Лице в Данила було сумне й замислене, а в Супоні суворе й похмуре, як придорожний камінь.
— Ех, щоб вдарив отак! — раптом сказав Супоня, складаючи в кулак свою міцну долоню. — Сліду не зосталосяб!...
Данило спокійно всміхнувся й опустив руку в кешеню.
— Знаєте, товаришу Супоня, мені тепер ще не до цього. — промовив Данило. — Мені нема де навіть голови прихилити...
— Як то так?! — здивувався Супоня.
— А так... Безпритульний я тепер...
— До мене йдіть на якийсь час і все буде добре!...
— Ай справді, товаришу Супоня, заопікувалисяб ви нашим молодим товаришем, — сказав Онуфрієнко, — бо тепер на нашій "конспіративці" не дуже то безпечно...
— Я вже сказав, так чого ще там балакати. — Майже розсердився Супоня, — Ходім навіть в цей час!...
— Ні! Чого так скоро?— став відмовлятися Онуфрієнко.
— Але-ж ходім ! — рішучо сказав Супоня, встаючи від столу. — Ви-ж так давно були у мене!
Помешкання Супоні було з одної маленької кімнати й кухні. На кухні якась молода дівчина старанно мила підлогу, а в кімнаті сидів коло стола маленький, як білявий грибок, хлопчина і заклопотанно порався коло якіхось кубиків, будуючи з них хатку.
— То сестра, а це синок, — сказав до Данила Супоня. — Жінка моя торік від простуди померла...
В кімнаті було тепло й чистенько. Пахнуло не то свіжим хлібом, не то смаленим цукром. Крім стола, двох ліжок, великої замисленої шафи, пузатого комодика й де кількох стільців, коло самого порога стояла чимала етажерка, тісно набита книжками й часописами.
Данило підійшов до етажерки і став переглядати книжки.
— Ви любите читати? — звернувся з питанням до Супоні.
— Люблю, чи не люблю, але читаю. — сказав просто Супоня.
— Щасливий ви ! — зітхнув Данило. — А мені колись мати всі книжки спалила...
Супоня й Онуфрієнко засміялися.
Данило здивовано підвів на них очі :
— Хіба це смішно? Я плакав тоді...
— Буває всякий сміх, товаришу ! — сказав Онуфрієнко. — Як злочин робить ворог, то з ним можна й змагатися по ворожому, а коли той злочин робить своя людина, то що-ж тоді й зостається робити, як не сміятися?...
Супоня встав і зачав ходити по комнаті. Ходючи так, щось думав про себе й раз у раз позирав на Данила. І враз підійшов до нього близько — близько, взяв за плечі обома руками і, дивлячись в його очі, схвильовано заговорив:
— Життя, то вічна боротьба добра і зла. Як в добрі, так і в злі, перемагає сила, а силу зміцнює розум, або праця. Сильний розум і вперта праця! Хочеш жити — борись ! Хочеш перемагати, — май силу ! От, наприклад, у тебе сили до чорта, але вона без ґрунту ! Шукай ґрунту ! Працюй і розумій працю !
— Я розумію. — ніяково сказав Данило.
— Ага ! Розумієш, кажеш ! Ну так знай, що тобі прийдеться трохи тут де в чому змінитися. Ти мусиш стати твердим ! Обовязково твердим. Твердим настільки, що коли-б тобі спалили не тільки книжки, але й усе запрацьоване твоє добро, — ти не повинен плакати!
Зупинився на мить. Потер рукою лоба і несподівано спитався:
— Стріляв коли небудь ?
— Ні!
— Робітник також мусить уміти добре стріляти...
Висунув з комодика шухлядку і вийняв звідти блискучого мавзера.
— Я давно вже стріляю. — сказав.
Данило з цікавістю взяв у руку револьвера і зачав його оглядати. Руки його чогось задріжали, а в лагідних сірих очах блиснули якісь дивні вогники. — От щоб так попа! — блиснула в його голові страшна думка і він аж поблід.
