Тарас прохав покликати й матір. Прийшла й та, сіла, а Катря встала, стоїть серед хати, не роздягається. Тарас почав українським звичаєм промовляти про "стрільців, про куницю, про купця" і т. ін. і нарешті каже:
— Батьку й мати! Віддайте за мене доню.
Піунівна стояла наче вкопана. Мати моргнула оком, щоб швидше ішла вже вона з хати.
А мати стала казати, що Катруся ще дитина, зовсім ще недоросла, віком зовсім не під пару Тарасові і т. ін.
Легко вгадати, що діялося в душі поета. А Піунівна тим часом благовістила в театрі про "гарбуз". Так я гадаю з того, що в журналі Тарасовому про вечір того дня записано про якісь "пащиковання".
Одначе ж Тарас не вважав ще, що справа сватання його навіки пропала. Йому здалося, що він сам попсував діло і не зумів висловитися так, як треба було, а висловився так, що Піунівна взяла його "або за божевільного, або за п’яного". Береться він полагодити діло і пише до неї лист. "Я вас кохаю, — пише він, — і кажу вам се просто: ви занадто розумні, щоб сподівалися від мене палкого висловлювання кохання, а я занадто кохаю і шаную вас, щоб уживати тих дурниць, яких уживають люди звичайно. Побратися з вами — це для мене величезніше щастя, а відректися від сієї думки буде трудно мені. Але коли судилося інакше, так нічого діяти, треба коритися долі. Якщо ви чи не можете, чи не хочете стати зі мною у парі, так лишіть мені хоча єдину втіху: бути вашим другом... Сподіваюся на відповідь ".
Відповідь не приходила, але 2 лютого прийшов до Тараса сам Піунов і засвідчив, що Катря те сватання взяла за театральну сцену. У Тараса знов ожила надія, "що справа його не так стоїть лихо, як він гадав". Чи не хотів він, чи марево не давало йому розібрати діло і зрозуміти, що Піунов прийшов до його єдине в справі переходу доні його в Харків. Марево і надія так ще пановали над Тарасом, що він не спроможен був кинути надію, хоча бачив, що Піунівна "не хоче з ним бачитися", а батько її "про те сватання не висловив виразно своєї думки". /434/
Очевидно, що Піунови добре тямили, що доки не скінчена справа їх чи з оновленням контракту, чи з переходом Піунівни в Харків, доти не треба зовсім цуратися Шевченка, бо харківська справа більш-менш у його в руках. Тим-то Піунов і не висловив виразно своєї думки про Тарасове сватання.
А Тарас кидається всіма сторонами, щоб не вилетіла з рук його надія. Вдається він за допомогою до Дорохової, пильнує, де можна побачитися з Катрусею, і йме віри словам старого Піунова. Одно слово — цілий тиждень ходив він у хмарі надії! Хто знає, чи довго б він не спекався тієї хмари, коли б 7 лютого не прийшла до його відповідь Щербини. Відповідь була вельми корисна задля Піунівни. Шевченко радіє і біжить до Піунових подати добру звістку. Молодої не було в господі, а стара повітала його так, що я, каже він 864, "ледві чи відважуся більш переступити поріг моєї протеже". Але ж!.. Другого дня, скоро Піунівна покликала його, — він пішов до неї.
Піунівна висловила свої умови переходу її на харківську сцену.
Сподівався Тарас при сій нагоді побалакати і про свою справу, "але стара буркотиха мати й одного ступня не зробила з хати", і мусив він рушити назад з самими лишень препоруками в Харків 865.
Минув ще тиждень. Тарас живе надією і міркує собі, яким чином "побачитися з Піунівною око-на-око і побалакати з нею, заким вона не виїхала в Харків". Піунівна не йде у його з думки ні вдень, ні вночі. Щоночі вона сниться йому. Увечері 16 лютого були в театрі живі картини: Тарас у фойє зустрівся з Піуновим. Старий почав його прохати, щоб запоміг його Катрі що-небудь перечитати на нових живих картинах. Тарас за се обіруч. Другого дня дістає "Фавста", вибирає сцену з Маргаритою, посилає її до Піунівни, а за три години і сам іде до неї... Овва! Піунівна каже, що ту сцену читати чомусь незручно, а мати швидше викликає її до другої хати, і він, побалакавши з півгодини з батьком, пішов, "піймавши облизня"866.
864 Записки... — С. 168. [Запис від 7 лют. 1858 р.].
865 Ibidem.
866 Записки... — С. [173. Запис від 16 лют. 1858 р.].
Чув Тарас, як прикро поводяться Піунови з його самолюбством, але ж сила кохання брала гору, аж доки 23 лютого не розв’язався вузлик навіки. Тарас довідався, що Піунів-/435/на 867, не діждавшись відповіді з Харкова, поєдналася знов на нижегородській сцені.
Тут вже не можна було йому не обуритися. Але й тут більш за Щепкіна, ніж за себе, обурюється він: "Яких же відносин до Щербини наробила вона мені й Щепкіну? Огидливих! От воно де, моральне злидарство!.. Приятельство набік і чорти в воду. Хто зрушив своє слово, у того і клятьба байдуже", — каже Тарас.
От на сьому і край того сватання. На другий день поет, зустрівши Піунівну, навіть не поклонився їй. "А чи давно я, — пише він у журналі 24 лютого, — сподівався стати з нею в парі? Сподівався, що вона буде мені дружиною, янголом-хранителем, за котрого я був ладен душу свою наложити. Огидливий контраст! Несамостійність — се чудові ліки проти любощів. У мене мов хто рукою зняв. Я б швидше вибачив їй найжвавіше лицяння, ніж оцю дрібну несамостійність. Вона мене, а головна річ, мого старого друзяку, повернула на таке становище, що вельми не личить. Погань панна Піунова, від ногтя до волосся погань..."
