Треба по-божому. За що Олешка на Сибір? Ні душогубства, ні розбишацтва, ні крадіжки за ним нема.
— Се правда,— озвався дід Семен,— сього гріх на нього сказати.
— Єсть за ним ще гірше: царське начальство нехтує,— мовив писар.
— На Сибір! На Сибір його!
— Не треба, не треба!
— Шкода чоловіка...
— Кому шкода його — нехай сам за ним мандрує,— мовив писар.
— Та за що ж?
— За що? Не чув хіба? Проти царського начальства йде! Він гірш душогуба! — твердив Передерій.
— На Сибір! На Сибір його!
— Пишіть приговор, усі руки дамо, щоб його на Сибір.
— Ні, брехня, не всі! Я гріха на свою душу не візьму, руки не дам.
— І я не дам!
— І я не дам!
— Еге! Так се значить, і ви однієї з Олешком думки! — промовив писар.— А ну, виходь набік, хто руки не дасть! Побачимо, хто там проти царських законів, значить і проти самого царя...
Остання писарева грізьба уцілила в свою мету; ніхто не відважився вийти набік. Одначе змагання довго ще стояло. Нарешті громада розійшлася, сказавши, щоб писар написав громадський присуд, аби запроторити Наума на Сибір.
XIV
На такий присуд громади Олешко ніколи не сподівався; почувши про нього, він спершу не йняв віри. "Що ж я такого вчинив, за що б мене в Сибір? — питався він сам у себе.— Яка за мною провинність? Що я кому заподіяв лихого? Хіба що пильнував про громадське добро? Хіба що сперечався з Сла-стьоном? Заступався за людей, не давав кривдити та не згодився продати попові свій предківський ланок? Так отеє така правда на світі, а ще кажз^ть: правда є!.. І той самий Гречаний напучує: "Живи по правді". От тобі й правда! А може, я й не по правді жив!"
Олешко починав сповідатися перед власним сумлінням: нишпорив у себе в душі, силкувався знайти там щось таке, що б вимагало на нього такої нелюдської кари. Не знаходив нічого. "Та що ж діяти? Чи вже ж отак живцем і пропасти, віддати себе кровопивцям на поталу та й мандрувати на Сибір?! Мабуть же, можна поборюкатися ще? Мабуть, і для них закон є? Повинен бути..."
Олешко йшов на пораду до їлії. Коломійця глибоко вразила звістка про Наумову пригоду. "Треба запомогти людині, треба вжити усіх засобів і скасувати сей нелюдський присуд,— думав собі Коломієць і не тямив, з якого боку зайти. Почну з попа,— думав він,— піп приятелює і з старшиною, і з писарем, а писар тут усім орудує".
Ілія вдався до Гречаного заступником за Наума.
— Яв такі справи не втручаюся,— відповів отець Кузьма Коломійцеві,— як собі знає громада, а моя хата скраю. ї мені по християнству шкода Олешка, велика шкода; та що ж я вдіюі Коли б то було знаття та ще заздалегідь, то можна б декому й мовити, а тепер вже приговор...
— Та приговор ще не написаний, а хоч би й написаний був, то громада має право сама його скасувати, наче його й не було,— мовив Ілія.
— Про се не скажу, не тямлю, се річ правнича, а не духовна... Як собі громада хоче; її сила, її й воля, нам, духовним, не можна в такі справи вмішуватися... Та й вам не радив би; проти громади змагатися не годиться... Нехай вже, як бог дасть, так і йде воно, а я молитимуся за Наума.
— На бога надійся, кажуть люде, та й сам не плошай,— мовив Ілія,— що бог, то бог, а що люде, то люде. Треба, панотче, запомог™ Олешкові... Запоможіть.
— Чим же я запоможу? — питався Гречаний, зложивши навхрест руки і дивлячись ласкавим, привітним поглядом на Ілію.
— Ви сказали б писареві...
— Не послухає; се вам самим ліпше сказати йому; вас він швидше послухає, та ще особливе, коли б ваша сестриця...
