"Як же природа несправедливо розподіляє свої блага,— думав Микола, поспішаючи до лікарні.— Порядна людина, справжній комуніст дістає в супутниці нікчемну самицю, ляльку, яка водить його за ніс, скільки їй хочеться, а потім у нещасті кидає, не задумуючись, які це матиме для нього наслідки".
Іван, прочитавши листа, довго не міг говорити. Він тільки посміхався якоюсь божевільною посмішкою, не зводячи очей з Миколи.
— Що це, жарт? — спитав нарешті.
— Тобі краще знати.
— Так не жартують,— насилу вимовив Іван, не знайшовши на обличчі Миколи й тіні надії.— Що ще говорила стара? Давно це сталось?
— У той день, як ти поїхав на хлібозаготівлю.
Іван мовчки повернувся до стіни і закрив лице руками.
Микола тихо вийшов з палати.
12
Новий, 1924 рік Микола святкував у студентській компанії, в помешканні Михайла Лукаша, на Холодній Ґорі. Михайло сам займав одну кімнату, але що у нього стосунки з молодою господинею дому були вже близькі і вона незабаром мала стати його законною дружиною, то для прийому гостей була відпущена вся квартира з трьох кімнат. Миколу і Хому він запросив ще задовго до Нового року. Гостей запрошував за принципом взаємних симпатій, тобто хлопця з нареченою чи дівчиною, стараючись зробити так, щоб всім, хто збереться в нього зустріти Новий рік, було приємно. Щасливі в сімейному житті люди, особливо ті, що недавно побрались, а ще не наткнулись на труднощі, які неодмінно бувають, обов'язково сватають своїх знайомих і друзів, намовляють іти за їхнім прикладом. Так було і у Лукашів. Одначе, дійшовши за списком до Миколи й Хоми, вони зупинились. Кого ж запрошувати в пару Миколі? Кого Хомі? Вони знали, що до Миколи заходить Зоя Іванівна, одначе запросити її не наважувались з різних причин. Перш за все вона була їм самим несимпатична, і для Миколи такої жінки вони ніяк не бажали, по-друге, у неї є чоловік. Отже, тут треба було б не запрошувати її, а, навпаки, старатись роз'єднати її з Миколою, перешкодити їхнім сходинам.
Про Хому ходили чутки, що він не має взагалі симпатії і зовсім не шукає її. Так і запросили двох холостяків — в надії, що з інших дівчат, товаришок нареченої Михайла, а це були вчительки і дві студентки, котрась припаде хлопцям до вподоби.
Прийом улаштовувано в складчину не грішми, а продуктами. На попередній нараді з кожним із запрошених чоловіків було встановлено, хто що має принести. В призначений час, тобто на годину восьму вечора під Новий рік, почали сходитись запрошені чоловіки з продуктами. На довгому столі, зіставленому з кількох столів, накритому білою скатеркою, стояли гори нарізаного хліба, миски з вінегретом, квашеними огірками і капустою з олією, оселедцями, обложеними кільцями нарізаної цибулі, а між мисками тут і там височіли пляшки і сулії з самогоном.
Угощення було надто скромне і просте, але на більше студенти не могли собі дозволити. Зате була молодість, веселість, великі надії, віра в скоре прекрасне майбутнє. І ці великі рушійні сили чудово компенсували нестачу і на столі, і в одязі.
Ніхто ні на що не нарікав, нікого не дивувала убогість помешкання, де зібралися гості. Багато жили тільки непмани, але тих молодь зневажала, бо в них вбачали залишок недобитого старого класу, який намагався пускати своє отруйне коріння в здоровий грунт радянської землі.
, Об одинадцятій сорок п'ять хвилин усі сіли до столу. Сиділи на чому попало, бо стільців для всіх не вистачало, розміщались на дошках, покладених на стільці ї табуретки, хто вмостився на чемодані, поставленому ребром, а для кого не вистачало місця, ті просто стояли. О дванадцятій підпосли вгору склянки, наповнені сірою рідиною, і крикнули "ура" Новому рокові. Випили за щастя і здоров'я, за успіхи в житті й навчанні.
