Здавалося, що ся половина людської голови сміється очима, а друга, долішня, корчиться у передсмертельних судорогах. Мимохіть вдивився Іван на страшну тварюку. Козаки сейчас поняли положення і зареготалися.
– Видко, вашмость пан шляхтич не бачили ще нашого… як-то його зовуть… – сказав якийсь молодий, плечистий козак, з молодецьким, горі закрученим вусом.
– Китоврася! – крикнув хтось.
– Іменно китоврася! Так його охрестив один студент братської школи зі Львова, який був у нас сього літа.
Іван усміхнувся.
– Певно, що хтось страшно вас, дядьку, опоганив?
Але, на дивне диво, козак не обурився, тільки пересунув рукою по чолі та попив меду.
– Се гусарин пана Жолкевського над Солоницею…
Наче мерлець появився усім у своєму білому покривалі. Усі замовкли, лиця поблідли, і тільки очі горіли якимсь дивним огнем. Іван споважнів також і простяг руку до козака.
– Не прогнівайтеся на мене, дядьку, – сказав з повагою, – я не бажав посміхатися з вас, а тепер прошу у вас прощення. Я, бач, не знав, що ви і були там…
– О, був! Та ніколи не повинен ніхто дізнатися від мене про се, що там діялося, бо се була наруга над Богом, людьми, добром та правдою, се був злочин, за який заплатять ще колись виновники загибеллю, бо хіба Бога не було б на небі!
Козаки мовчали, очі шинкарки широко гляділи у страшне лице козака з якоюсь тривогою, а Іван, стиснувши руку козака, відповів:
– Саме тому треба розказати усім, хто того не знає, щоби усі як слід пізнали тих, що над нами володіють з Божого допусту.
– Ба, ми не раз прохали Максима, щоби розказав про Лободу та Наливайка, але він не хоче, – замітив молодий, плечистий козак.
– Розкажіть, Максиме! – просили різні козаки, а шинкарка поставила перед нього повний збанок.
– Розкажіть, дядьку, – прохала. – Ось я вам за се чарочку одну і другу…
Але Максим тряс головою на оба боки і відсунув чарку.
– Не можу, се надто страшне! – говорив. – Воно мені душу з тіла тягне, коли згадаю.
– Сам ти казав, дядьку Максиме, що хіба Бога нема на небі, якби не було месті за солоницький злочин. Хто має бути знаряддям сеї месті, як не ми?..
Усі глянули на Івана, наче збуджені зі сну, але ніхто не обзивався.
– Гетьман Сагайдачний б'є татар, турків, і ось теперечки ні одні, ні другі не страшні нам усім, що живемо на вольній, козацькій землі, а радше ми страшні їм. Тепер черга приходить на другого ворога нашої свободи – на ляхів. Поки що збираємо сили та збираємо під свій присуд народ, попів, козаків, міщан, ба, й шляхту. І прийде колись час, коли усі ті стани постануть разом одностайно за добро та волю усієї Руської землі від Сяну по Чорне море і викинуть ворога під його голодний Краків та Варшаву. Про се ми завсіди повинні тямити та не забувати ні одної з сих страшних кривд та злочинів, яких допускається на нас сей хрещений поганець, що сів над Віслою. Розкажи, дядьку, щоби і усі молодці від тебе знали, кільки крові лежить між нами а ляхами, кільки ложі, зради, підлоти… кільки разів сам Бог відвертав лице від того проклятого народу…
Іван замовк, але усе його покрасніле лице та блискучі очі говорили далі багато й багато! Поняли козацькі серця його цілу бесіду, перечули, не знаючи усю глибину сеї святої ненависті, і забилися разом жагою месті. І старий Максим люто блиснув очима та затиснув кулаки.
– Га, коли так хочете усі, то слухайте! – сказав. – Та не моєю буде виною, як від моїх слів загориться у ваших серцях огонь ненависті та не дасть вам радіти життям, дружбою, ріднею, миром…
Не стану я розказувати за початок війни, ні за її причину. Ся причина була, є й буде завсіди, доки не скінчиться панування гнилого польського панства над руським народом. Без ніякого поклику може кождий з нас вхопити за шаблю, та ні один лях не спитає нас про привід до сього. Се горить у крові, пливе водою, летить повітрям, росте з травою. Козацтво вхопило за зброю і обсадило Україну, Поділля, Волинь, а коли надійшов за Наливайком Жолкевський, ми побили його під Гострим Каменем.
Ба, не було у нас єдності. Лобода бажав тільки слобід від короля, Шостак та Шавула думали тільки шляхту заступити козаками, а шляхту прогнати геть, Наливайко і Кремпський кричали на все горло: "На біса нам поляків і Річи Посполитої, ми можемо стати знову самостійною державою, як були колись. І німецький цісар, і московський цар, і хан признають нашу самостійність і поможуть нам!" Наливайко задумав піддатися під руку котрогось зі сих трьох володарів, зате Кремпський бажав цілковитої свободи й самостійності.
Оттаке-то було між нами безголов'я! Аж серце рвалося, коли погадаємо, кільки сили та завзяття, кільки людей та крові пішло тоді намарне, гей! Гей! Коби-то ми були мали у той час нашого Сагайдачного!
Лобода був заслабкий, замало рішучий. Запорожці ішли собі у свій бік разом з наливайківцями, а реєстрові козаки та волосні – у свій. Одні других не любили, бо ж се хіба кождий знає, що голяк дукача не любить. Але лишім се!