— Ні вже,— перебив Ілія,— годі сюди сестру вмішувати.
— А писар, певне б, послухався її,— напучував Ілію Гречаний.
Похнюпившись, пігнав Ілія до писаря.
— Яз дорогою душею, я радніший би,— лебезував Єлисей Савич,— та що ж я вдію! Самі тямите, що я тут нічого, п'яте колесо до воза; моє діло писарське; що громада скаже, те я напишу.,. А громада уся, до одного чоловіка на диби стає проти Олешка; усім він увірився; до всього він лізе, усе ганьбить, старіших людей нехтує, зневажає...
— Так за се на Сибір?
— Звісно, занадто вже; та, бачите, коли б не такий час. тепер аби що хто трохи проти начальства, зараз його і в лабет... бачте, велено стерегтись, щоб ніхто проти начальства ні слова не смів; щоб, бачите, духу неслухняності нігде й не пахло.
— Значить — погибати Наумові?,.
— Як бог та начальство... їх воля... Ми пошлемо свій приговор до повітового начальства, а звідтам піде у губернію; може, там і не затвердять нашого приговору... та ще коли б зумів Олешко підмазати... Тільки — ви йому не кажіть, що се від мене чули... се для вас тільки... Я вас поважаю, і серце у мене не лихе, і бога в душі маю. Рад запомогти, та нічим. А коли у Наума єсть чим підмазати...
— Де в нього ті гроші!
— Нема... звісно... а вже ж і без грошей не вдіє нічого; хто маже, той і їде. Не штука й на гроші розжитися, у нього єсть нивка поміж з поповою, нехай її побоку та й теє... Вже ж душа миліша ниви; а отець Кузьма добре о заплатив за неї.
Ні з чим вернувся Ілія від писаря, а Олешко, довідавшись про його розмову, мовив:
— Ні вже! Сього не буде! Піду на Сибір, а попові не поступлюсь ланком.
— Вже ж я не правник,— мовив Ілія,— а маю надію на бога, що коли не в повітовому, так в губернському місті, а вщ-кинуть присуд громади!
Ілія сів і написав Олешкові, як сам умів, жалобу на громадський присуд.
Час ішов. В Горбанівці усі були певні, що Олешкові не втекти вже від Сибіру.
— Отак, ні за що, ні про що загине чоловік! — балакали проміж себе молодші громадяни.
— Говори ж! Чиста напасть! На Сибір, за що? Глум сказати, значить, що б не говорив Сластьон, що б не робили наші волосні урядники, а ти собі мовчи, рота проти них не роззявляй... Се ж до того йде, що скоро нікому життя не стане.
— Прямо що так, чисто — хоч спродуйся та виходь на Кубань або на Амур...
— Далекий край...
— А вже ж далекий, та й тут же вони, отті сіпаки, заїдять наші голови.
— Тепер за них усі!.. У кого кишеня повна, тому все можна, а наш брат хоч умирай... І де та в бога правда...
— В кишені, брате, захована.
А Сластьон тим часом ще більш набирався сили* Пригода з Олешком немов важким каменем придавила усіх молодших громадян: кожен став остерігатися говорити на громаді проти Сластьона та проти старшини і писаря. Лфде то були несміливі, а то наче їм заціпило.
Час ішов. В повіті затвердили громадський присуд і послали в губернію.
— Довго щось нема нічого з губернії,— говорив отець Кузьма писареві.
— Прийде! Хіба у них там тільки й діла, що про Олешка... прийде; буде по-нашому; я певний — коли в повітовому місті за нас, то і в іубернії.
— Повинно б так... Сластьон хвалився, що він і там дещо... теє...
— Хвалився і мені...
XV
Прийшла весна. Весняне тепло пригріло і горбанівців, вигнало їх на поле. Ожила рослина, ожили і люде. Орали, сіяли, сподівалися, що літо полатає ті дірки, яких набрала довга, голодна і холодна зима.
—Добра корівчина була у мене, та недогодував до весни, нічим було,— говорив один,— мусив продати... За безцінь взяв Мошко.
