Але якщо кличе рідна сторона, то йди. Коли вирушаєш?"
"Та сьогодні... як спека спаде".
Вони прощалися зворушливо, обидва пошморгували носами й змахували з вій скупі сльози, ніхто з них не знав, чи ще колись здибаються. Врешті Михасько сказав:
"Ну бувай, Рудий Опришку, мені час. Недалеко звідси, під Лісом, пасу колгоспну худобу. Щасливої дороги".
І побіг.
Може, не хотів, щоб ведмідь бачив його сльози?
Хлопця супроводжував жалібний ведмежий рев.
Врешті Опришок затих, протер лапою очі, бо сходила, мов яре жито, стелилася Опришкові далека доріженька, і не знав Опришко — на північ, на схід, на південь чи на захід пускатися йому в дорогу, але вітцівщина жила в його серці, кликала, мучила й просила:
— Йди!
Комарики поміж ситняком у борознах понатягували незримі струни й б'ють по них молоточками: бринь-бринь... Монотонна їхня нута заколисує Михаська.
Михасько лежить на краю пасовища, підпер долонями голову і сонно мружить очі на корів, що пощипують поруділу траву. Спека ще не вгамувалася, корови розмахують хвостами, рятуючись від ґедзів.
У Михаська злипаються вії, хлопець і не помічає, як занурюється у сон, маряться йому три верби над плесом Чорної Бистриці, він начебто вхопився за вербовий конар, розгойдався, як дзвін, і шубовснув У воду.
— Хороше-е-е!..
— Мой, хло',— відразу будить Михаська дідо Онопрій. Він високий, гейби на ходильниці звівшись, побілілий, випраний дощами й висушений вітрами, стоїть, обпершись на герлигу, в найближчому від пастівника рядку колгоспної картопельки: цей рядок, правда, давно спасений, штурпаки із землі, як пеньки на верболозному зрубі.— Ану, не спати!
Михасько миттю вигулькує з сонної води і виправдовується:
— Ніби я сплю... Я собі читаю.
Книжка перед ним справді розкрита, але замість Михаська читає її сонце... читає і скручує папір у трубку.
— Ая-я, бреши,— бубнить дідо Онопрій.— Ще-м, слава Богу, не осліп.
Після цього дідо береться за собаку Рекса:
— І ти, лінюху, більмаки заводиш? А встидав би ся. Ліпше-но встань та пробіжися до Міньки, он від гурту відбилася. Видиш? — показує герлигою на кодову, що наближається до картопляного лану.
Рекс позіхає, поволі вишолоплюється з-під картопляного бадилля, що кидає сяку-таку тінь, і підтюпцем біжить до корови. У Рекса тільки кличка гучна, царська, а пастух з нього кепський, бо постарів
Рекс, уже й не пригадує, котре літо пастушить з дідом Онопрієм. Якось Михасько на свою біду пожартував, що, мовляв, здалось би Рексові піти на пенсію, нелегко йому за товаром бігати, а дідо Оно-прій, певно, із свого городчика камінь підняв, образився:
— Дивися-но, який мудрий знайшовся. Най недужі та каліки пенсію побирають, а ми з Рексом ще потолочимо рясту. Сила в нас грає...
Сила в Рекса не грала, бо лишилося її жменька, мов попелу з вівсяного снопа, але служив пес справно, дарма що й око в нього виштрикане коров'ячим рогом, і ноги, коли біг, дилькотіли, як прироблені; мабуть, через це давно перестали снитися Рексові переможні бійки з ведмедями та вовками, а колись... бувало, вояцькі сни гостювали в його буді зчаста, він гарчав спросоння, бив лапами в дошки, аж буда тріщала. І ведмеді падали ниць, просячи пощади...
Чому ведмеді? Та, мабуть, тому, що чувся у силі, отже, вибирав собі ворогів рівних.
А якщо правду... правду сказати, то Рекс за ціле життя ведмежого хвоста не понюхав, ведмеді жили й полювали на краю світа, ген-ген у далеких горах, що синіми бовваками підпирають небо: з вовками зрідка мав до діла, це траплялося у зимову голодну пору, коли сіроманці підступали до села. Бували випадки, що Рекс устрявав з ними в бійку, та частіше Рекс воював із бичками та теличками.
