А от дебош можуть вчинити. Може, навіть, як то вони зробили в Полтаві, розгромлять приміщення комітету. Це треба, Мирославо, тобі врахувати. І найважливіші партійні документи забрати з вашої бабусиної скрині. Знайти місце надійніше. Може, вони навіть вдадуться до арештів. Але все це вони зроблять і без всякого приводу. Не сьогодні, то завтра. Як тільки оглядяться трохи. Зброя нам потрібна, як повітря. Тому думка Кузнецова та Артема — мало сказати цікава,— вона просто рятівна для нас. Якщо, звичайно, удасться її здійснити. Ось про це нам і треба думати зараз — як це здійснити. Така моя думка. А Василь Іванович, напевно, все вже продумав з погляду стратегії. Адже так?
— Завдання не легке. Але розрішиме,— відповів Кузнецов.— Правда, в обстановці багато ще неясного і перш за все — чи долежить зброя до ночі. Може, заберуть її до себе в ешелон. Або таке: чи не переведуть з ешелону в казарму і ті сотні. Це ускладнило б справу. Ну та як воно буде — покаже час. А готуватися до нападу на казарму треба. Саме таку ухвалу і повинен винести бойовий штаб.
— Раз повинен, то й винесе,— вставив Тесленко.
— Ну, а те, що все це треба тримати в найсуворішій таємниці, ясно само собою. Ні слова нікому! — Кузнецов звернувся до Супрун: — Ніяких апеляцій до комітету.
— Ну що ж,— після паузи сказала Мирослава.— Гаразд. Кінець кінцем вас троє, а я одна. І хоча...— вона замовкла, бувши не певна, чи треба знову говорити про свою невіру в успіх.— Та ні, не буду вже...
— І хоча кількість не завжди критерій, як каже Попович,— вставив Кузнецов.— Ви це хотіли сказати?
— Василю Івановичу! Як вам не совісно! Не знала, що ви такий зловредний.
— Зловредний? Та ні. Просто — люблю ясність завжди і в усьому.
— Ну, так що це за "хоча"? — спитав Бондаренко.
— Ні, це вже не потрібно. Все, що хоч в якійсь мірі може перешкодити успіхові, не потрібне.
— От і добре! — сказав Федір Іванович.
— Ні. Мало сказати: "не потрібне". Неприпустиме,— поправив Кузнецов.
— Так, неприпустиме!—усміхнулась Супрун.
У кімнату без стуку зайшов Іванов, голова завкому патронного заводу.
— Що це ви засіли? Пора вже.
— І правда,— підвівся Федір Іванович.— Мирослав©, давай починати. А після комітету ми ще поговоримо.— Виходячи з кімнати, затримався з Івановим: — Ти, Антоне Савовичу, в якій зміні сьогодні?
— В нічній. А що таке?
— От і добре. Буде тобі, здається, вночі робітка. Залишся після комітету. Поговоримо докладніше.
VI
— А вас військовий якийсь чекає,— відчинивши Діден-кові двері, попередила покоївка Даша.
— Хто такий?
— Чи я знаю! — знизала плечима дівчина.— У кабінеті. Павло Діденко невдоволено глянув на сіру шинелю на
вішалці — з погонами поручика. І сам навіть знизав плечима: хто б це міг бути? Навмисно не кваплячись,— знав, що з кабінету чути все, що робиться у передпокої,— скинув пальто, шапку. Потім перед люстром поправив тонкий проділ і, надавши обличчю в міру заклопотаного виразу, уже взявся був за дверну ручку, як раптом в кабінеті чоловічий хриплуватий голос щось нерозбірливо спитав, і голос Дорошен-чихи на відповідь:
— Колись і слухати не захотіла б. А тепер... Збили пиху мужики і Ґалаґанам. Землю ділять, до маєтку добираються.
"Он воно про що! — нахмурився Павло.— І перед ким це вона язик розпустила?"
— То, може, ще цього року і шампанське питимемо? — почувся знову чоловічий голос.
— Навряд. Не з Павловою це вдачею. До чого нерішучий! Інший на його місці, як яструб, упав би. А він, як той заєць до капусти, підкрадається.
