Не поздоровиться!
Чумак не став наперед, може, і без підстав, потішати старого. (Адже міг Рябокляч виїхати кудись). Та коли згодом до кімнати зайшов вістовий і доповів, що коні ревкомівські подані,— весело звернувся до Погорелова:
— Здається, пане генерал, я вас і від ганьби порятую! — І підвівся на ноги.
— Яким би ж то чином?— А коли Чумак пояснив, навіть пустив сльозу розчулений Погорелов. Одягаючи за допомогою Власа бекешу, став розпитувати, куди саме їхати мають: на станцію чи просто у місто? Чумак сказав, що в Чумаківку поки що. А там по обіді чи, може, й завтра — батьковими кіньми у Славгород вирушать.
— Та чого відкладати! Сьогодні!—запалився Погорелов.— Як пак у Чехова: в Москву, в Москву! А тут хоч у Славгород. І то — слава богу. Ні, не оскуділа ще руська земля благородними людьми! А ти, Власе, вже й ніс похнюпив.
— Винуватий, ваше превосходительство,— стріпнувся Влас.— А втім, хіба нема від чого! Коли б не їхнє ось благородіє, то просто і не знаю, як би в мене язик повернувся відкритися вам з усім. В отакій вашій скруті.
— З чим відкритися?
— Що кінчилася моя служба у вас, ваше превосходительство. І нікуди вже не поїду я з вами. Отут і залишусь.
У Погорєлова від подиву навіть відібрало мову. Замість нього управитель вже спитав Власа, що ж. він має тут робити.
— А я ж до русько-японської непоганий був швець. Шевцюватиму. До Горпини у прийми пристаю.
— Оце так каламбур устроїв ти мені, Власе! За всі каламбури!— оговтався нарешті пан.
— Винуватий, ваше превосходительство. Але що ж мав 5и робити. Коли ж у кожного своя душа. І вона своє рано чи пізно, а потребує. Учора ввечері, як уже об'явили про від'їзд, освідчився їй. А вона й каже: лишайся, Власе, не доки тобі за його превосходительством теліпатися! А поберемось, ще як гарно жити будемо. А що вже дітей тобі народю! Як солов'ят співливих!
— Ну що ж... Бажаю тобі...— Дванадцять років, прожитих разом із відданим слугою, не дрібничка, як видно, і для генеральського серця, посмутнів Погорелов трохи. І не скоро вже обізвався:— Ну, ти ж, Власе, хоч звідси нікуди вже не подавайся. Сиди вже тут. Та хоч вряди-годи поглянь хазяйським оком.
— Е, ні, ваше превосходительство,— похопився Влас, розуміючи, на якій ролі пан Погорелов хотів би його залишити отут.— Не берусь. Свого клопоту буде тепер.
Розмістився пан Погорелов з речами на двох санях майже з комфортом. Влас дбайливо обгорнув запоною генеральські коліна (у маленьких козирках їхав Погорелов сам), а речі — на рожнатих санях. Чумак подав команду своїм козакам "по конях!", і вслід за саньми рушили по липовій алеї до брами, парадним в'їздом, а не через чорний двір. Щоб не зустрічатися з ненависними селянами, чиї голоси аж сюди линули із скотного двору.
XXIV
Якраз біля воловні Кирилко й розшукав нарешті дядю Артема. Прибіг хлопець кликати, щоб ішов мерщій додому: чоловік з Пісок приїхав.
— Почекає! — одмахнувсь Артем. Саме "зрізався" з першою четвіркою відступників, котрі ще вчора обіцяли не забирати пару волів, що припала на них, а залишити в прокатному пункті, а сьогодні раптом передумали. Та й не всі, а двоє тільки, либонь, передумали.
— А що зробиш? — більш для годиться обурювались ті двоє.— Не розіб'єш же пару волів!
— А чого — не розіб'єш! — Артем згарячу вже навіть втратив над собою контроль.— Хіба люди не роблять і одним волом?!
