До вечора, як неприкаяний, не міг знайти пристанища. Почувався гончою собакою, що напала на слід. "Скоріше б вхопити за горло, і тоді можна досита випити й відпочити. В Галичі, звичайно, в теремі Яновому. Ото втішиться боярин звісткою із Солуні. Князь напевно нове село подарує бояринові... А мені... Що я матиму, звівши зі світу ще одну душу? Нічого... нічого я не хочу... нічого я не жадаю... нема в мене бажань. Це, мабуть, страшно, жити на світі впорожні... страшно й легко".
— Чого стовбичиш, як пень?! — нагримав на себе Покруч, запримітивши, що довгенько стовбичить навпроти дверей таверни "Три мечі".— Може, Іван-князь крізь вікно мене зобачив.
І, мов злодій, до стін тулячись, пошкандибав геть.
Ледве дочекався вечора.
Коли ж стемніло, пірнув під склепіння таверни. Вибрав за столом зручне місце, щоб мати на оці двері, замовив жбан вина і печеню. Уминав страву, як косар. Удавав, що питвом і їдлом лише заклопотаний, інше його не цікавить. Зрештою, даремні були його перестороги. Таверна гула людом, як борть бджолами перед роїнням. Гомін клубочився аж попід високу стелю, чорну від диму світильників.
Мало, однак, світла у таверні. Сумерк і пара гойдалися поміж довгими столами. "Це ніби й добре... і зле,— розмірковував Дуліб.— А таки зле, бо не вздрю на порозі Йвана, не впізнаю. Невже не впізнаю? — жахнувся.— Адже замолоду був я у нього риндею-зброє-носцем, повинен би впізнати бодай по знаку на чолі".
І таки не встеріг Івана.
Він сам дав про себе знати. Дуліб мало не скрикнув від радості, коли крізь гамір уловив знайомий голос: князь Іван співав про журавля, в якого зімліли в дорозі крила. Впав журавель на дику скелю... на чужу чуженицю... в його очах, що гасли, відбився, як у свічаді, ключ побратимів... ключ зникав за видноколом... там, за видноколом, отча земля.
Знайома ця щемлива співанка Дулібові з дитинства, сам співав її... ох, як давно він не співав. Журавлина туга нила у серці... а він гадав, що нема в нього серця. Є... нема... є... нема. В суперечці з собою забув на мить про князя Івана й про мету приїзду до Солуня, бачив перед собою лише журавля, що конав на скелі. Із жбаном вина й пугарем у руках метнувся на знайомий голос, на квиління журавлине. Порив його був чистий, повний світлого бажання зцілити журавлині крила.
Не відразу впізнав князя Івана. В куті, схиливши чубату голову на руки, сидів знайомий і водночас незнайомий чоловік. Лікті його раз по раз ковзались по мокрому, залитому вином столу. Вся статура його тіпалась, плечі тремтіли, мовби напав на нього внутрішній, утробний плач. Було в статурі щось надломлене, страдницьке, і Покруч, не скинувши ще полону пісенного, просльозився, пригадував, яким дужим і відчайдушним жив у його пам'яті князь Іван. Той Іван, який у пам'ять вкарбований, був молодим, веселим, охочим до жіноцтва і пригод. Таким залишив його в ніч, коли зустрівся з Яном. "Як химерно ведеться на білому світі, як інколи доля людини залежить від учинків інших. Ось зустрілися випадково два ниці роби... роби покотили Иванове сонце на захід. Не вибовтнув би я тоді Янчикові про вилазку, яку готовить Іван Ростиславич на стан Володимирків, то, може, переміг би Йван Володимирка... сидів би нині не в запльованій таверні, а на зо-лотокованому столі галицькому. А все почалося... біда його почалася від мене".
