Вирішив узятись до справи інакше.
— Зоє Іванівно,—почав він, зібравши в допомогу всі сили доказу і логіки.— Нам треба подумати серйозно над становищем, в якому ми з вами опинились. Ви кривдите свого чоловіка. Я мимовільний ваш співучасник. Я не хотів цього, просив вас, ви не послухали, почали приходити, а я всього-на-всього здоровий, молодий чоловік, малодосвідчений в житті, а ще менше в любовних справах. По своїй слабохарактерності я зробився вашим коханцем. Але так довго тривати не може, добром скінчитись також не може і пахне скандалом, і то найближчим часом. Навіщо вам це? Зрозумійте мене! Моєю жінкою ви не будете ніколи.
— Чому? — перервала несподівано Зоя Іванівна, зрадивши цим здивованим запитанням свої таємні сподівання.
► — Ви ще питаєте: чому? Та хоч би тому, що ви— законна жінка іншого, а той інший — мій товариш по роботі, А зрештою, я не маю наміру одружуватись.. Я лю-; бив прекрасну молоду дівчину і був любимий, а,не одружився, бо не хотів брати обов'язків на себе, не закінчивши освіти і не маючи певного становища. А з вами, заміжньою чи розведеною, я не оженюсь. Я, ніколи не говорив вам, що люблю вас, бо не хотів дурити вам голову. З нелюбою ж одружуватись не маю охотц.
На обличчі Зої Іванівни заграла зла усмішка. Признання Миколи були справді болючі, він таки досяг мети, і йому здавалось, що силою логіки переконав її, але даремно.
ч — Чи одно робиться без охоти? — сказала вона. Микола скипів.
— Ви цинічна,—скрикнув він,—безсоромна, нахабна і розпусна!
— А ще яка? — спитала визивно Зоя Іванівна.
— Брехлива! Ви живете зразу з трьома. Ви намацали слабинку. Чого вам треба від мене? Ви ж зробили з мене коханця, одного з багатьох, а тепер робите підкоп, хочете захопити мене як чоловіка? Не вдасться! Ви інтриганка, ви втратили елементарну жіночу скромність, я ненавиджу вас і зневажаю. Тепер ідіть уже, на-сиділись, ідіть, у мене робота, і я не маю часу на лю-бЬвні забави, мені вчитись треба, чуєте ви? Ідіть!
Зоя Іванівна не рухалась. Вона була неначе приголомшена його образливою мовою. Такої, звичайно, не сподівалась, не вірила, щоб цей добре вихований хлопець перемінився зразу в бозпощадного викривача.
— Ви закінчили? — спитала вона, коли Микола замовк.
— Вам щось не ясно?
— Не ясно,— сказала твердо Зоя Іванівна.— Ви мене обвинувачуєте в розпусності. Але на якій підставі?
— Мало вам підстав? Живете з чоловіком, зі мною і ще з тим, так званим спільником по спекуляції.
Доведете?
— І не збираюсь. Дозвольте на цьому закінчити.
— Я не піду звідси, — сказала Зоя Іванівна.
— Ночувати будете?
— Заночую.
— Тоді я піду 3 хати.
— Ідіть.
Микола вхопив шапку і, мов навіжений, вибіг з хати. За порогом набрав в груди повітря, якого почало бракувати в його окупованій кімнаті, і пішов шукати Хому, щоб розказати, що трапилось, та просити його йти додому і випровадити якось раз і назавжди настирливо-нахабну гостю.
Почав накрапати нудний осінній дощ. Довкола міських ліхтарів потворились світляні ореоли. В спокійному стані Микола неодмінно звернув би на них увагу, але зараз він нічого не чув і не бачив.
11
Уже місяць Іван Дума їздив по селах, збирав прод-податок. Дума, як виходець з Галичини, був слабо обізнаний із придніпрянським селом, і це утруднювало роботу. Крім усього іншого, йому бракувало такту, уміння говорити з селянами. Хоч він і сам вийшов з села, а проте в психології селян розбирався погано. І тому на такі роботи, які його товариші виконували швидко і не так вже й важко, він витрачав дуже багато часу і енергії даремно.
