Іван ще не розумів, що йому загрожує. До хати ввійшов Охрім, син хазяїна. Виглядало, що батько і син готуються до бою. Охрім, здоровий, як ведмідь, увійшовши, став біля дверей, чекаючи німих розпоряджень батька. Видно було, що Ця мізансцена була відрепетирувана раніш. Батько непомітно моргнув, і син відразу ж вийшов з хати, Через кілька хвилин собаки були спущені з ланцюгів і вільно забігали по двору. Дума побачив їх через вікно і зрозумів маневр старого: собаки мали не допустити до обшуку, а в разі чогось могли перегородити відступ і йому, і його товаришам.
— Навіщо спустили з ланцюгів собак? — звернувся Іван до старого.
Гиря глянув у вікно.
— Невже спустили? — спитав з робленим здивуванням,—Вірно, спустили. Видно, так треба було, коАи спустили.
— Накажіть прив'язати собак,— розпорядився Дума.
Гиря відмахнувся, як від настирливої мухи.
— Ти, комісаре, будеш наказувати своїй жінці... Якщо живий вернешся додому,— додав багатозначно,— а тут мені не наказуй.
Це вже була явна погроза. Виконання її могло наступити кожної хвилини. Виконавці пошептались між собою. Іван мимоволі помацав за револьвер. Відступати перед куркулем, показати, що боїться, ніхто з них трьох не рішився б.
— Прив'язуйте собак, інакше я їх перестріляю,— крикнув Іван, хапаючись за кобуру нагана, і це було наче сигналом до бою.
Старий Гиря раптом наче збожеволів. Його очі налились кров'ю, як у тих його вовкодавів.
— Геть з моєї хати, злидні! — заверещав він не своїм голосм. Він вхопив Івана за руку,— чи для того, щоб витурити його з хати, чи просто від злості, але Іван турнув старого з такою силою, що здоровий як бик Гиря, подаючись назад, упав на ліжко, і на нього навалилась гора подушок.
— Мене б'ють! — заверещав він, копирсаючись під подушками.
На його крик відчинились двері, і на порозі став озброєний колякою Охрім. За ним зі скаженим гавкотінням вдерлись собаки. Почалась метушня. Собаки вчепились за литки і за поли кожухів виконавців, Іван схопився за барки з Охрімом, а в цей час старий Гиря зірвався з ліжка, вхопив череп'яний горщик з рештками каші і шпурнув його в голову Івана. Незважаючи на те, що хлопець був у шапці-кубанці, удар був такий сильний, що Іван втратив притомність і повалився на землю. Собаки кинулись на зомлілого, але виконавці відігнали їх палицями і, прийнявши їхню ярість на себе, задкуючи, вийшли з хати і, так задкуючи аж до брами, опинились на вулиці. Звідти бігом пустились до сільради і негайно подзвонили в Харківський губернський відділ міліції. За якусь годину Івана Думу з розбитою головою, пораненим лицем, покусаного собаками було доставлено в харківський шпиталь. Старого Гирю ті самі міліціонери привезли в тюрму. Молодий Охрім Гиря утік.
Про пригоду в садибі куркуля Гирі Микола довідався від самого Івана Думи, який листовно попросив його зайти до шпиталю.
Микола поспішав туди. Побачивши приятеля, злякався,— таким страшним видався Іван. Голова була забинтована, крізь марлю пробивались темні кров'яні плями на лобі і вилицях. Під очима чорніли величезні синці, на лиці — подряпини, залиті йодом.
— Сідай, розповім,— почав Іван.— Я хочу просити, щоб ти підготував якось мою жінку. Не хотів би я, щоб вона мене зараз бачила, в такому плачевному стані. Вона жінка нервова, делікатна, не треба завдавати їй прикрості. На мене зараз страшно глянути.
— Так розписали тебе, як великодню крашанку! — без тіні жарту промовив Микола,— Все зроблю, що попросиш, але спершу розкажи, як все це скоїлось? Чи тебе побили, чи у яку халепу вскочив? Що сталось?