І засміялися обоє.
"Ну, це вже чорти батька зна що!" — спалахнув Павло і вже хотів рвонути двері, та зважив на свій явно збентежений вигляд, навшпиньки одійшов од дверей, постояв хвилинку і, лише заспокоївшись трохи, зайшов у кабінет.
І тільки поріг переступив, глянув на гостя, що сидів на канапі поряд з Дорошенчихою, та й зупинивсь як укопаний.
— Корнюшо! Друже дорогий! — ї ступив до нього, розкинувши руки для обіймів.
Корній Чумак, весело усміхнений, звівся з канапи. І собі ступив крок назустріч товаришеві. Обнялись, поцілувались.
— Та тебе й не впізнати! — Радий і здивований, дивився Діденко на товариша. Ніколи ще у військовому одязі не бачив його, хоч знав і раніш, що служив він з п'ятнадцятого року, після школи прапорщиків, офіцером на фронті. Листувалися навіть. І тільки після Лютневої революції загубили один одного.— Ну, де-бо ти взявся?
— А я ще з ночі у Славгороді. З куренем.
— З полуботківцями?
— Атож. Можна сказати, визволяти тебе прийшов. Що, чиста робота?
— Орли! — засміявся Діденко і знову обняв друга. Дорошенчиха, щоб не заважати їм, вийшла з кімнати.
А вони посідали тоді на канапі, закурили і жадібно кинулись один до одного з розпитами: давні близькі друзі після багаторічної розлуки.
Від Дорошенчихи Чумак уже дещо знав про Діденка. Що з самого літа, як приїхав з Києва на канікули, та й живе отут у Славгороді. Працює редактором в газеті. Про університет і думати кинув. Сава Петрович кликав, кликав до Києва та вже й облишив.
"От чортів бабій!" — приглядаючись зараз до Павла, думав Чумак. І мимоволі згадалось, як в останньому листі ще з Києва на фронт, взимку цього року, Павло під свіжим враженням від поїздки на масницю 8 у Вітрову Балку писав про Орину Гармашівну. Захоплено, мало не віршем. Іншого для неї імені не знаходив, як "українська Джіоконда"39. І ось на тобі! Тепер Людмила Галаган. З одної крайності в іншу. Що за людина! Коротко розповівши на розпити Павлові про себе, Чумак одразу й перейшов на цю тему. Не подаючи виду, що будь-що знає про нього, поцікавився, як же йому живеться тут, у Славгороді.
— Як правду казати, ніяк не думав тебе тут застати В оцій повітовій калюжі. Що трапилось? Я думав, що ти десь у Києві, у високих політиках ходиш.
— Ну не всім же і в Київ,—знизав Павло плечима.— Треба ж комусь і тут, засукавши рукава.
— Ох, трудівник! —засміявсь Чумак.— І кого ти морочиш! Чи я не знаю. До дівочої спідниці прилип. Так і кажи. Яка ганьба!
— Ганьба? Ну, знаєш...— засміявсь Павло,— ти навіть щедрінського градоправителя переплюнув: той упразнив був науки40, а ти хочеш навіть саму основу життя, любов!
— Не той тепер час, щоб на всякі ці антимонії місяці гаяти. Сотні років цього часу ждала Україна.
Павло образивсь.
— Що ти мене агітуєш! Сам на цім ділі собаку з'їв. Та й не такий я нероба, як тобі здається. Газету візьми,— немає номера, коли не передова, то підвал. А ось — гранки, збірку лірики видаю. А щодня мітинги, засідання, збори!
— А ти не ображайсь,— полагіднішав Чумак.— Про твою ж користь дбаю. По дружбі. Слово честі, Павле, обидно за тебе. І сказати б, руки не було. Чи, може, і дядько вже відцурався від тебе?
Діденко мовчки вийняв з бокової кишені листа і, відшукавши в ньому потрібне місце, подав лист Чумакові.