З вечерею швидко упорались, бо апетит у всіх був завидний, а по вечері танцювали під грамофон, цілувались по кутках, співали Веселились як хто міг і хотів.
Забава затягнулась до білого ранку. Серед ночі ніхто б не наважився вертатись додому, бо легко міг розпрощатись з верхнім одягом, а то й з чобітьми. У містах орудували цілі банди злочинців, з якими міська міліція поки що не могла впоратись. На Миколі і Хомі були всього старі солдатські шинелі, які вони одягали, йдучи в такі непевні походи, але і їх можна було позбутись, а на додачу дістати ножа в бік.
Додому хлопці повернулись біля восьмої ранку. У воротах зустрів їх двірник, привітав з Новим роком і сказав, що вночі приходила якась жінка і дуже допитувалась, куди вони поділись. З описів двірника вони здогадались, що приходила Зоя Іванівна.
— Чого б це вона? — питали один одного.
— Може, хотіла запросити нас до себе? — догадувався Хома.
Микола був іншої думки. Вона не прийшла б за ними, не домовившись наперед.
Щось мусило знов трапитись, і обов'язково неприємне,— сказав він.— Уже з деякого часу я маю від неї одні неприємності.
Хома хвилину мовчав. Йому дуже хотілось вилаяти товариша. Не раз він йому говорив, просив покинути цю небезпечну гру, ні, не слухав, а тепер стогне.
— Ти ще не одружений, а клопотів маєш з нею гору. Що ж буде, як оженишся?
— Ти що, збожеволів? — визвірився на нього Микола.— Звідки в тебе ця безглузда думка?
— Я дещо розуміюся в таких речах, — сказав упевнено Хома.— І бачу, до чого йдеться. Це тільки ти осліп, нічого не бачиш. Вона вже женить тебе з собою, чоловіче! Хіба ти цього не бачиш? Схаменися, поки не пізно, втікай звідси, з Харкова, втікай до Києва, до Голубаєва, він знайде тобі і хату, і роботу, тут ти з нею пропадеш, життя своє проклянеш.
Микола слухав і з жахом констатував, що товариш говорить правду. Адже і він відчував те саме, тільки сам собі боявся признатися.
— Проти моєї волі вона мене не оженить,— попробував боронитись Микола.
Хома розсміявся.
— Треба мати волю, щоб про неї говорити.
— Що це значить? — образився Микола.
— Слухай, не викликай мене на відвертості, — сказав Хома.— Роби як знаєш, я в твої справи більше втручатись не буду і не хочу.
Він взяв картуз і повернувся до виходу. ч — Куди ти? — здивувався Микола.
— іду.
— Куди? Ти ж хотів спати.
— Спати? Тут спати не дадуть, піду висплюсь у товариша.
— Чекай, божевільний, хто не дасть спати? Я сам зараз лягаю. Хто нам перешкодить?
— Твоя красуня. її тільки-но не видно. Раз приходила вночі, то вранці прийде неодмінно. Я не хочу бути свідком ще одної сцени, що тут скоро розіграється.
— Та що ти, теж мені пророк! Що ти видумав?
— Тут не треба бути пророком. Я пішов. Хома грюкнув дверима і вийшов.
— Здурів хлопець,— бурмотів Микола вслід Хомі.— Верзе таку нісенітницю.
Він поволі розстелив ліжко і ліг, але спати не хотілось. Міркування Хоми, що так вірно збіглись з його власними внутрішніми думками, лякали. Він заспокоював себе як міг, але ніщо не помагало. Дуже боліло те, що Хома назвав його безвольним, а боліло тому, що це була правда. Вирішив узяти себе в руки, довести, що він володіє своєю волею, вирішив боротись усіма способами проти насильства, що йшло на нього чорною хмарою...