— О, він буде перший на барикадах ! — захоплено скрикнув Супоня, хватаючи Онуфріенка за рукав. — Бачите, як у нього засяли очі ! Такі тихі й лагідні завжди перші ! Це не те, що тут роспущені й розбещені, а це справжня сила! Просто від ґрунту!
Онуфрієнко лагідно всміхався :
— Так, так! Це сила! Непочата сила...
— Наша сила! — кричав Супоня. — Тепер ми її не випустимо від себе!...
— А як я захочу, то й сам піду від вас !— сказав Данило.
— Куди?! — визвірився Супоня. — До жандармів?!... Ну, що-ж, сила й там потрібна...
Онуфрієнко схопився на ноги :
— Я, властиво, не розумію, товаришу Супоня, чого ви хочете і що хочете сказати товаришові Данилові? Я, взагалі, не розумію для чого ви показуєте йому свого револьвера і говорите про боротьбу, як її ще немає і, напевне, не скоро буде. Товариш Данило з села і справді може подумати Бог зна що!...
— Не турбуйтеся ! — сказав Супоня. — Свій свого взнає відразу! Правду я кажу, товаришу Данило?...
— Так! — відповів Данило. — Ви мені подобаєтеся.
В той час увійшла дівчина і, звертаючись до Супоні сказала :
— Я зараз чаю принесу!
— О, то дуже добре ! — задовольнено скрикнув той. — Давай його сюди !
Онуфрієнко глянув на годинника і схопився за шапку.
— Куди ви ? — кинувся до нього Супоня.
— Маю дуже важну справу ! Мушу йти і то зараз ! Тут ви самі вже потурбуйтеся про товариша. — Показав очами на Данила.
— Але, я ще з вами мав говорити про Трипілля. — Заговорив Данило.
— То вже ви, товаришу, приготуйте нам доклад ! Після завтрого збори...
— Я взагалі хотів... Там мій тлумак у "странній"...
— За тим тлумаком поїдете вечером, а зараз підем до нашого директора просити для вас роботи ! — сказав Супоня.
— Завтра в їдальні ! — промовив Опуфрієнко, прощаючись з Данилом.
Коли Онуфріенко пішов, Супоня якось гірко всміхнувся і промовив:
— Інтеліґент !...
— Що то значить?
— То значить така людина, яка щось хоче і нічого не може... Яка взагалі мягка і того... Ну, така, знаєте, така...
Він стукнув кулаком по столу, скривив жалібно лице, приплющив очі. — А я думав... — почав було Данило, але Супоня взяв його за руку:
— Нічого, нічого не треба думати! Онуфрієнка я дуже люблю, але тільки люблю... Знаєте, він зовсім не знає робітників і весь час до селян хилиться...
— Хіба-ж то зле?
— Ні ! То дуже добре, але аби він їх також знав...
Данило пригадав свою першу зустріч з Онуфрієнко, як він сказав оте — "коло хати ? в ямі оцій ?" — і лице його сховалося в тіни.
— Інтеліґент, тай годі. — Як у сурму сурмив Супоня. — Ні, ти дай мені справжню силу ! Дай мені разом робітника й селянина, а тоді побачиш!...
Нахилився аж до самого його лиця :
— От ви будете справжньою силою ! Правду кажу вам ! Згадаєте колись!...
— Але ж я робітників зовсім не знаю !
— Нічого ! Будете знати! Ви тепер сам робітник з машинно-будівельного заводу Ґретера...
— Великий він?
— От зараз самі побачите ! Це не так далеко звідси. Зараз-же коло міста, на Святошинській дорозі, — сказав він до Данила, беручись за пальто.
— Як будуть питатися, то скажете, що ви мій родич! — сказав Супоня Данилові, як тільки вийшли з хати.