Злорадна гордість, змішана з жалем, прийшла на зміну чистому пориванню. Пісня про журавля згинула, вивітрилася з душі, не могла пісня жити поруч з гордощами за скоєну зраду. В зраді тій давній вбачав Дуліб власну силу, він насолоджувався нею, виростав. І разом з тим сумував, що мусить наостанку переорати Иванову дорогу. "Хай би ще князьок поблукав по світу з тягарем на плечах, мною завданим, хай..."
Не мав на князя Івана ні гніву, ні образи, а проте носить у кишені на грудях його смерть. "Що вдієш,— виправдовувався перед собою,— це моя робота. Кожний на віку щось робить: той сіє, той воює, той будує. Мій труд, каже боярин Ян, теж Русі потрібний".
Покручеве обличчя скривилося у злій посмішці. Він сміявся з себе, з свого виправдовування, з бучних печатникових слів про служіння Русі; знав, що виправдання не варте ні резани, просто він звик до своєї роботи, іншої-бо не вміє робити та й не хоче.
Та годі про це. Денцем жбана торкнув Берладника в плече.
— С-співаєш, краяне? — Навмисне заїкався... навмисне хитнувся на ногах.
Берладник важко підвів голову. З-під розпатланого волосся глянули на Покруча посоловілі очі.
— А-а, це ти? — промимрив, відкидаючи з виду патли. Чоло брижилося, хмурилося; князь силкувався щось пригадати... десь... колись... здибав чоловіка з жбаном.
— Хто... я? — похолов Покруч, злякавшись, що Берладник упізнав свого зрадливого риндю.— Х-хіба знаєш мене? Есьм к-купець, русин із Луцька,— розганяв Іванові сумніви.— Чую, п-по-нашому хтось виводить. Ну і я...— оговтався Покруч. Сів поруч на лаву.— Пісня твоя отчину нагадала. Красно співаєш, — обняв Івана лівою рукою.— Давай разом... Ой летів жура...
— Не лізь,— князь гидливо відсунувся. Ні, не може пригадати цього купчика з Луцька. А шкода... Якби тверезий був... якби таверна не кружляла... якби чорна стеля не пригинала до столу, то, може... Та біс з ним. Важливо, що це русин, рідний чоловік серед чужих племен. І він, забувши, що перед хвилею не стерпів панібратства купчини, пригнув його голову й чмокнув у чоло.— Ми тут, брате, одні, як сироти. Ні, як журавлі на дикій скелі. Давай вип'ємо за здибання журавлине, га?
Покруч щедро наливав.
І доливав у Берладників пугар отрути. Чинив це спокійно, спритно. Ніхто ні на нього, ні на князя не звертав уваги. Єдине, що його турбувало,— це те, щоб трутизна не зразу взяла Івана. Ян, правда, казав, що кінець настане через годину. Але нема в таверні мірила часу, треба чимшвидше вивести Берладника надвір, десь у закамарок, щоб ніхто не бачив його смерті.
— Вип'ємо! — Дуліб високо підніс пугар і вичікував поки Берладник висушить свій до краплі.— Вип'ємо, брате, за Русь.
— Пощо за неї пити... за мачуху? — визвірився Берладник.— Хоча, правда, тобі можна... купців Русь годує. Таких, як ти.— Кволою рукою вхопив Покруча за грудки.— Ви любите її... купуєте її і продаєте. Тебе ось на край світу жадоба злота занесла. Де Луцьк — ха-ха, а де Солунь.
— Тебе ж яка мара світом носить? Чого шукаєш у Солуні? Вина? Наїдків? Щастя? Не простий, бачу, чоловік єси... боярин або й князь,— хитрував Покруч.
— Ну-ну,— Берладник помахав пальцем,— Тобі, купчино, зась, хто я і що я. Взагалі ж... сам не відаю... чого я тут. Може, на краї чужі забаглось надивитися... може, втікаю від себе або від когось... може, збирався дійти до гробу господнього. Тут близько... через море гайну.
— Нікуди вже не ступиш ногою.
— Ов, а то чому?
— Бо так. Смерть у тебе за плечима. Пізно.
— Хіба ти ясновидець?