І, певно, Рекс пішов би до прадідів без зустрічі з ведмедем, якби не продовжувалася наша казка. Сталося це здибання, як і належиться у казці, раптово, нечекано, у першу мить Рекс навіть подумав: "Ой, видно, що на ходу я сплю, ведмідь мені приснився або, може, привидівся, ану, вкушу себе за хвіст". І він, забувши, що повинен завернути корову із шкоди, зупинився і вщипнув себе боляче за хвоста. Це ні крапельки не помогло, бо ведмідь, живий, справжній, вишкутильгавши з недалеких кущів, на задніх лапах похитався навпростець до Михаська.
Михасько не мав очей на плечах, Рекс застиг від ведмежого нахабства, язик присох йому в писку, ноги підкосилися, пес не міг ані з місця рушитися, ані бодай гавкнути, щоб попередити Михаська. Рекс подумки проклинав долю, що запізно посилала йому бій з ведмедем, бо пазурі його вже пощербилися, і зуби всі розхитані, мов кілки на розсохлих граблях. Ех, коли б повернулася до нього молодість, він показав би Рудому, де раки зимують, тепер... тепер хіба зважитися на певну смерть, і таки треба зважитися, бо не випадає старому псові нишкнути в борозні. Що дідо Онопрій про нього подумає....
І Рекс, мов старий бувалий вояка, якому однаково коли й де вмирати — на соломі, а чи в чистому полі — побіг підтюпцем навперейми ворогові; страху Рекс не відчував, цим навіть пишався, гордість мовби влила в жили молодої крові й додала бойової злості. Він на ходу гавкав, гейби з коліна стріляв, ведмідь із собачої лайки нічого собі не робив, зате Онопрія пес подивував, бо давно старий не чув його голосу. Дідо оглянувся, охнув і присів у картоплиння... присів та ще й брилем накрився, і з-під бриля хрипів на Михаська:
— Рятуйся, хло'!
Михасько аж тепер оглянувся. Рекс був ще далеко, ведмідь добіжить до Михаська скоріше, й дідо склепив повіки, очікуючи, що зараз станеться кровопролиття; хвилини повзли слимаками, тиша калатала у вухах дзвоном. Дідо уявляв, як катуватиме звірюга Михаська, він не міг витерпіти дзвінкої тиші і червоної прозорості заплющених повік, стиснув рішуче в кулаці герлигу й поволі виростав над картопляним полем.
А коли Онопрій виріс — побіг рятувати Михаська.
Та не добіг, зупинився також Рекс; ні дідо, ні його пес не могли зрозуміти, що в цю хвилину між хлопцем і ведмедем діється, одне було ясно: вони обнімалися.
Михасько сміявся:
— Що, поналякувалися? Та це ж мій приятель. Дідо подолом сорочки витер з лиця піт.
— Щоб ти скис, шибенику, з своїм приятелем. Скільки я страху наївся. Тьфу!
Образився? А може, зрадів?
Пішов геть горі пасовищем, даремно Михасько кликав його познайомитися з Рудим Опришком.
— Цілуйся з ним сам,— відмахувався дідо.— Я обійдуся.
Зате Рекс підступив до Михаськового гостя сміливо. Опришок косив на нього недовірливим оком. Михасько, жартуючи, обом крутив вуха й приговорював:
— Ну-ну, обнюхайтесь і подайте собі лапи.
Рекс придивлявся до Опришка, зважував на око силу його лапи і тішився, що битва не відбулася, бо лежати б йому в борозні з переламаним хребтом. Опришок же пхав носа в Михаськову торбину, хлібний дух забив памороки, нагадуючи, що сьогодні він не обідав. Михасько годував ведмедя з рук і розпитував, чи Рудий Опришок дороги до карпатських нетрів не розшукав, чи якась біда причинилася, бо ж уранці вони попрощалися назавжди, а тут Рудий Опришок лише сопів і чавкав, не мав часу не розповіді, але коли трохи заморив хробака, відповів:
"То, Михаську, багато говорити, а мало слухати. Вийшов я на край Лісу, а там чисте поле, а в полі доріг і доріг: на котру ступити, якою піти? На дорогах люди, коні, машини — і поміж ними ні крихти безпеки..."