Гетьман Жолкевський наступив на нас з весною так нагло, що ледве мали час піти за Дніпро і станути під Переяславом. Усі човни позабирали ми у Києві та других містах на лівий бік ріки, а більші – каїки та байдаки – потопили ми при березі. Кремпський збирав у Києві усіх утікачів з України враз з жінками й дітьми і висилав усе те до нас під Переяслав. Хто з козаків жив по сей бік Дніпра на волості, той утікав до нас, бо куди перейшли польські війська, там не оставало нічого, кромі пошматованих тіл та грязюки з попелу, замішаної кров'ю.
Ні жінки, ні дитини не оставало у козацьких посіллях, наче не були се посілля тих самих людей, що тільки разів ставали у пригоді саме тому польському війську. Татари хотяй декого в неволю візьмуть, то може викупитися; ляшня різала усе, не перебираючи, наче се не люди були, а вовки. А там ви знаєте ляхів, а, радше, ви не знаєте їх.
Лях – се звір, хижий, трусливий та кровожерний звір, одітий у кунтуш, повний латини, великих слів, обігранок… але у нутрі нема ні крихітки правди, ні стебелинки людськості! Се гадюка пестра, лискуча, що боїться прута, гине від нього, слабшого жалить смертельно.
З другої сторони, гетьман Жолкевський брався усіма способами перетягнути на свій бік усіх учених або заможних людей між козаками, ось як князя Ружинського. Та се йому зразу не удавалося. Все-таки обіцянки могли слабшим показати надію на прощення "вини" та довести їх до зради…
Під час, коли наші полковники радили раду, стягали поживу і всякий припас та надармо старалися о піддержку по містах а навіть селах, Ружинський й Вишневецький напали на Кремпського у Києві. Полковник не сподівався нападу, київські міщани не сповістили, бач, його про прихід ворога. Все-таки він оборонився, але мусів покинути город.
Жолкевський увійшов у місто на сам польський Великдень, і річкою поплила кров у Дніпро. Усі приятелі козаків наложили головою. Не подаровано ні старцям, ні жінкам, ні дітям. Озлобилися кияни, та було запізно. Піянство, насилля, убійство, грабіж – ті невідлучні товариші польського жовніра, осіли настало у городі, а відси розплилися по тихих водах, попід ясні зорі, на увесь хрещений мир…
Повитягано човни, затоплені Кремпським, але козаки поставили на березі гармати – годі було переїхати на той бік. Тоді саме під'їхали і запорожці чайками під правий беріг, щоби покарати міщан-зрадників. Гей, коби-то вони так боронилися були перед ляхами, як боронилися від нас! Не було б польського духу на святих київських горах! Полковник Підвисоцький мало сам не втопився, коли поцілили його чайку. Нас відбили, і так станули ми напроти себе: ляхи на правому, а ми на лівому березі ріки.
Підвисоцький з човнами станув при устю Сули. З ними та з Кремпським були усі запорожці та усі молодці козаки, а у таборі – наливайківці і братство з волості, невправне, невоєнне, малодушне. Почалися знову наради, як його бути. До десяти тисяч жінок та дітей було у нас в таборі, багато було й старців і баб, а усе те в'язало нам руки гірш татарського лика. Одні радили йти сейчас усім табором під білого царя, другі радили йти у степи до татар, інші бажали боронитися до загину у Переяславі, деякі несміло, щоправда, піддавали гадку, щоби просити ласки у поляків. Божевільні!
Вкінці порадив Лобода попробувати переговорів. Переговорювати, мовляв, можна завсіди, бо се до нічого не обов'язує. Усі вчепилися тої гадки, мов спасення. Більшість не бачила уже можливості побіди, а бажала тільки якось відкараскатися від ляхів. Ми пустили на воду колоду з листом, і то так, що вона доплила до ляцького боку. У листі було запитання, на яких умовах Жолкевський помириться з нами. Тої самої днини надоспіла відповідь.
Жолкевський домагався видачі Наливайка, Лободи, Шавули, Кремпського, усіх гармат, цісарських прапорів і чайок. Лобода відповів сейчас, що на усе згодив би ся, тільки на видачу старшини – ні. Почалося листування, а між тим у таборі почали полковники ладитися до походу у степи. Гадку сю піддав Наливайко: коли, мовляв, ляхи боялися у минувшому році іти за ним в Уманські пустарі, то й тепер не підуть на Засулля.
Воно було правда, й козаки знали про се, але знав і проклятущий ворог. І, як звичайно, ляхи взяли нас брехнею, коли не зуміли силою. Та ба, коби се була тільки брехня, а там було ще щось так нескінченно погане і підле, що назвати того у нашій мові нема як…
Жолкевський вів переговори зі старшинами, а за сей час вислав пана Потоцького з військом під Трипілля, а вчинив се так хитро, що його власні вояки думали, що справді усе військо піде туди, а не на Київ. До нас підіслав пан Жолкевський двох буцімто утікачів, а на ділі зрадників, і сі оповіли нам те. На нас впала тривога, бо ляхи, обійшовши нас, напали би на переяславський табор, а тоді і живого духу не осталося б з наших жінок та дітей.
Ми полишили Лободу й Наливайка кінчати переговори зі старостою брацлавським Струсем, але наказали їм не годитися на видачу старшин та цісарських прапорів. Самі подалися ми у табор, і тут виправили Кремпський і Шостак усіх волосних козаків домів. Вони роз'їхалися, хто куди знав, а ляхи не могли того спинити, бо навіть неприхильні нам шляхтичі, хлопи й міщани закоштували вже ярма польських освободителів від "козацького свавільства" і приймали наших як мучеників.