Тобі немає чого хвилюватися.
Дівчина заходить у залу, наближається і мовчки ставить десерт перед Джузепіною. Повертається, щоб вийти.
Джузепіна: Стій! Сядь, будь ласка.
Марина сідає за стіл.
Джузепіна: Я вражена твоєю обізнаністю в мистецтві. Чим іще тебе захоплює Італія?
Марина: Ваша країна прекрасна! Мені подобаються музика, природа, кухня.
Джузепіна: Кухня? Цікаво, а що саме?
Марина: Фаршировані баклажани, різноманітні страви з пастою, лазанья. Я навіть соус бешамель сама готую.
Джузепіна (здивовано): Ти вмієш готувати лазанью? (Марина мовчить.) Жартую. Не сумніваюся, ти готуєш її бездоганно. А що про мене кажуть люди?
Марина: Вас справді це цікавить? Я думала — ні. Та й невже я вам розповіла б?
Джузепіна (з цікавістю): А чому ні?
Марина (усміхаючись): Ну, ви ж не хочете залишитися без прислуги?
Джузепіна: Господи, що то молоде! Ти вже й так забагато сказала. Може, тобі хотілося б дещо змінити або про щось у мене запитати? А то якось немає коли й поговорити.
Марина: Мене все влаштовує, але одне питання не дає спокою.
Джузепіна (весело): Яке?
Марина (боязко): Картина. Ваш портрет у холі на стіні. Я, коли його вперше побачила, подумала, що зараз до мене вийде страховисько, але з'явилися ви, і мені аж полегшало.
Джузепіна: Чому?
Марина: Тому що ви геть не схожі на жінку з картини! Як це пояснити? Ви — повна протилежність тій, що на картині, хоч і видно, що її малювали з вас.
Джузепіна (радісно): Невже? Значить, вона висить на правильному місці. Цю картину мені подарував один близький друг, Сальваторе, якого не влаштовував перебіг подій у наших стосунках. Він хотів від мене більшого, але зорі склалися по-іншому. Тому Сальваторе намалював, якою я стану, якщо зістаріюся без нього. Смішно, правда?
Марина: А як ви наважилися показати її всьому світові?
Джузепіна: Чом би й ні? Ти ж сама сказала, що жінка на картині — моя повна протилежність. На її тлі я значно красивіша.
Марина: Ви й без того гарна. (Пауза.) А він живий, той ваш друг?
Джузепіна: Так.
Марина: Серйозно? У нього є сім'я?
Д ж у з е п і н а : Ні, він так і не одружився.
Марина: Зрозуміло. Дозвольте піти до себе.
Джузепіна: Звісно, іди. (Марина прямує до дверей.) Як ти ставишся до того, щоб сьогодні разом повечеряти в ресторані?
Марина: Я — із задоволенням. (Іде.)
Замріяна дівчина піднімається у свою кімнату. Марина в захваті від почутої історії і від того, що Джузепіна потроху розкривається. "А вона жіночка, як кажуть, з перцем", — думає собі дівчина.
Вечір. Джузепіна з Мариною заходять у шикарний ресторан. Біля вікна стоїть рояль, звучить музика. Їх садять за найближчий до інструмента столик. У Марини від щастя блищать очі.
Джузепіна: Якщо тебе дратує музика, можу попросити, щоб нас пересадили.
Марина: Ні, що ви! Я радію! Обожнюю рояль, трішки сама граю.
Джузепіна: Ти граєш на роялі?
Марина: На фортепіано. Але в актовій залі нашої музичної школи стояв рояль. Нам дозволяли грати на ньому лише під час екзаменів й академічних концертів.
Офіціант наливає жінкам білого вина. Джузепіна піднімає келих, підходить до рояля, кладе руку на плече маестро й шепоче щось йому на вухо. Той закінчує грати, піднімається і відходить. Джузепіна запрошує Марину сісти за інструмент. Дівчина грає уривок "До Елізи" Бетховена, "Неаполітанську пісеньку" Чайковського.
Джузепіна: Як гарно! А можеш зіграти щось українське?
Марина грає "Ой у гаю при Дунаю" і тихенько наспівує. Усі присутні звертають увагу на дівчину, захоплено її слухають, аплодують. Джузепіна радісно обіймає Марину за плече, ідуть до столу.
Джузепіна: Я вражена! Яка душевна мелодія! Українська мова така милозвучна! (Сідають за стіл.) Ну, замовляймо.
До жінок наближається симпатичний елегантний чоловік. Він вітається, з ніжністю дивиться на Джузепіну, потім переводить погляд на дівчину. Марині телефонують, вона перепрошує і швидко виходить із зали ресторану.
Джіорджо: Джузепіно, ти, як завжди, неймовірна! А хто ця прекрасна Попелюшка, яка щойно так душевно грала на роялі і швидко зникла? Навіть туфельки не залишила...
Джузепіна (радісно): Джіорджо, ти сама галантність. Марина — моя помічниця, а тобі варто трішки вгамувати свій запал. Вона занадто чутлива для недовгочасних пригод, які ти так полюбляєш.