— Та роблять! — знизав плечем єхидний рудий чоловічок, Сидір Варивода,— сам бачив у Маньчжурії. Під русько-японську. А то ще, либонь, не скажу тільки де,— в Ішпанії чи в Італії — бої в цирку влаштовують з биками. Дуже великі гроші загрібають. То можна б і нам. Та біда, що ми не звичні до цього.
— Он ти який, Сидоре! Гуморист! — презирливо глянув Артем на Вариводу.— Але змушений засмутити тебе. Не було б тоді з тебе ні тореодора, ні матадора. Дуже слабкий ти на втори чоловік!
Куниця, член сільського комітету, наданий у допомогу Омелькові Хріну, моргнув Артемові,— нехай їм біс, мовляв. А Омелько Хрін сказав не криючись:
— Ось не мороч собі, Артеме, голови. Було б з ким! — І начебто в жарт: — Я їм за те підберу ось пару! Помучаться з тиждень, а таки приведуть!
— Злякав! Та чи ж ярмарків не буде!
— О, він уже й про це подумав! Ну, як собі хочете! — сердито махнув рукою Артем.— Годі з мене! Піду хоч пообідаю додому.
Коли зійшов нижче кузні на греблю, мимоволі спинивсь і озирнувся на економію. По всьому схилу до ставу, як з ярмарку, валив народ з худобою. Ревли воли, корови; мекали вівці. Веселий людський гомін стояв у морозному повітрі, а подекуди й сміх. Артем аж замилувався радісною картиною. І не чув, як за спиною наблизились, по дорозі з села, і стишили ходу (бо на гору) двоє саней, а за ними ватага гайдамаків.
Чи то не впізнав Погорєлов у Артемові отого свого співбесідника тиждень тому в своєму парку та й у людській отого суботнього вечора, чи вельми зайнятий був іншими клопітними думками, але на обличчі — хоч і глянув на нього пильно, ніякі почуття не позначилися. І вже тільки коли поминув, запізніле впізнання увійшло-таки в його свідомість. Разом з мотивом отієї ненависної пісні; і навіть з отими обурливими словами:
Ой беруть дуку за чуб, заруку, Третій в шию б'є...14
Люта зненависть переповнила серце. Здається, самим поглядом спопелив би! Але — проїхав уже. Не оглядатися ж!
Артем пропустив і другі сани. "А де ж це Влас?" — по-думалося йому. Та не встиг ще будь-який здогад навести собі для пояснення, як мусив перевести погляд на Чумака.
Порівнявшися з Артемом, він подав коня вбік, мало не наїхавши на нього, і кивнув головою своїм козакам їхати далі, не спиняючись. Тоді до Артема:
— Що, милуєшся?
— Милуюсь! — відповів Артем.— А ти — ні?
— А я ні. Бо бачу трохи далі, аніж ти. Далі свого носа. Бачу, як боком вилізе оцим дурним гевалам панська худоба оця. І незабаром. А ти що, чи й тоді думаєш отак осторонь стояти? Не вийде! Та я б тебе вже й зараз!..
— За чим же діло стало? — посміхнувся Артем, тим часом зручніше взявшись у кишені за ручку нагана.— Шкури своєї шкода? Боїшся! Бо он стоять на горбі, дивляться сюди.
— Може, й це! — скривив губи в посмішку.— Ну що ж. На цей раз на греблі ми ще розминемось із тобою. Але на стежці — краще не попадайся мені!
— їдь, їдь. Та поглядай, як би чемодани погорєловські не розгубив на вибоях. А то буде тобі! Замість Власа!
Чумак тільки лайнувся в безсилій злості й зірвав коня з місця в галоп.
Ще не заходячи в хату, Артем вже занепокоївся: "Що ж це Данило Корж надумав собі?" Коні з рептухами на мордах стояли у дворі, навіть не випряжені з саней. А тільки в хату зайшов, одразу ж кинувся йому у вічі незвичайний поспіх: серед білого дня топилося в печі, і мати з Орисею поралися — одна біля печі, а друга коло столу: ліпила горішки на гостинець, як видно, Василькові. На лаві сидів Данило Корж. І з першого ж слова його все з'ясувалося. Ні про яку ночівлю у Вітровій Балці не може бути й мови. У Підгірцях заночують. Бо тільки з свіжими силами витягнуть коні на гору. А щоб отак: після десяти верст дороги — про це годі й думати!