Непомітно заснув.
Йому приснилось, що він на війні з поляками. Частина, якою командував, перейшла річку і зупинилась на широкому сільському майдані, оточеному дебелим поміщицьким муром, за яким ростуть грубезні вікові тополі і наче оберігають від села сад і панський двір.
Ворог б'є по майдану гранатами і шрапнеллю. Микола дав наказ солдатам прилягти впритул до муру, сам також заховався під старезною тополею. Перед ним, по той бік майдану, — церква, він бачить з-за дерев її баню і хрест, а ліворуч, на краю майдану,— селянська хата. Біля неї ходить квочка з курчатами. Він не бачить її, але чує її квокання, писк маленьких курчат.
Він бачить у сні, як один снаряд пролетів понад церкву і збив з бані хреста, а другий ударив на подвір'ї хати і підняв квочку з курчатами в повітря. Але, видно, не поранив курку, бо через хвилину знов почув її квокання і писк курчаток.
"Чому ж наші не стріляють? — думає крізь сон Микола, і в ту ж мить над ним розривається шрапнель і одна куля ранить його в груди. Він бачить, як із дірки в мундирі струмує кров. Рана не болить, але він почуває,, що вона смертельна. Облитий холодним потом, прокидається. У сні повторилось те, що він пережив колись під час українсько-польської війни, а цей випадок стався в селі Збриж, по цей бік Збруча, уже після того, як він з недобитками галицької армії перейшов на Україну.
"Чого ж то такий сон приснився?"
Сів на ліжку. Боліла голова, в роті після самогонки, хоч він її випив дуже мало, було неприємно.
"Звідки цей сон?" — подумав знов. І в ту ж мить ^тось сильно стукнув у вікно.
Микола зірвався з ліжка, підійшов з острахом до вікна і побачив ту, якої не хотів, боявся бачити,— Зою Іванівну.
— Спиш, як забитий,— пробурчала незадоволено, коли він відчинив двері і впустив її в кімнату.— Півгодини стукаю і добудитись не можу. Здається, мертвого підняла б.
Микола пояснив, що всю ніч не спав, випив трохи самогонки, тож не дивно, що не міг скоро прокинутись.
— Веселився всю ніч? — сказала з докором Зоя Іванівна.
Микола глянув на цю непрошену гостю з неприхованою ненавистю.
Хіба він не має права раз на рік повеселитися?! Зоя Іванівна у відповідь на це залилась сльозами:
— Ти веселишся, а я, як собака бездомна, броджу попід хатою по снігу. До тебе заходила — нема. Добре, що не роздягли, поки дійшла до подруги. Усюди бавляться, а я одна нещасна.
Вона ридма заридала, голосно, ревно.
Микола зразу розгубився. Щоб якось утихомирити жінку, він почав гладити її по голові, почав просити, щоб заспокоїлась, щоб розповіла, що з нею трапилось, тоді, може, легше стане.
Зоя Іванівна схлипнула: ще кілька разів, заспокоїлась.
Микола зітхнув з полегкістю.
— Тепер розкажіть, що сталося?
Зоя Іванівна витерла сльози і, відвернувши лице від хлопця, щоб не бачив її розпухлого носа і червоного від плачу обличчя, почала своє печальне оповідання.
— На вечір під Новий рік я хотіла запросити до себе тебе і Хому,— сказала вона.—Чоловік мій погодився. Він знає тебе по службі, знає як культурну людину і був навіть радий, що ти прийдеш. Віктора я не хотіла кликати, але чоловік настояв, щоб запросити і його.
— Хотів доконче мати в себе обох любовників жінки,— зіронізував Микола.
— Не говори дурниць,— крикнула Зоя Іванівна.
— Я нічого, продовжуйте.
— Віктор довідався, що ти маєш бути, і став на диби.