Ауфвідер-зен! — І він, і не глянувши на неї, рушив, посвистуючи, до воріт; Ступа свистав собі й насвистував план, що прийшов йому щойно до голови.
Опісля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував мисленно Бога, чому допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невістою, і бачив він із небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж, Боже, дав волю Ступі, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невісту від злого наміру.
Юстину Семенюк арештували відразу після того, коли хтось виказав Ступі, що секретар сільради Ілько Гладун, фронтовик із тутешніх молодих газдів, який носив на гімнастьорці медаль "За відвагу", насправді ж сповнює в підпіллі ще одну роботу: був він у Горопахах станичним, мав псевдо "Мирон". Звісна річ, Ступа лютував, що Ілько дурив його як хлопчака, коли вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то швидше покінчити з бандитизмом — одних треба винищити до лаби, других — запакувати до Сибіру, третіх — залякати, щоб боялися власної тіні, ще четвертим пообіцяти рай, а п'яті самі змиряться.
Ілько потакував Ступі; Ступа йому вірив; на Ількові виблискувала й видзвонювала фронтова медалька.
І на тобі: Ілько — не Ілько, а "Мирон".
Коли брали Мирона в його ж таки хаті, то він скочив у причілкове вікно, і був би втік, якби котрийсь з солдат навмання в темряві не черкнув автоматом: куля зачепила ногу.
Отож відразу після цієї події й арештували Юстину Семенюк. По-перьах ніхто ці два арешти не зав'язував в один гудз, про ніщо не здогадувалася й сама Юстина. Її звинувачували у зв'язках з бандерівськими боївками, у проповіді католицизму й взагалі у ворожій діяльності. Кілька ночей молодий в'їдливий слідчий на прізвище Климов вибивав у неї криком, погрозами й лагідною підступністю зізнання про свої нібито зв'язки з станичним Мироном; вона про ніякого Мирона не знала, Ілько Гладун був секретарем сільради, фронтовик, має заслуги, пив горілку з оперуповноваженим. Всі в селі про це знають.
Її несподівано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на вокзалі в Бистричанах; слідом за нею нібито через лікаря з тюремної лікарні, де Ількові гоїли рану, їлько Гладун передав додому жінці "грипе", на якому було вимережано дрібним Ільковим почерком попередження, що він став жертвою енкаведистського агента по кличці "Монахиня"; начебто свого часу він довіряв їй певні підпільні обов'язки, бо хто ж міг запідозрити, що за маскою милосердної черниці сховалася завербована Ступою сука. Стало відомо також, що вона видала криївку, в якій перечікували енкаведистську операцію хлопці з боївки сотенного "Буреверхи"... перечікували, нещасні, а Монахиня тим часом запродала їх на смерть й вони у схроні пострілялися.
Так начебто писав Ілько Гладун.
Горопахи від цієї хижої новини завмерли.
Хтось вірив у написане на цигарковому папері, а хтось — не вірив, хтось взагалі нічого не хотів знати й западався якомога глибше у вириту нору, а Гладуниха розгладжувала цигарковий папірець з округлими, дрібними, як мак, буквами, виціловувала їх сухими губами й навіть винюхувала й приговорювала до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в Бистричани й сісти в тюрмі Ількові на плече.
І тяжко кляла Юстину.
Клятьба докотилася й до мене, я повинен був негайно поспішити до черниці, вона б мені розповіла... вона або мені зізналася б в тому, що таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед людьми й перед Богом; вона мені не збрехала б, я був її учителем, вона не вміла брехати, це я знав давно.
Я винен...
Я не пішов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи "грипе" із тюремної лікарні з несподіваним звільненням Юстини; я не спитав самого себе: "чому її звільнили? "Хіба був у Горопахах такий випадок, щоб хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкі двері туди, а назад — вузенькі?"
Я не поспішив дівчині на поміч.
Тим часом "грипе" того ж таки вечора принесли Опришкові; для певності він особисто звірив письмо на "грипсі" з Ільковим почерком на сільрадівських паперах — усе сходилося.
6
...Її привели на узлісся.
— Суд був коротким. Того ж вечора моя боївка повинна була перебазуватися на інший терен, дорога чекала нас далека й ми поспішали, — оповідав Опришко, далі нерухомо сидячи на порозі. Тепер однак його зір, як куля... куля свиснула біля мого правого вуха, лише обсмаливши волосся, й втопилася у просторі білої стіни — під образами; стіна розступилася і я здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у "тому вечорі", на "тому узліссі", куди есбісти привели Юстину. — Так, вона стверджувала, що слідчий в Бистричанах випитував її кілька ночей про Ілька Гладуна, але вона не могла нічого про нього сказати, крім того, що він писарював у сільраді; так, слідчого чомусь дуже цікавило, як загинули у схроні хлопці сотенного Буреверхи, але ж вона ні про сотенного, ні про його хлопців теж нічого не знала, тільки й бачила, як везли їх, мертвих, на фірі попри її ворота.
Я їй сказав, що ми, есбе, інформацію уточнили, все, що вона тут говорить, — чистої води брехня. Маємо докази: пише людина з тюрми, з пекла, що ти продала Ілька Гладуна, а перед тим продала Ступі бункер з бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою і його хлопцями були інші смерті й зради. І все це на твоїй совісті. За маскою святоші, що проповідувала терпіння, покору зачаїлася спритна агентка, яка, може, ще перед тим, як розігнали василіанський монастир, була завербована енкаведе.