"Твоя вітцівщина там, Опришку,— показав Михасько на сині далекі гори.— Доріг до неї справді багато, однак треба обирати одну, най-певнішу".
Рудий лупив очима на сині гори: були вони мовби й близько, і водночас були дуже далеко, гори скидалися на сон — і є він, і нема... Аж засльозилися йому очі.
"Коби я знав, Михаську, як обирати дороги на вітцівщину,— журився Опришок.— Люди все в мене пограбували".
Стояв Опришок змучено, понуро, боки позападалися, в очах розхлюпався сум. Навіть Рекса пройняло ведмедеве лихо, бо сів на хвіст і заговорив:
"Хіба нема в тебе чуття доріг, що біжать на вітцівщину? Мене колись малим цигани вкрали й за Дністер завезли. А я втік... тиждень винюхував дорогу додому й таки знайшов її".
"Бо ти, хоч і пес, але маєш свій дім, запахи рідної хати жили в тобі і вказували дорогу. Я ж не пам'ятаю, як пахне гавра моєї мами".
"Ов, то вже біда",— погоджувався Рекс.
Опришковою бідою гризся і Михасько: то планував відвезти ведмедя у Карпати поїздом, то думав відпровадити пішки. Однак тут же мусив плани перекреслювати, бо Карпати великі, хіба знайдеш посеред гір гавру Опришкової мами. Мабуть, тільки тепер хлопець осягнув дно Опришкового лиха, уявив себе на його місці і жахнувся уявної чужої чужениці, з якої нема стежки до мами і тата.
"Що тепер робити будеш, Опришку?"
"Гадаєш, знаю? Хоч бери та втопися",— відповів ведмідь.
"То, може, повернешся у Залізну Пастку?"
"Туди нема вороття",— Рудий крутнув головою.
"Що ж тоді?.."
"Порадь... І таки повинен порадити, Михаську, бо ти людський син, отже, й на тобі лежить вина, що мене колись забрано людьми з маминої гаври".
"Залишайся зі мною,— запропонував Опришкові.— Будеш пасти з нами колгоспну череду. Рекс постарів, дідо Онопрій ослаб на ноги. Помічник якраз нам потрібний. Правда, Рекс?"
Рекс спершу й не второпав, про що Михасько говорить. Що, що, Михасько вербує ведмедя у підпасичі? Смішно... і гірко, бо це означає, що Рексова служба доходить до кінця. А ще гіркіше, що Рекс не здасть посаду побратимові-псові, а якомусь рудому приблуді.
"Мене це не обходить, Михаську. У мене окраєць часу лишився, не вистачить його й на нашийник",— відповів байдуже Рекс. Байдужістю пес маскувався, а насправді він тільки тепер зрозумів, яка люба й потрібна була йому робота на пастівнику. Тоскно зробилося від думки, що скоро настане пора, коли його залишать у селі, й він уже ніколи не побачить пасовища... тепер ця пора наблизиться скоріше, нагодився-бо ведмідь.
"А що означає "пасти череду"? — поцікавився Рудий Опришок.— Чи втямлю?"
"Втямиш,— сказав Михасько.— Робота наша не складна. Рекс трохи підучить, та й я поможу. Іншого виходу, Опришку, нема. Якщо хочеш їсти, мусиш щось робити. Такий закон серед людей".
"Най буде,— зітхнув Опришок.— Спробую".
"Ось і гаразд,— повеселів Михасько.— Зараз я з дідом Онопрієм поговорю, він на пасовищі старший".
Мушу тут признатися, що дід Онопрій Михаськову затію не схвалив, бо де це бачено, в якому колгоспі практиковано тримати ведмедя біля громадської худоби.