Це були аванси, яких вони ніколи не змогли б погасити. Почалось від задобрювання Хоми. Вона знала, чим його взяти. Щораз приносила якісь їстівні припаси: то кільце ковбаси, то якусь рибу, грудку масла або банку консервів, іноді домашнє печиво. Це, звичайно, у неділю і свята.
Хлопці не раз запитували один одного, звідки в неї все це береться, адже її чоловік тільки службовець, а сама не працює.
Вирішили об'явити бойкот усім цим приношенням. Микола принципово не користувався ними, поїдав усе Хома. Але не в цьому суть. Бути в ролі альфонсів не завидна роль. Зоя була певна, що й Микола в її відсутності користується її подарунками.
На категоричне питання, звідки вона бере гроші на ці приноси, Зоя Іванівна заявила, що вона нікого не кривдить, бо це гроші не її чоловіка і не крадені.
Проте згодом виявилось, що Віктор Кваша, її сусід і обожнювач, торгує на чорній біржі. Гроші на перші торги, на розробок, дала йому Зоя Іванівна, за що має відповідні проценти. Грошові інтереси зблизили цих двох людей, потім зробили їхні стосунки інтимними, і кінець кінцем Віктор став її коханцем. Та не довго. Він набрид їй, як і законний чоловік, і вона дала йому одкоша. Це сталося після знайомства з Миколою.
До Миколи Зоя Іванівна запалала, як їй самій здавалось, справжньою любов'ю і поставила собі за мету життя здобути його любов і руку. Для того і повела на нього свій наступ з найбільшою стратегічною досконалістю.
Вона приходила щораз частіше і засиджувалась що: раз довше.
Микола приймав її з байдужістю приреченого. Одного разу, залишившись з Миколою наодинці, Хома жартома сказав:
— Ти мені нагадуєш зараз Обломова, і, здається, такий кінець тобі готує Зоя Іванівна.
Микола обурився. Чим же він нагадує Обломова? Хіба мало він працює?
— А ти нагадуєш мені Захара своїм вічним бурчанням.
— Не гнівайся,— посміхався Хома.— У тобі справді є щось обломовське. От хоч би ця пасивність щодо власної особи. Невже ти не бачиш, що довкола тебе робиться, і невже тобі себе не шкода?
Гаєвський відповів, що Хомі в очах все двоїться, що ніяка небезпека йому не загрожує.
— Мені заважають працювати, це правда,— говорив Микола,— а треба б, щоб день був удвічі довший. Іспити під носом. Та й театр забирає багато часу й енергії.
— Не театр, а Зоя,— проказав флегматично Хома.
— Дурниці. Зоя не проблема, захочу — і завтра її не буде.
— Захочеш! Ха-ха! — зареготав Хома.— Значить, досі хотів? Коли ж ти захочеш, цікаво?
— Зразу після прем'єри.
— Коли ж це наступить?
— Що саме?
— Ну, прем'єра і розрив із Зоєю.
— Прем'єра відбудеться наступної неділі, на яку маю честь запросити вашу милість.
Микола не жартував. Його п'єса справді появилась на сцені харківського Червонозаводського театру і мала успіх. П'єса була написана на сучасну тему, в ній показано боротьбу нового, творчого, зі старим, ворожим на селі. Гаєвський показав у ній куркуля, прообразом якого став Супрун Гиря, і сільських ентузіастів, які жертвують собою в ім'я того великого, що несе людству молода Радянська держава, керована великим Леніним.
Глядачі приймали п'єсу добре, після другої дії на сцену викликали автора, і схвильований, але щасливий Микола Гаєвський вийшов на авансцену, щоб подякувати глядачам за теплий прийом і ласку.
Він не знав, що серед глядачів зі своєю матір'ю сиділа Сашенька і витирала сльози, невідомо, чи радості, чи жалю.