Я так їй сказав.
Вона не рятувала своє життя, як інші, не виправдовувалася, не плакала, не повзала, професоре, на колінах, а тільки зітхнула, промовивши: "Господи, чому чужі прогрішення перекладаєш на мене? Ти ж бо знаєш: я не винна".
— Я не винна, — повторила вона мені. Я пам'ятаю... я ще глузував з неї... всі з ким есбе мало справу, казали, що вони не винні.
За півгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далі ви знаєте, — зітхнув Опришко й звівся на ноги. Зупинився біля заслоненого вікна, привідкрив краєчок верети й припав лицем до шибки. Рука конвульсійне намацувала кобуру пістоля й м'яла тверду шкіру; рука, здавалося, була готова роздерти кобуру на кавалки, вихопити револьвер і вистрелити... вистрелити в ніч, у себе, в мене; власне, конвульсійна метушня пальців на кобурі лише видавала стан Опришкової душі; ззовні він виглядав спокійним.
— Ну, а далі, пане професоре, знаєте, — повторив він, повернувши до мене обличчя.
Далі справді я вже знав і без нього. Поки його боївка рейдувала в далеких селах і лісах, збиваючи з пантелики винищувальні більшовицькі загони, із Лисиничів, тобто з районного нашого містечка, придибала далека родичка жінки Ілька Гладуна й принесла вишивану задубілу сорочку, на подолі якої кров'ю було виведено: "Гладун, Горопахи, Гину". Гладунова Параска відразу впізнала сорочку свого чоловіка; не було також особливо складно дізнатися, як сорочка потрапила до родички Гладунихи. Детективна історія виявилася простою і страшною: у районному енкаведе служив конюхом якийсь Горох — дебелий хлопище, який чи зроду придуркуватий, чи його контузило на фронті — ніхто цього не знав, бо Горох був маломовний, люди обходили його боком. Казали: від нього смердить трупом. А ще казали, що йому залюбки давали в пивницях мучити в'язнів — мав від тяжких мук задоволення. Коли Горох напивався, то починав хвалитися, пускаючи з губатого писка зелену піну, що дуже любить толочити кирзаками дітородні органи... любить трощити на друзки, щоб місиво було криваве.
Офіційно Горох возив фірою вдень дрова, сіно, або картоплю для кухні, а вночі складав у драбини ще теплі трупи замордованих тут таки в лисичанській "попередній" тюрмі й невпізнані тіла постріляних у лісах повстанців, яких звозили з цілого району, й торохкотів своїм возом на околицю містечка, поза шкірзавод, де були фронтові німецькі окопи. Там мерців і закопував.
Кожної ночі містечко тривожно прислухалося до того, як торохтіла тюремна підвода і як часом п'яний візник, ідучи поруч із возом, добував із темних своїх нутрощів нутряну мелодію, мертвецький спів. Очевидно, начальство знало про той жах, який посеред ночі огортав Лисичани, коли Горохів віз скреготав колесами об каміння, гуркотів, а сам візник управлявся в співі; нічний жах був начальству на руку — хай усі знають і тремтять: кожного, хто бодай слово вимовить проти радянської влади, чекають драбини Горохового воза.
З труповозіння цього нічного Горох мав свій хосен: перед тим, як укласти мерців в окопи, він здирав із них що було краще: чоботи, сорочку, штани або ж маринарку й ще затемна відносив здобуті трофеї до старої польки пані Казі, яка їх прала, цирувала, якщо були дірки від куль, старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала "кольонською водою" і спродувала в Бистричанах на товчку. Вирученими грішми ділилися; Горох називав їх, по-дурному регочучись, "бандерівським податком", який одразу ж пропивав. Таким шляхом потрапила до пані Казі Гладунова сорочка, його стоптані, німецького зразка чоботи й сині діагонелеві штани. Пані Казя цілком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на криваві літери на подолі.
Звернула увагу і прочитала: "Гладун, Горопахи. Гину".
Господи ж, по-сусідству з нею мешкає така собі Дарка Гладун. Може й вона з Горопах?
Те, що було зав'язане десь у кабінетах енкаведе, дві старі жінки не без допомоги Гороха й півлітрівки з червоною голівкою розв'язали без особливих труднощів. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену піну, я відвіз до Авраама мужика в германських кованих сапогах й у вишиваній сорочці, в чьом дєло? Чекісти, видно, добре йому дали й мужик у вишиванці іспустив дух. Він лежить лише в калісонах... Ха-ха, стане бандера на суд перед Господом Богом у калісонах... він лежить, мать його, разом з усіма в окопі голий. Холодно йому?
Так стало відомо, що Ілька Гладуна в тюремній лікарні у Бистричанах ніколи й не було, він туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на третій день після арешту тут таки в Лисичанах.
Даремно тільки Гладуниха вистоювала з передачами під бистричанською тюрмою. Не вельми хитра гра з "грипсом" була задумана для того, щоб очорнити Юстину; одним пострілом, як говориться, було застрелено двох зайців: кинули підозріння на бідну жінку, яку есбе поквапилося знищити як агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах підпілля.