Ось так вони мирно балакали — хмільний як чіп, князь і облудливий Покруч. Аж поки Берладник не рвонув на собі каптан і сорочку — запекло вогнем у грудях, скаламутилось в голові.
— Свіжим вітерцем дихнути б тобі, княже,— нахилився над ним Покруч.— Виведу тя.
Крізь біль і крізь туман дійшло до Берладника слово "княже". Він шарпнувся, разом з кривавою піною виплюнув:
— Хто... єси?
— Єсьм рукою князя галицького Ярослава,— шептав Покруч йому на вухо.
Ніч у Фессалоніках — око виколи. Покруч навпомацки доніс Берладника до конюшні у заїзді "Три мечі", підстелив під голову сіна. Це вже було зайвим: князь Іван не дихав. Покруч довго тулив недовірливо вухо до грудей, потім закрив Іванові очі, зняв з пояса ніж, з шиї зірвав натільну іконку, перехрестив небіжчика і повагом рушив до воріт.
IV
І чаша терпіння має дно.
Князь думав про чашу; через криси якої перелилося його терпіння, і про глибокі підземелля в новій твердині над Смотричем — Кам'янці. А печатник Ян нагадував йому про стару, стократ повторювану істину, що не варто полошити бджіл, якщо хочеш їсти мед. Сьогодні вона означала: не бери близько до серця, осподине, сваволю чолового воєводи Костянтина Сірославича, пропусти мимо вух доноси таємних ябедників і скаргу волинського князя Мстислава Ізяславича, передану через його боярина Давида, який прискакав учора з-під Вишгорода київського. Коротку, але дошкульну грамоту прислав ображений Мстислав: "Не гоже, брате, ламати дане слово. Дав ти мені полк для помочі, я на нього надію мав, а ти в скрутну для мене годину пишеш воєводі своєму Костянтину: "Вертайся". Бог тя покарає за зраду".
Якби таємні ябедники не звістили раніше про свавілля Косняткове, то грамота Мстиславова огнівила б князя на смерть, адже не писав він воєводі нічого. Навпаки, було йому на руку, щоб у Києві сів Мстислав Ізяславович, сусід і приятель. Хоч нині великий князь київський вважай нічого не вартує, а все ж... Ех, та що говорити: розбито Мстислава, в Києві Олег Юрійович порядкує. І сталося так, що мовби він, Ярослав, допоміг йому в цьому. А все той Коснятко винен... Ябедники-бо звістили: прийшли вночі крадькома до воєводи люди Олегові, подзвонили золотом і просили: "Відступися від Мстислава". Той недовго впирався, мовив Мстиславові: "Глянь, грамоту прислав мій волостелин. Каже, щоб стояв я під Вишгородом тільки п'ять днів, а сьогодні вже шостий, як ми тут. Іду я геть". І звелів сурмити відхід.
Ярослав казав у Галичі боярину Давиду:
— Передай князеві своєму: шкодую, що так сталося. Не було на відступ мого веління. Воєводу Коснятка покараю.
Печатник Ян опісля студив його запал:
— Не поспішай з карою, осподине. Мстиславу однако не допоможеш, а бояр своїх великих роз'ятриш. Хочеш їсти мед...
— Досить! — князь ребром долоні ударив по столу.— То бояри мої — бджоли? Оси вони, а мед їхній — трутизна. Коснятко честь мою під ноги кинув.
— Все забувається на цьому світі. Минеться й твоя образа.
— Говориш так, мовби й ти Коснятком підкуплений.
— Я про спокій у волості турбуюся. Кажуть-бо: ліпше поганий мир, ніж добра рать.
Іншого разу, може, Ярослав прислухався б до печатника, в його словах є зерно правди. Та сьогодні не міг. Дотепер був жбаном, у якому приберігав од людського ока своє терпіння... приберігав, поки за двадцять років княжіння не зміцнив власні підвалини: дружину збільшив, добираючи до неї воїв, як жолудів.