Не жалковав і потім Шевченко, що не побрався з Піунівною. "Що б було з мене, коли б я був побрався з Тетясею ?" — писав він до Щепкіна вже під кінець р. 1858 868.
867 Ibidem. — С. 175. [Запис від 23 лют. 1858 р.].
868 Киев[ская стар[ина]. — 1898. — Кн. II. — С. 208.
X
Один з Шевченкових біографів, вп. 869 М. Чалий 870 повідав, що "після відказу Піунівни Шевченко запив надовго". Невідомо мені, з яких джерел д. Чалий взяв такі звістки, а я, уважно переглянувши Шевченкові листи і Записки, певен, що присуд сей зовсім несправедливий, як несправедливі й дальші слова д. Чалого, що Шевченко пильновав, ходячи до театру, піймати Піунівну за кулісами, але вона втікала від його п’яного, доки він не повалиться, було, де-будь на вільну канапку.
869 Високоповажний. — Ред.
870 Чалий, с. 115.
З щоденних Тарасових записок я зробив чимало виписок за ті три тижні, впродовж котрих тяглася пасія його сватання. День крізь день, ранок і вечір, наче в прозорій воді гірської криниці, бачили ми не тільки те, що він діяв, але й /436/ те, що з ним діяли і діялося, і раз тільки, єдиний раз, Тарас признає, що "провів безпутно ніч". Се було після того разу, коли Піунови найбільш вразили його самолюбство. Нехай буде, що тієї ночі, ображений і знесилений, поет заливав випивачкою болі кохання й образи.
Ще виразніше стоїть річ про "куліси" і "канапки". 3-го лютого наступав того року великий піст: значить, тоді до театру ніхто не ходив і спектаклів у піст не було і не могло бути. Правда, 16 лютого були в театрі живі картини і Шевченко був у фойє і сидів з Піуновим, але досить згадати, що в тих картинах брала участь годованка Дорохової — Пущина і Дорохова пильновала коло її. А Шевченко так шановав і Дорохову, і Пущину, що сама ота шаноба не дала б йому показатися п’яним в театрі, та ще за кулісами.
Найгірший з психічного боку був у Шевченка останній день того сватання, день 23 лютого, і не було б нічого чудного, коли б він в той день "нализався", як він казав, чи "запив", як каже д. Чалий. Але ж із "Записок" знати, що того дня він одержав лист від Куліша і мірковання його над змістом того листа свідчать нам, що у Тараса в голові "чмелі не гули". Навпаки, він міркує свіжою головою і, обмірковуючи тільки що пережите сердешне лихо, каже: "Завтра Кудлай їде до Владимира 871. Прохатиму його взяти й мене з собою. З Владимира якось допхаюся до села Нікольського і там, в обіймах мого старого друзяки (Щепкіна), Біг дасть, забуду і про Піунову, і про всі мої гіркі безталання і невдачі. Спочину та й візьмуся переписувати для друку мою невольницьку поезію".
871 Владимир — губерн[ське] місто на шляху в Москву.
Річ певна, що так би воно й сталося, але ж доля змилостивилась над страдальником. Мабуть, лихій долі або вже соромно стало за таке раз-у-разне гноблення чоловіка, або вона втомилася гнобити Шевченка, мусила спочити, заснути на якийсь час, а в ту саме годину і блиснув Тарасові промінь путі не в Никольське, а шляхом сподіваним і бажаним.
25 лютого, в день Тарасового народження, приходить до його лист від Лазаревського з радісною звісткою, що на прохання графа Ф. П. Толстого дозволено Тарасові жити в Петербурзі під доглядом поліції і під кермою графа, щоб він (Тарас) навчався живописі в Академії художеств. "Графиня, — додав Лазаревський, — незвичайно рада, що ти приїдеш сюди, і просить, щоб ти поспішав, а головна /437/ річ, щоб не ображувався умовами (доглядом), бо се тільки одна форма. Тобою тепер інтересуються усі художники і бажають, щоб ти швидше приїздив..."
Не треба мені говорити про те, як зрадів Тарас з такої звістки. "Ліпшого поздоровлення з моїми іменинами не можна й бажати".
О 3 годині того ж дня нижегородські приятелі Тараса шановали його яко іменинника обідом. "За обідом було весело, бо все товариство було однодушне, просте і до високого ступня благородне. За шампанським, — каже поет у "Записках", — я зняв промову, подяковав за зроблену мені шанобу і нарешті додав, що я не ремствоватиму на Бога, коли скрізь стрічатиму таких добрих людей, як вони — нині сущії зо мною, і що пам’ять про них я навіки збережу в своєму серці" 872. Того ж дня Шевченко писав до Лазаревського: "Зроду ніхто в світі не поздоровляв мене з іменинами так весело, як ти мене сьогодні повітав. Спасибіг! Подякуй за мене Толстих. За тиждень сам їх подякую особисто" 873.
872 Записки... — С. 177 [Запис від 25 лют. 1858 р.].
873 Основа. — 1862. — Кн. III. — [С. 17].
Обіцяючи достатися за тиждень до столиці, Тарас не звернув уваги, що йому треба діждатися в Н[ижньому] Новгороді урядової звістки, інакше не можна їхати йому. Ждати йому довелося ще більш тижня, доки одержав він у свої руки формальний дозвіл їхати в столицю.
Мусимо розглянути, що робив Шевченко за останні дні свого перебування в Н. Новгороді. Може, чи не "запивав" він на радощах? Почалось нібито з того.
Приятель і земляк його Товбич запросив його, актора Володимирова і якусь "голінну людину" Сашу Очеретникову проїхати з ним за 75 верстов у село Міднівку.