Іван Дума з дитинства любив імпонувати комусь. Це було його слабістю. Малим нахвалявся перед такими, як сам, своєю силою, хоч він її не мав забагато, у школі — спритністю, знаннями, хоч не було підстав ними хвалитись; на війні — геройством, не зовсім розуміючи суть геройства, не знаючи, де і як треба його проявляти. Тут, на хлібозаготівлях, він був не від того, щоб показати силу своєї влади.
На початку революції, в перші її роки, військові люди — командири і комісари — любили військовий і шкіряний одяг. Це були френч, галіфе, чоботи, а зверху так звана кожанка, тобто куртка з хромової шкіри і рідше — з того ж матеріалу штани-галіфе. Це був загалом вигідний одяг, практичний, але й дорогий на той час.
Іван Дума був якраз так одягнутий, і цей одяг здобув йому прізвище комісара, яке на куркуля діяло приблизно так, як червоний плащ тореадора на бика.
Об'їздивши ряд сіл і насилу зібравши покладену на нього кількість продовольства, він з'явився в селі, у якому колись гостював Микола, коли ще працював у млині. Під час однієї задушевної розмови з Іваном Думою Микола розповів другові про свої митарства на початку свого трудового життя на Радянській Україні, про працю у млині, знайомство з робітниками, зокрема з сином куркуля Охрімом Гирею, і як він на запрошення цього Гирі відвідав його в селі, які там велись розмови, як він там зрозумів, що таке ворог держави, чому ведеться боротьба з багатіями.
• Коли виконавці підвели Івана Думу до садиби Гирі і назвали прізвище господаря, Іван пригадав розмову з Миколою.
"Ось де мешкає колишній напарник Миколи", — подумав Іван.
Велику хату під черепицею, оточивши з усіх чотирьох боків, стерегли високі столітні ясені. Вони стояли тепер мовчазні, безлисті, простираючи свої багатопалі голі руки над нею. За хатою сіріли ряди фруктових дерев. Іван помітив її ще здалека, як тільки він почав підходити до двору. Двір був обгороджений дротяною сіткою, прикріпленою до бетонових стовпчиків. Огорожа викінчувалась масивною брамою і хвірткою. Брама і хвіртка були на засові.
Як тільки виконавець постукав до хвіртки палицею, два собаки залились скаженим гавкотом. Один, прив'язаний на цепу біля входу до хати, брехав, аж присідав на передні лапи, другий, нап'явши ланцюга, стояв дибки біля стайні і гавкав, аж ревів.
На цей собачий лемент вийшов із хати сам господар — Супрун Гиря, батько Охріма. Він ледве заспокоїв собак і повагом підійшов до мальованої брами. Огрядний, червоний, з сизим носом, кошлатими бровами, з-під яких визирали холодні сірі очі, став перед захожими. По двох виконавцях і чоловікові в кожанці здогадався, хто це і чого хочуть, проте спитав, чого їм треба.
— Приймайте гостей, Супруне Антиповичу,— відізвався один із виконавців, колишній батрак Гирі і най-бідніший чоловік у селі. Відколи прийшла Радянська влада і він став виконавцем, то хоч картоплі наїдався вдосталь, та й хліб частіше бачили його діти, а до того доводилось добре голодувати. Звали його Карпом Грішним, а по-сільському Вудочкою, бо любив рибалити і єдиний свій інструмент рибальський називав таким пестливим ім'ям.
— Нащот чого вас приймати? — спитав Супрун, вороже поглядаючи на свого колишнього батрака, якого взагалі не вважав за людину.
— А нащот продналога,— заспокоїв цікавість Гирі Вудочка.