Дивилась п'єсу і Зоя Іванівна. Вона не плакала. В неї були свої мрії і свої рахунки. Вона не чула недавньої розмови між Миколою і Хомою, але навіть коли б і чула, не журилася б, певна, що доб'ється своєї мети.
За постановку п'єси Микола одержав досить сблід-ну суму, за що купив собі і Хомі по новому костюму, по парі черевиків, а собі, крім цього, нове пальто. Купив би й Хомі, але вже грошей не вистачило. Зараз працював над новим оповіданням для журналу і готував заліки. Ці дві роботи робив паралельно: писав, доки був настрій, доки писалось, а коли тема вичерпувалась, відкладав перо і брався до книжки. •' ' •
В один з таких вечорів, коли Микола сидів над книжкою, зайшла несподівано Зоя Іванівна. Напередодні було умовлено, що того дня вона не прийде. Вона порожевіла від морозу і вітру і виглядала досить принадно. Микола за кілька місяців уже звик до неї, уже не разила її хода, а капелюх, що так не подобався колись, вона давно замінила.
Одначе прихід її цього разу був неприємний, і Микола зустрів її неввічливо: не встав, не пішов назустріч, а дивився спідлоба, сидячи на місці.
— Непрошений гість — гірше татарина,— процитувала Зоя Іванівна з порога.
Микола довго дивився на неї, міркуючи, яку їй дати відповідь. Хотілось відповісти зло, ущипливо, і вже така фраза підвернулась, але не сказав, пожалів у ній жінку.
; — У навд час ця приказка недоречна,— заперечив він.— Татарська республіка є членом нашого Союзу, татари мають рівні з усіма іншими націями права, і ображати їх не варто.
— Не вдавай дуже розумного,— перервала його мову Зоя Іванівна. — Ти скажи краще, чому не радий моєму дриходу?
— Що ж, я повиней танцювати, чи що?
— Танцювати, може, й не треба, а трохи ввічливі шим не завадило б бути.
Микола встав і підійшов привітатись. , г— Справа не у ввічливості, — сказав він,— а в тім, що в мене роботи по горло. Відколи ви почали ходити до нас, навчання у мене дуже підгуляло, я майже нічого, не роблю. Мене можуть виключити з інституту, а це аж ніяк не бажане.
Зоя Іванівна скривилась.
— Я зараз піду,— сказала.— Але я мусила зайти. Не роздягаючись, сіла на ліжко. Микола бачив, що
її привело щось немаловажне, з чимось вона прийшла. Зараз сиділа, зморщивши чоло. Лице її, що зарожевіло було на вітрі, зблідло, під очима вирисувались темні смуги. Видно було її потуги вдавати спокійну. Але це тривало недовго, нерви не витримали, вона закрила очі хустинкою і заридала.
Микола не зносив жіночого плачу. Спершу не зрозумів, у чому справа, думав, що, може, плаче тому, що не досить гостинно зустрів її. Щоб поправити їй настрій, сів поруч і взяв її за руку.
— Чого ви? — спитав ласкаво.— Не треба ображатись, ви ж розумна жінка, повірте, що мені треба вчитись і писати.
— Я не того плачу,— пролепетала крізь сльози гостя.
— Не того? А чого?
Зоя Іванівна замість відповіді сховала заплакане лице на його грудях.
Микола не сподівався, що так повернеться справа. Сидів, випроставшись, чекав, що буде далі.
Зоя Іванівна витерла сльози і, все ще не підводячи заплаканого лиця, сказала, що вона пережила недавно дуже неприємну сцену з її компаньйоном Віктором Квашею і тому мусила прийти, щоб поскаржитись йому — єдиному другові, а він прийняв її так холодно. Вона знає і розуміє його становище, вона не дивується^ що він так непривітно зустрів її, бо справді йому вчитись і працювати треба, але жінки завжди егоїстичні і вимагають від любимих мужчин іноді більше, ніж самі того варті.