Іван застогнав.
— Ех, брате,— почав він,— коли б ти тільки знав! Я був на війні, як знаєш, був у всяких тарапатах, але такого жаху я ніколи не переживав. Раз уві сні я бачив щось подібне і тоді, пам'ятаю, прокинувся весь потом вкритий, благословив життя, що це тільки сон.
Іван оповів приятелеві всю історію, яка трапилась з ним і його товаришами в куркульському гнізді. Микола слухав і вухам своїм не вірив.
— І за що все це? — спитав по хвилині.
— За те, що хотіли взяти недоїмки, які куркуль не доплатив державі. Ти ж знаєш, який для нас дорогий кожний пуд пшениці!
— Та знаю,— погодився Микола.— І ото за пуд пшениці тебе гак?..
Дума хотів усміхнутись, але це йому не вдалось, лице зморщилось і було подібне, що він плаче, а не сміється.
— От так я, брате, на практиці пізнав, що таке класовий ворог. Я чув, як він розмовляв із своїм колишнім батраком — тепер сільським виконавцем. Скільки презирства, зневаги було в його мові, в самій інтонації. Уявляю, як же він розмовляв з ним у той час, коли той батрачив у нього,
— А як ішли збори продподатку в інших місцях? — спитав Микола.
— Що на це сказати? Нелегко, одним словом. Всюди були труднощі, всюди вставляли нам палиці в колеса. Уже на що малі діти, школярики, маю на увазі куркульських дітей, і ті виспівували нам усяких частівок, хоч би на зразок такої:
Продай коні — купи кролі. Продай корову — купи голуби. Кролі в нору, голуби вгору, Т не буде план до двору...
Я переконався на практиці, що чим більший багач, чим крупніший хижак, тим сильніше він опирається.
Зрештою було різно в різних хатах — хто чинив опір, хто був пасивним, стояв осторонь, хто просився. А у випадку з Гирею — то був обдуманий збройний опір. Там усе робилось по команді. За наказом старого були спущені собаки з ланцюгів, і вони зайняли одну лінію з господарем. Ти б побачив тих звірів! Де тільки він їх дістав, проклятий!
— Бачив я їх, коли був у гостях у Гирі,— сказав Микола.
— Правда ж, ти розповідав про свій візит.
— Різниця в тому, що я їх не бачив у дії,— сказав Микола.
— Це жахливо! Як тільки вони нас не позажирали, досі не опам'ятаюсь. От так, брате, ми, комуністи, здобуваємо той хліб, що ти його спокійно купуєш у крамниці.
Микола слухав це страшне оповідання у великому нервовому напруженні. Він явно уявив господу, в якій йому особисто довелось побувати і де потім розігралась кривава драма радянських хлібозаготівельників, про яку розповідав приятель. Уявив господарів, старого Гирю, якого запам'ятав на все життя, і його сина Ох-ріма.
Не міг тільки уявити ролі жінок в цій хатній війні, про яких і словом не згадав Іван, і це, видно, було передбачено, бо під час тої веремії жінок не було видно.
— Уже коли мене забирала швидка допомога, яку викликав по телефону з Харкова голова сільради,— оповідав Іван,— з'явились дві жінки: стара, видно, дружина господаря зі злющими очима, і молода, видно, дружина отого, що угрів мене колякою по руці, будь він проклятий, мало руку не зламав,— вилаявся Іван,— Слухай,— перейшов він до теми, яка його зараз цікавила.— Тепер, коли ти вже все знаєш, що зі мною трапилось, піди, будь ласка, до моєї дружини і розкажи їй усе, але так, щоб її не злякати. Коли б поривалась бігти до мене, стримай її, хай краще не йде зараз, щоб не злякалась мене такого. Сам бачиш, як мене спотворили. Зроби мені цю послугу, — просив він щиро.