— А у мене яких пару назимків Сластьон забрав за те, що дав топлива та борошна. Тепер би, кому не треба, за тих назимків дав сорок рублів, а він за десять придбав... клята його душа...
— Збувся й я телиці.
— А я лошиці.
— Що лошиці! Лошиця річ наживна, а он Петро Хрущ трьох дітей збувся; ми думали — з якого недугу вони повмирали, а лікар як подивився — каже: з голоду...
— Авжеж, з голоду, се я й без лікаря тямлю, бо знаю, що в Хруща з самої м'ясниці не стало хліба, цілий піст сиділа сім'я над самою картоплею; і то ще добре, що піп зглянувся та на відробіток дав.
— Спасенна душа наш отець Кузьма: мені зарадив чотири мірки картоплі, щоб літом поставив йому за те чотирьох женців... Воно б і нічого, хоч трохи й сутяжно, та недобре те, що як перебрала молодиця ту картоплю, так половина одійшла гнилої... "Не моя вина,— каже отець Кузьма,— я її не гноїв, сама пошила".
— Авжеж, сама...
— Еге! Сама, а ти за гнилу картоплю постачай йому ясенців, та ще й мовчи.
— А вже ж мовчи, а то буде те, що з Олешком...
— Пропаде Олешко, занівечать чоловіка.
— Вже його й так занівечили, став він на себе не похолсий, сновидає немов непритаманний...
— Сновидатимеш, коли знатимеш, що не сьогодні-завтра тебе в путо та й поженуть з душогубами та злодіями.
— Великий гріх взяла наша громада на душу...
— І нащо ми пристали на той присуд?Шкода!
— Говори ж, коли ж страшно й не пристати. Що, коли б не пристали, де б тепер ми добули на насіння ячменю й гречки, як не в Сластьона, хто б нам дав випасів, якби не він?
— Звісно, ніхто б, бо він побрав в оренду і панські, і казенні землі; його сила: не схоче — й не дасть... Де тоді пастимеш скотину... хіба на току?
— Так воно так, та й за Олешка гріх...
— Бог простить, отець Кузьма відмолить нас... сам він радив...
Одначе ж не сталося так, як сподівалися горбанівці. Одного дня писар, вернувшись з міста, прийшов до ІлІЇ; по виду було знати, що Єлисей Савич вдає з себе великого чоловіка, а то — на думці у нього якась хмара.
— Добру новину привіз я з міста,— мовив до їлії.
— Кажіть.
— Олешко виграв справу.
— Як?
— В губернії не затвердили нашого присуду, сказали: нізащо. Се таки правда, що ні за що було; я й тоді казав, та мене не послухали.
— Знає про се Олешко?
— Зараз я звістив його; дивна річ — і не зрадів чоловік, та ще якось скоса, вороже подивився на мене. Наче я в чому винен був — моє діло писарське... Отець Кузьма та Сластьон мутили проти нього. *
XVI
Коли чиї найбільш пішли тепер прахом мрії і надії, так іменно попові: ланок — немов той вазон, винирнув у нього з-під рук. А був він так близько! Тільки Олешка на Сибір — і козар-ський ланок у Кузьминих руках. Отже, ота губернія вирвала у Кузьми з рук ланок. "Та ще тепер і Олешко,— думав собі Гречаний,— набереться смілості, ще більш глумитиметься з людей". У голові Гречаного повстали роєм нові думки.
— Се все так накуйовдив Коломієць,— говорив він Пере-деріеві,— він поглумився з нас; у нього там в губернії якась рука є, він вступився за Наума. А чи тямиш ти з якої речі?
— Одним миром мазані,— відповів Передерій.
— Усі ми одним миром мазані, та не всі ж такі баламути. Я тобі давно кажу: треба стерегтися того духу...
— Та й стережемося.
— Не бачу сього я: як се "стережемося", коли Коломієць пускає між людей той дух.
— Може, й так.
— Не "може", а певне, що так.