— Ти чудесний, благородний, ніжний, ти розумний, ти той, про кого я мріяла в дні юності, ти герой мого роману, і я нікому не віддам тебе.
Микола вже багато разів чув від неї про те, що вона не віддасть його нікому. Спочатку сприйняв це як звичайний прояв люб'язності, як красне словечко, але повторення цього в спокійній обстановці примусило задуматись, і він вирішив зараз вияснити до кінця, що вона розуміє під цим словом. І він так просто і сказав:
— Як це розуміти?
— Буду любити тебе вічно і ходитиму до тебе, як би мені не забороняли і не заважали. Я знаю, що для тебе я також щось значу, що ти вже любиш мене, я відчуваю це.
— Чекай,— перебив її Микола.— Ти ж не забувай, що маєш законного чоловіка.
— Про нього можеш мені не нагадувати.
— Крім того, — продовжував Микола,— мені не ясна роль того Віктора.
— Ніякої ролі.
— Вибач,— не вгавав Микола.— Ти мені розповідала, що у вас комерційні справи, що він якийсь спільник твій. Коли б це було тільки так, він би не стирчав у підворітті того пам'ятного дня, не переслідував би тебе. Я хочу знати правду, і ти її мусиш сказати.
— Він закоханий в мене — ось і вся правда.
— А ти?
— Що я?
— Я питаю, як ти ставишся до нього?
— Ніяк.
Микола відсунувся від неї, потім пересів на свій стілець біля стола, за яким сидів, коли вона ввійшла.
— Брешеш! — сказав він люто,— Ти ж живеш з ним, з чоловіком і зі мною. Це ж розпуста!
— Не забувайся! — обурилась Зоя Іванівна. Вона зблідла, закусила губи і зараз видалась йому огидною, відразливою. Була охота підняти її з цього ліжка і викинути за двері, хотілось обзивати її найдошкульніши-ми словами.
— І ти ще робиш вигляд ображеної,— сказав він.— Яке ти мала право ходити до мене, вдавати закохану, заважати мені працювати. Адже, йдучи від мене додому, ти вступала до коханця!
— Ти цього не бачив,— сказала з робленим спокоєм.
її хоч і показний спокій вивів із рівноваги Миколу. Він зірвався з місця, вхопився рукою за спинку стільця, немов прив'язавшись до нього, щоб не кинутись на ворога, що сидів перед ним.
— Перестаньте корчити з себе ображену невинність,— сказав він, карбуючи кожне слово.— Я прошу до мене більше не заходити! Це моя категорична вимога! А зараз прошу покинути мою хату назавжди!
Микола знов сів на стілець і заглибився в книжку. Зоя Іванівна не рухалась з місця.
"Що вона собі думає? — міркував Микола.— Чому не йде? Чи, може, чекає, поки я охолону і знов почнеться стара історія? Цього разу уже не вийде, годі!"
Зоя Іванівна встала з ліжка і подалась до дверей.
Микола зітхнув вільніше. Яке ж, одначе, було його здивування, коли побачив, що вона скинула з себе пальто, в якому сиділа досі одягнута, повісила його на кілок, як це робила завжди, коли заходила сюди, і як ні в чому не бувало підійшла до хлопця. Вона зайшла до нього ззаду, обняла і поцілувала в голову.
— Не треба сердитись,— сказала ніжно.— Ти добрий хлопчик, навіщо робити боляче бідній жінці? Мені
не легко живеться, повір, у тебе знаходжу спокій душевний. Чому ж ти мене хочеш позбавити цього?
— Намагаєшся мене розжалобити?
Микола сказав це з вдаваною суворістю, але Зоя Іванівна не злякалась.
,— Навіщо ти робишся гіршим, ніж є насправді? Ти славний, милий хлопець, таким і залишайся.
Микола онімів від досади. Він бачив, що його ця жінка розкусила, що вже ні суворістю, ні напускною грубістю її не візьмеш, вона просто не повірить.