Микола обіцяв, що негайно піде до нього додому і зробить усе якнайкраще, а з результатами прийде знов ще сьогодні.
Помешкання. приятеля не довго довелось шукати. Дума мешкав на Донець-Захаржевській вулиці, в центрі міста. Помешкання не знав, бо Іван ніколи не запрошував його додому. Чому — Микола не міг збагнути. Чи тому, що боявся скомпрометувати себе знайомством з колишнім офіцером і не накликати на себе біди за зв'язок з таким ненадійним елементом, чи, може, боявся за свою жінку, яка при першій зустрічі досить безцеремонно і хтиво поглядала на нього, що не могло пройти повз увагу чоловіка.
До площі Тевелєва Микола доїхав трамваєм, звідти до Донець-Захаржевської рукою подати. Будинок знайшов без труднощів, хоч не на всіх домах залишились номери, так же легко натрапив і на квартиру. Постояв хвилину, подзвонив. Почекав — ніхто не виходив. Потиснув ще раз ґудзик електричного дзвоника, але і цього разу даремно.
"Чи ж би дзвоник не діяв?" — подумав Микола.
І справді, дзвінка не чути, очевидно, зіпсований, а може,, десь далі, не в коридорі, що мало імовірне. Тоді почав стукати у двері. В помешканні тихо, видно, вдома нема нікого. Миколу це засмутило. Перш за все там нетерпеливився Іван, а по-друге, доведеться ще раз іти, а звідки знати, коли її застанеш? На всякий випадок постукав ще раз.
На цей стук з протилежного помешкання рипнули двері, і з них висунулась голова старої жінки.
— Вам кого? — спитала голова. — Микола сказав.
— Хто ви будете? Чоловік тої дами чи хто?
Микола відповів, що чоловік тої дами захворів і лежить у лікарні, а він є другом її чоловіка, і з його дорученням прийшов повідомити жінку про нещастя.
На цю вістку двері відчинилися ширше, і за головою вийшла вся її власниця. Сива, згорблена, худа, горбоноса, з колючими чорними очима, в лахмітті, скидалась на казкову відьму — бабу-ягу.
— Ви також друг? — єхидно захихикала стара.— Ваш приятель, видно, має багато друзів...
Стара знов зайшлася сміхом, тепер уже змішаним з кашлем, який довго не покидав її. Микола нетерпеливо чекав, поки вона викашляється. її незрозумілі натяки і той сміх заінтригували його.
Заспокоївшись, стара сказала:
— Дружина вашого приятеля виїхала з одним із його друзів з інше місто, де більше хліба і сонця. Вона просила мене так сказати своєму колишньому чоловікові. Не думаю, щоб він був з цього задоволений.
Такі слова, як "друзів" і "колишньому", стара вимовляла з особливою інтонацією, в якій чулась зловтіха.
— Почекай, я принесу її листа.
Вона зникла за дверима, причинивши їх старанно за собою. Микола стояв в нерозумінні. Коли це правда, то подія для Івана жахлива. А може, стара відьма видумала все це, збрехала? А коли правда? Що ж його робити? Як про це сказати Іванові? Він хворий і може наробити дурниць. З усього баченого і чутого Микола давно виніс упевненість, що Іван шалено любить жінку і так же її ревнує; упевнився і в тому, що жінка не вельми закохана в нього, але щоб аж покидати чоловіка, використавши його відсутність, і саме тоді, коли він на такій небезпечній роботі,— не сподівався.
Шелест за дверима старої перервав його думки.
— Ось лист,— сказала вона, простягаючи через пів-відкриті двері руку з конвертом.
Микола взяв листа, і стара зникла за дверима, які глухо грюкнули за нею.
Микола довго стояв на місці, перевертав на всі боки конверт, вдивлявся в незнайомий почерк.
"А може, все це неправда? Може, це чийсь злий жарт? Чому ж баба, подаючи листа, ні слова більше не сказала?"
Він швидко збіг зі сходів.