На вулицях було сіро й мокро, ало рух від того не був меншим від звиклого. Дзеленчання трамвайних дзвінків, гуркотіння автомобілів і торохтіння незлічених коліс приголомшили Данила і він йшов, як у сні. Ступаючи поруч Супоні по мокрому камінню широкої Святошинської дороги, він чув, що йде за тією силою, здолати якої ніхто не зможе.
Прокинувся із дум лише тоді, коли Супоня звернув на бік і перед ними в сірій мряці виринули червоні стіни й чорні димарі заводу Ґретера.
12. ГОЛОСІЇВСЬКИЙ ЛІС.
...Коли Данилові сказали, щоб він обовязково був на зборах у Голосіївському лісі, то він ще й сам не знав, що там мала відбутися таємна нарада з приводу свята першого травня. Як крізь сон, згадував він потім те, що сталось там і з німим жахом думав про його. Тоді вперше прийшлося йому бути свідком того, як гине від злочинної руки , повне надій та сили, життя людини. І не міг він ніколи забути тих безмежно чистих карих очей, що так болізно дивилися з окровавленого лиця Онуфрієнка, того самого Онуфрієнка, який був для нього першим промінем майбутнього, який обігрів його душу в сумну годину вигнання і дав йому змогу вчитися й розуміти, що є життя. Сам сентиментально-болізний, сектантско переконаний борець за "Волю і Землю" під "єдиним червоним прапором, він проте ніколи не повертав гостро проти "національних" думок Данила і до останнього дня був його другом і братом у цьому великому місті, до якого Данило ніяк не міг призвичаїтися. Стративши Онуфрієнка, він зрозумів, що стратив багато, не менше як тоді, коли були спалені його книжки з наївними казочками, спадщиною від суворого батька. Зрозумів, що тепер мусить сам собі шукати своїх шляхів, бо опертися цілком на Супоню не міг уже тільки через те, що він сам шукав собі інтеліґентних проводирів, недивлячись на все своя призирливе до них відношення.
Як воно сталося? Тоді, здається, вже зайшло сонце і його червоні проміні золотили гостряки старих сосон і верхи дубів. Саме скінчилася нарада і прийнялися за товариську вечерю. Було вирішено першого травня припинити всяку роботу і громадно вийти на вулиці міста з червоними прапорами. Крім того було вирішено впорядкувати такі свята в декількихї повітових містах і обрано за для того спеціяльпу комісію, головою якої став Онуфрієнко. Промовляло багато промовців, а в тім і Данило. Говорив він про темряву селянських мас, їх несвідомість і сліпу зненавість до "суцилистів", яку прищепило їм попівство та інтеліґентні покручі. Закликав, як найскорше піти в народ і розбудити його національну і соціяльну чуйність і викликати почуття солідарности з міським робітником. Пригадав, що промова зробила на всіх велике вражіння, що його цілував Супоня, тиснув руку Онуфрієнко, прихильно всміхалися сотні щирих робітничих очей. Пригадув також і єхидно-скритну ухмілку білявого студента Конька, як він сидів собі з боку, безнастанно наспівуючи собі під ніс якусь дивовижну пісеньку, що зачиналася словами: — "Сапаґі із красной меді нє бояться Н20". Потім, як тільки сіли гурточками коло принесених з міста кошиків, білявий студентик кудись зник і скоро після того звідусіль почулися якісь пронизливі свисти. Де кілько таких кремезних, як Супоня, жандармів вистрибнуло з-за кущів і залунали вистріли. Всі скрикнули, заметушившися й розсипалися на всі боки. Побіг і він разом з иншими. Поруч його біг Онуфрієнко і шептав: — "Не біжить з лісу! Не біжить! Там чекають!", і враз, вистріл. Коло самої голови, майже. Онуфрієнко захитався і, горилиць, повалився па землю. Хвилпну одну, не більше, дивився на нього Данило і побачив одні лише очі на його скрівавленим лиці, як почувся другий вистріл і куля просвистала коло його лівого вуха. Схопився і побіг. Як це сталося, що він не зостався коло вбитого? — не пригадає ніяк.