Без паніки!
Справді — їхали. Ще тільки з шляху на путівець звернули, а це якраз верства звідси,— добре видно було на білому снігу темну пляму — ватагу гайдамаків. Було їх більше десятка, певно. Невкипілий наказав своїм зайняти раніше намічені місця — засідки. Частина, озброєні "холодною зброєю", переважно вилами-двійчатками та рожнами, лишилися при ньому, тут же, під клунею.
До самого ожереду соломи обіч шляху (куди Левчук пропонував тоді виставити заставу) невідомо було, чи поїдуть вони в село, чи по наїждженій колії, що вела сюди, звернуть в економію. Звернули. Тепер вже, за дві сотні кроків, добре видно було: попереду їхав Корній Чумак, за ним по три в ряд чотири ряди вершників. Всі оружні, але гвинтівки за плечима. Ніяких войовничих настроїв по них не помітно було. Невкипілий вирішив ніяких заходів не вживати. Закуривши цигарку, спокійно на вигляд, чекав, поки під'їдуть до самої клуні. Бо колія у двір вела якраз повз клуню.
— Не гребуй, Тимохо, гвинтівками,— неголосно сказав Артем до товариша.— Добро це на дорозі не валяється.
— Побачимо!— відказав Тимоха і глибоко затягся цигаркою.
Під'їхавши до клуні, гайдамацький загін спинився. На вороному баскому коні — Корній Чумак, у сивій смушевій шапці з зеленим денцем, у сірій — з шинельного сукна — не то бекеші, не то жупані, з фронтовими погонами поручика на плечах. Щойно побритий, рум'яний з морозу, у білому башличку, він мав вигляд дуже мальовничий. Особливо на фоні своїх козаків: хоч і в нових шинелях, але все ж таки у солдатських плетьонках — яким ти її кандибобером не одівай, однаково хвацького вигляду не набудеш! Чумак кинув оком на гурт селян біля воріт клуні, не надавши ніякого значення вилам та рожнам у руках декотрих, і, оглянувшись до своїх козаків, сказав іронічно:
— Щось не дуже гаряче, хлопці, нас отут зустрічають!
— Та просто холодком!
З гурту котрийсь відповів:
— А ти що хотів? Хліба-солі? На вишиваному рушничку?
— А хоч би й так!— сказав Чумак, хмурячись. З гурту виступив раптом Теличка Антон, підійшов до Чумака і, простягши руку, сказав:
— Було б же попередити. На, держи мої п'ять. Антон Теличка. Може, забув, давно не бачились. Лівий есер.
Чумак не дуже охоче подав руку цьому, як він одразу ж охарактеризував для себе Теличку, підозрілому типові. І нагло насторожився, почувши в клуні гучні вигуки.
— А що це у вас? Чи не вистава — у будень, з самого
РаНКУ? 146
— Еге ж! "Сватання на Гончарівці"! — не втерпів Артем. Чумак навіть по голосу впізнав його, зиркнув, вражений: "Ось де ти, голубчику!"— і торкнув острогою коня, щоб під'їхати ближче. Але Теличка схопив за повід.
— Не гарячкуй!— застеріг неголосно, а з наголосом.— Спершу он сюди глянь,— хитнув головою на сінник, де з-за стогу визирало двоє оружних з гвинтівками напоготові.— А тоді он туди. На кожного з вас принаймні по два стволи націлені зараз. Отож гарячкувати нема чого.
— Та й теревені правити теж годі!— озвався Невкипілий, кинув цигарку і виступив з гурту. І за ним, як по команді, всі червоногвардійці, що з "холодною зброєю", обступили всю гайдамацьку ватагу.— Злазь, поговоримо трохи.
— Я й так, із сідла, можу.
— Це щоб я голову на тебе задирав? Не вийде! Злазь, поки не зсадили.
Чумак іще вагався. Що вскочив у халепу, це він уже усвідомив, не знав тільки ще, чи так вже безвихідно вскочив. Може, спробувати прорватись-таки? Але Дудка Лука, що вже терся біля самого коня, мовби вгадав його думки, сказав:
— Ну все ж одно доведеться встати, Корнію. Чи куди ти заїдеш? Попругу в твого коня я ж відпустив уже.