Остапа додому ще не було. Та, певно, не скоро й буде. Бо, мабуть, захочуть з Мухою та Скоряком разом з волами, за одним заходом, уже й решту добра — віз, плуг, борону — забрати. А це не так просто. Коли ж народу — як на ярмарку. Отож не стали чекати на Остапа, сіли самі обідати. І за обідом Данило весь час допитувався в Артема "секрету", як це вони спрямували отаку махину — громаду — в отаке діло! У них, у Пісках, до цього ще не дійшло. Артем, гордий за своє село, розповідав охоче. Хоч згодом зміркував, що в дорозі ж будуть і сьогодні, й завтра до півдня, буде час поговорити. А зараз, по обіді, одпросився у двір хоч на півгодини сходити: попрощатися і з Остапом, та й з друзями. Бо пішов же тоді додому, щоб тільки пообідати.
Але за півгодини не повернувся, звичайно. Вернувся за годину чи, може, й за дві. Уже сонце помітно хилилось на захід. Попросив пробачення у дядька Данила, а матері подав згорнутий рушник.
— Сховайте в скриню.— І пояснив здивованій матері, що це подарунок йому від Горпини.— Заміж іде!
Мати з Орисею аж на лаві посідали від несподіванки. Вельми вражена та рада була й Мотря, Горпинина подруга ще з дівоцтва.
— Та за кого ж вона? Артем сказав, що знав.
— А рушник же тобі за що?
— Сказав, що їду,— аж засмутилась. Та ото на згадку, як першому старості...
Ні, він не став розказувати їм, та й чи можна було розповісти про оту зворушливу сцену в людській (саме нікого, крім них, не було в хаті), коли Горпина вийняла із скриньки з-під лави вишиваний рушник і сказала, мило соромлячись: "Думалося перев'язати тебе, Артеме, оцим рушником, а ти їдеш!" І вже тоді пояснила, що виходить заміж за Власа. Від подиву Артем замалим не сказав був та вчасно спохватив-ся і лише подумав: "Влас? Чудасія! Довго думав!" — "Ну, коли так, будь щаслива, Горпиио! — побажав їй від усієї душі.— І дай бо, як кажуть у таких випадках, дітлашків вам повен запічок".— "Спасибі!" Вона стояла спиною до вікна, і через те й зараз, як отоді у вечірніх сутіиях, затінене хусткою обличчя її здавалося на подив уродливим, тільки смуглявим занадто. І Артем мимоволі, хоч і в жарт, але цілком щиро мовив: "І ще одне побажання тобі, Горпино. Щоб серед них неодмінно була дочка. Моєму Василькові до пари. Та щоб така ж, як ти сама,— ясноока, співлива!" — "Спасибі за добре слово!" — усміхнулась розчулена Горпина.
— Ну, й слава богу! — Дуже рада була й мати за бідолашну Горпину. І почала розповідати Коржеві сумну історію її та її сім'ї. Але Корж перепинив Гармашиху, мовляв, розказувати розказуй, а разом і діло роби. Бо ніколи.
— Оце, Артеме, сам вже вкладай у свою солдатську торбу! — І стала мати викладати на лаву: пару білизни, онучі чисті, півсувою льняного полотна — Василькові на сорочечки, а півсувою плоскінного — на штанці йому. І врешті в чистому ворочку коржики та горішки — гостинці онукові.— Отак несподівано виряджаєшся, сину! — додала зітхнувши.
— Та я ж два тижні вже збираюсь, а вам все несподівано!
— А матері завжди воно отак і є! — глибокодумно сказав Данило Корж, уже одягнутий у свій кобеняк і поясом підперезаний.
— Прощавайте! Та й рушаймо. Бо час не стоїть! Ночували, як і збирався Корж, у Підгірцях.