 905 страх, щоб йому "не зробитися модною фігурою в Петербурзі".
903 Вестн[ик] Европы. — 1883. — [Кн. VIII]. — С. 839.
904 Киев[ская] ст[арина].