Чумак ногою перевірив — справді, попруга теліпалася під черевом у коня. Тоді подав команду своїм козакам спішитись і сам зліз з коня.
— Про що буде розмова?— звернувся від до Тимохи.— Ти хто такий?
— Сторож громадський. І оце все — сторожі. Добро народне охороняємо. Від усяких несподіванок. А ви що за люди? І чого вас сюди бенеря занесла? Та ще в отакий день!
— Тебе не спитали!
— Ну і все! От і кінець розмові. Здавайте зброю!
— Що таке!?— обурився Чумак. Але десятків зо два селян — і з Тимошиного загону, і звичайні собі "мирні громадяни"— врізалися в їх стрій. Артем перший подав приклад: зняв шапку в одного з гайдамаків, ткнув у руки, сказавши: "Тримай, щоб у снігу не викачалась". А тоді зняв через голову в нього гвинтівку, що висіла за спиною. Інші чинили так само — кожен у свій спосіб. І за яких дві-три хвилини вся ватага Чумакова була обеззброєна. В цей час відчинились обоє воріт клуні, і народ валом повалив звідти. Більшість з них просто рушили мерщій на скотний двір. Але чимало зацікавлених стовпилося навколо гайдамаків. Почулися розпити у своїх — що за люди? Чого?
— А оце вам і "Сватання на Гончарівці" таке!— сказав Тимоха до гайдамаків.— Сходка кінчилась. Зараз народ почне ділити панське майно. Що, Корнію, чи в носі закрутило?
— Анітрохи!— відповів Чумак, не знати, щиро чи тільки прикидаючись таким байдужим.— Було б іще за ким уболівати! Своїх вистачає! А тут — до всього ще й кацап осоружний! Але наказ є наказ. Чи ви хоч не прикінчили його?
— Цілий. Можеш почоломкатися.
— А тільки поспіши,— докинув хтось.— А то вже Чуба-рика подали до ґанку.
Пекучий сором перед козаками, та й перед селянами, і образа пекли сотника Чумака. Підтягуючи попругу, він зозла на цілу дірочку тугіше затяг її. Тоді хотів уже сідати на коня, але переміг-таки свій гонор і звернувся до Невкипілого, намагаючись перевести розмову на жартівливий тон:
— Слухай, Довготелесий!— пригадав і навмисне вжив шкільне прізвисько Тимошине.— Май же совість! Хоч з півдесятка рушниць залиш. Для самоохорони.
— Від кого? Вовки у нас не водяться. А проте...— Добра душа Невкипілого трохи відтала вже. Згадав, що в загоні е дві німецькі гвинтівки та один японський карабін (тільки морока з ними!). Гукнув до себе тих хлопців і звелів віддати гайдамакам.— Але патронів до них у нас нема,— покривив трохи душею Тимоха.— Обійдетесь і так. Та й їдьте собі вже. Не плутайтесь під ногами!
Чумак ловко сів у сідло ("Хоч тут не вдарив лицем у грязь!"— майнула думка), скомандував своїм козакам "по конях!" і торкнув вороного острогами. Кінь затанцював під ним, як цирковий на манежі. Не гукаючи на людей, щоб зійшли з дороги, він їхав серед заклопотаних і неуважних до нього людей через скотний двір навпростець до панського будинку. На душі було образливо і гидко. І єдина втіха була лише від того, коли раптом з-під морди коня шарахались убік сполохані люди. Кілька разів мовби в жарт, стьобнув навіть нагайкою, щоправда, вибираючи для цього коли не підлітка, то молодицю.
Біля ґанку справді стояв уже Чубарик, старезний кістлявий кінь, запряжений у рожнаті сани з оберемком соломи на них.
— Це що, може, для пана Погорєлова?— спитав Чумак, ні до кого, власне, не звертаючись, у невеличкої юрби — з бабів та дітлахів, хоч було кілька і літніх чоловіків серед них.