— Читай ось. Щойно одержав від дядька з Києва. Чумак почав читати з середини, з того абзаца, що вказав
Павло. Мова йшла про останнє відвідування Винниченка представником французької місії генералом Табуї. Генерал завірив, що французький уряд цілковито схвалює політику Центральної ради, і повідомив про намічуване ближчим часом офіціальне визнання УНР. Чумак здивовано глянув на Павла.
— На сепаратний мир, виходить, не підемо? — Певно, що так. Та ти читай далі.
А далі було вже й про Павла. Повідомляючи про те, що Генеральний секретаріат міжнаціональних справ зараз орієнтовно намічає склад дипломатичного корпусу, Сава Петрович попереджав свого небожа, що він і його надумав улаштувати ("Он ба, Павлухо, і пригодилась французька мова!"). Говорив уже де з ким. Справа вже майже вирішена. Отже, треба бути напоготові. Щоб на першу ж телеграму зміг негайно виїхати до Києва.
— Н-да! — задумано промовив Чумак.— Від такого дядюшки і я б не одмовився. Ну, і що ж ти думаєш?
— Отака голова! Цілий день ходжу як неприкаяний. До-наминавсь! Звичайно, їду. Але ніяк не раніше, поки тут розв'яжу собі руки.
Чумак ие встиг рота розкрити.
— Та ні!— похопивсь Павло.— Зволікати вже годі. Сьо-годні-завтра рубаю всі вузли.
Дійсно, окрилений дядьковим листом, Павло твердо вирішив нарешті рішуче поговорити з Людмилою. Кращої нагоди вже не чекати. А якраз і привід був: у цьому ж листі дядько просив дещо переказати Ґалаґанові. Сьогодні ж і піде до них.
— Що буде! Або пан, або... як в тому анекдоті: "Мені тут більше не бувати!"
І він так це сказав, з такою рішучістю, що Чумак мимоволі згадав Дорошенчиху і подумав: "Е, ні, тітусю, погано ти знаєш свого небожа: не заєць! Коли б чи не тхір!" І раптом, навіть для себе несподівано, відчув у собі глуху неприязнь якусь до Павла. Тож і не втерпів, щоб не дошкулити чимсь. Помовчав і раптом:
— Ну, гаразд, Павле. А як же тепер з Джіокондою буде?— І примружено дивився на Павла, зарані вже відчуваючи приємність від його, як сподівавсь, розгубленості. Але помиливсь. Павло не розгубивсь анітрохи. Навіть не кліпнувши оком, глянув на товариша1" і мовив із щирим захопленням:
— Ой дівчина ж, Корнію! Чи повіриш — немало знав я жінок, але щоб отак, як Орина, сексуально бентежила якась мене, такого ще не було.
— Ну, то за чим же діло стало?
— А хто каже? Не стало!— Павло кілька разів зряду жадібно затягся цигаркою.— Брехня! Напополам перервусь, а таки доб'юся свого.
— Як же це? Одну сватаєш, а другу — між іншим?
— В тім-то й річ, що не між іншим.
— Та ти що, турок?— щиро здивувався Чумак.
— А що я винен!— Діденко подався постаттю до Чумака.— От ти ніколи, Корнюшо, не міг зрозуміти мене...
І перед Чумаком явно виникла загроза вислухати — в який уже раз!— Павлове доволі-таки плутане обгрунтування фамільними (мати шляхетного роду, а батько з колишніх кріпаків) і навіть просто біологічними факторами своєї вдачі, свого, як він казав, "роздвоєння душі". Але, на щастя Чумакове, саме в цю мить до кабінету зайшла покоївка Даша і запросила до їдальні.
VII
А за сніданком розмова зайшла на іншу тему. Чумак поцікавився, що там на селі зараз робиться. Може, про батька його Павло що чував?
— Нервується трохи,— сказав Павло.— Був оце якось у мене, скаржився, що нахваляються вітробалчани на весну землю міряти.
— Як міряти?— аж почервонів Корній.— Та що вони там, подуріли? Чи їм поміщицької не вистачає?!— Діденко мовчки знизав плечима.— Та й яку землю? Батько ще повесні одріз-нив і Микиту, і Сашка.