— Нічого в мене нема, даремно трудились,— сказав, злобно насуплюючись, Супрун.— Все, що в мене було, я віддав державі. — Це слово він вимовив з явним відтінком іронії і ненависті. Він зробив навіть поворот, ніби вважаючи розмову закінченою, але Вудочка не пустив.
— Чекайте, Супруне Антиповичу,— промовив він.— Не все ви віддали. За вами недоїмки. Ви тоді попросились, і ми дали вам відстрочку.
Супрун позеленів від образи. Оце слово "ми" вкололо дошкульніше, ніж особиста образа.
— Хто "ми"? — не витримав-таки куркуль. Заїло, що вчорашній наймит його став якимось начальником над ним, Гирею, перед ким усе село шапки скидало.
— Хто "ми"? — перепитав Карпо.— А хоч би я. Я дав вам тоді відстрочку.
— Ти забув, як у мене бикам хврсти крутив?
— Не забув, Супруне Антиповичу, і ніколи не забуду., Бики були кращі за господаря, бики були завжди ласкаві, добрі, спокійні, вони лизали мені руки, коли я їм сіна підкладав, а їх господар ніколи не мав для мене теплого слова, хоч я йому щодня добро робив, але нехай вам ваш біог не забуде. Та ми не за цим прийшли, щоб згадувати старе. Ми прийшли у справах. Я вже, на щастя, не батрак, а ви мені не господар. Я тепер представник Радянської влади на селі. Іменем Совєць-коІ держави вимагаю пустити нас у двір і здати недоїмки,
Ґиря посопів, постояв ще кілька хвилин і почав ширяти ключем в замок, бо ніяк не міг потрапити у отвір. Бур сердитий, від злоби у нього дрижали руки. Нарешті упхав ключ у дірку і відчинив хвіртку. Виконавці, а за ними Дума, ввійшли на подвір'я. Собаки знов завалували, аж луна пішла, але господар погрозив їм костуром, і вони поховались у будах.
.' — Так от, громадянине Гиря, іменем Радянської держави пропоную передати в наше розпорядження належні від вас недоїмки,— почав Дума високим штилем.
, Слова Івана Думи мали на старого більший вплив. Як ;не є — це був дійсний представник влади, а не колишній його батрак. Про це говорила кожанка, портфель і весь одяг. Крім цього, він уже мав про комісара таємні відомості. Його син Охрім добре усе розвідав. Адже Іван не перший день збирає податки по сусідніх села?с. Охрім довідався, що комісар не п'є, не їсїь по хатах, що обідає у сільраді і дуже скромно. До такого чоловіка мусила бути пошана, але ненависть до нього через це не зменшилась.
— Зайдіть до хати, мені холодно тут стояти,— промовив Гиря на слова Івана. Він дійсно дрижав, але, мабуть, не так від холоду, як від нервового збудження і злості.
"Ех! Коли б вернулись старі часи! — думав куркуль, вводячи непрощених гостей у хату.— Хоч би на тиждень вернулись, більше ви й не ходили б по святій земельці".
Він увійшов до хати першим, за ним гості.
— Сідайте,— показав на довгий ослін вздовж стіни.
— Сидіти нам нема часу,—озвався Іван Дума.— У нас ще багато роботи.
— Ще не всіх пограбували? — не стримався Гиря.
— Рахуйтесь зі словами, громадянине! — крикнув Іван,— Ви добровільно віддаєте хліб державі чи ні? Говоріть відразу.
— Нема в мене хліба.
— Є у вас хліб, про це ми добре поінформовані, покажіть нам його.
— Нема в мене хліба,— стояв на своєму Гиря. Іван побачив, що без насильства не обійдеться.
— Ми хліб знайдемо, і тоді гірше буде,— спробував він миром востаннє.
— Ти тут не загубив, і шукати тобі нічого,— заявив нахабно Гиря.
Назрівав конфлікт. Виконавці перезирнулись між собою, вони почули недобре.