— А то ж для кого!
— Та невже у вас,— звертаючись тепер уже до їздового-водовоза, діда Трохима, спитав Чумак,— нема саней-ко-зирків?
— А чого нема?! Є в каретному сараї, але — або без голобель, або без дишла. Доїдемо на вечір до станції.
— Рябокляч найкращий виїзд забрав собі,— устряв у розмову садівник, який, з усього було видно, не схвалював оцю Хрінову витівку з Чубариком.— Міг би хоч на цю поїздку дати.
Чумакові ця думка видалась цілком слушною, і він вирядив двох козаків у ревком, щоб — чи сам Рябокляч прибув негайно сюди, а чи прислав коні, щоб хоч до Чумаківки одвезти. В разі відмови — наказав привести силою. Кинув поводи коноводові і зайшов у будинок.
"А й справді, отаку махину відгрохати, і тільки на те, щоб у два-три роки місяць пожити тут із сім'єю!"— майнула у тверезому мужичому розумі Чумака крамольна думка.
"Авжеж, під "Просвіту" його",— вилася думка далі, поки через анфіладу кімнат ішов, куди вели мокрі сліди на паркеті,— до кабінету Погорєлова.
А тут збори у дорогу були в самому розпалі. У Власа аж чуприна була мокра — морочився з якимсь добром, ув'язуючи мотузками пакунки. Два величезні шкіряні чемодани були вже набиті і для більшої певності теж перев'язані мотузками.
Погорєлов з управителем сиділи, як би це і в інший звичайний час, за круглим столиком, за яким допіру, як видно, пили чай. А тільки настрій у них був зараз незвичайний. Обидва, приголомшені подією, були похмурі й мовчазні. І кожен, як видно, був зайнятий своїми турботами. Тим-то появу незнайомого офіцера в погонах, при зброї обидва сприйняли, певно, як чарівний сон. Генерал простив йому навіть і ту безцеремонність, коли він зовсім не по формі підійшов до нього і, не чекаючи на дозвіл, сів у крісло.
— Та невже?..— тільки й спромігся видушити з себе пан Погорєлов, боячись, що ось зараз прокинеться з цього солодкого сну.
— Ні!— хитнув головою сотник Чумак.— Спізнилися. На день-два треба було раніш.
— Іване Авер'яновичу! Ну як же це так?
— Лічіть самі. Ще в ту неділю поїхав пан Діденко. Тиждень минув.
— Та чи ж ви єдиний клопіт у нас. Вистачає! Кожен козак і в місті на вагу золота. А в повіті з усіх кінців гукають "каравул". Це ви й так дякуйте, пане генерал, нашому отаманові за його увагу до вас.
— А що я маю з цього! Практично!
— Та ви ж іще нічого не втратили!— спокійно сказав Чумак.
— Як то? Та розтягають же!— махнув рукою на вікна, у які видно, мабуть, було, що робиться в дворі.
— Ну й хай! Тепер кращого способу зберегти майно і нема, як оцей,— так само спокійно додав Чумак.— Авжеж. Чи краще було б, коли б спалили чи коли б серед ночі розікрали? Шукай тоді! А так по видному. Прийде, прийде час, стабілізується становище, в один день все вернути можна.
Погорєлов поволі одходив. Став розпитувати про Слав-город, про політичні новини останніх днів. У Чумака мало було втішного для його співбесідників. Проте дещо згадав-таки з останньої розмови з тим же таки Діденком: з дня на день чекають визнання України союзниками... На півдні Ка-ледін активізувався — більшовикам дихати не дає. Харківський більшовицький уряд — мертвонароджений. Ніколи ще
Центральна рада не почувала себе такою міцною від всенародної підтримки. (Прикрий факт роззброєння своєї ватаги він всяко намагався викреслити з пам'яті, а щоб розповідати про це — не було й наміру в нього).
— Ну, слава богу! Розважили трохи!— зітхнув Погорелов.— Іще б мені оцю ганьбу пережити як-небудь! Ну, та я довідаюсь-таки, хто цю ідею подав — про водовозну шкапу.