Джіорджо: Я ж фотограф. У мене тонка творча натура, яка завжди прагне пристрасті й неповторної музи. Здається, ця дівчина — справжній скарб, алмаз, який потребує достойного огранювання. Джузепіно, прошу, дай мені шанс, улаштуй нам побачення. Обіцяю бути благородним і чемним. (Очі в чоловіка блищать і видають неабияку зацікавленість незнайомкою.)
Джузепіна: Нічого не обіцятиму, бо це не від мене залежить. Марина щира й непередбачувана, змусити її до чогось проти волі неможливо.
Джіорджо (улесливо): Знаю, тобі все до снаги.
Джузепіна: От хитрун! Добре, я спробую.
Марина стоїть на вулиці й спілкується телефоном із матір'ю.
Марина: Мамо, за гроші не хвилюйся. Як отримаю зарплату, одразу вишлю. Коли вже той Юрко закінчить навчання і сам зароблятиме? Піду, бо я на роботі.
Євдокія: Яка робота в такий пізній час?
Марина: Ну, не зовсім робота. Ми з Джузепіною сьогодні вечеряємо в ресторані.
Євдокія: А Ігореві твоєму що казати? Я вже не знаю, що вигадувати.
Марина: Ніякий він не мій, і не треба нічого вигадувати. Працюю і все. Я сама йому зателефоную. Добре, мамочко, цілую!
Дівчина повертається в ресторан. Джузепіна сидить за столиком уже сама. Марина перепрошує. Офіціант приносить шикарну страву, яку замовила Джузепіна, та пляшку шампанського від Джіорджо.
Ранок. Марина з Джузепіною снідають у залі. Одна з хатніх робітниць, Віолетта, підглядає за ними через відчинені двері. Помітивши це, дворецький жестом робить їй зауваження. Жінка відходить від дверей і повертається в їдальню для обслуги.
Віолетта: Так нечесно! Ми всі прийшли в цей дім раніше, ніж Марина. Чому саме вона снідає з господинею? По-моєму, або всі, або ніхто!
Дворецький (спокійно): Віолетто, коли матимеш власний маєток і прислугу, то особисто вирішуватимеш, кому з ким снідати. Нова робітниця за нетривалий термін стала управителькою будинку, тому, думаю, їм є про що поговорити з господинею. Заздрість — погана риса.
Віолетта: Хто ж заздрить? Просто я за справедливість, а от у тебе, Вінченцо, ніколи не було улюбленців, а тепер є. (Посміхається і йде.)
Зала? де снідають Марина з Джузепіною.
Марина (до Джузепіни): Хотіла ще вчора з вами поговорити та навіть не знаю, з чого почати.
Джузепіна: Головне — почати.
Марина: Мені сказали, що у вас є син, який живе в Австралії. А ще чула від працівників і бачила на фото в альбомі, що ви маєте багато родичів по всій Італії. Можна було б запросити всіх на Різдво сюди...
Джузепіна (поперхнувшись водою): Як це — всіх? Мій син точно не приїде, у нього робота. А родичі... Як ти собі це уявляєш? Різдво — родинне свято, а яка вони мені родина? Ніколи навіть не зателефонують! До речі, ці, як ти кажеш, "родичі" все одно не приїдуть, бо ненавидять мене й уже не дочекаються, коли помру, щоб отримати моє майно! Я давно жлала заповіт, і вони про це чудово знають, але, думаю, довго їм доведеться чекати, бо я прекрасно почуваюся! Єдине, що мене турбує, — холод. Постійно мерзну. Ще б пак, сплю сама на такому величезному ліжку. Та від цього не помирають, тому облиш свою ідею.
Марина: От бачите, ви самі розумієте, що жити на самоті кепсько. Чому тоді завжди всіх відштовхуєте? Ніколи нікого не запрошуєте, ні з ким не спілкуєтеся. Вибачте, але інколи мені здається, що ви ніяка не італійка, бо італійці дуже компанійські.
Джузепіна: Ну, по-перше, я лише наполовину італійка, а по-друге, чому це я відштовхую? І взагалі, я сама собі чудова компанія!
Марина: То давайте хоч вашого друга, який картину подарував, запросимо. Де він живе?
Джузепіна: Сальваторе? За двадцять кілометрів звідси.
Марина: Господи! Він майже поряд, а ви навіть не дозволяєте себе навідати?
Джузепіна: Марино, поговорімо краще про тебе. Я вже літня жінка, але ти — дівчина. Ні з ким не зустрічаєшся. Ніколи не чула, щоб тебе взагалі цікавили чоловіки.
Марина: У мене від них одні негаразди.
Джузепіна: Ти ж молода і вже така розчарована. Хіба можна так думати? Коли ми були в ресторані, на тебе всі чоловіки задивлялися. Невже всі вони погані? Пам'ятаєш, до нас підходив мій приятель? Його звуть Джіорджо. Тільки про тебе й розпитував, мріє запросити на побачення.
Марина: Той пихатий нарцис? Що ви! Я педантичності вже так наїлася! Досить. (Винувато.) Вибачте, я не про вас.
Джузепіна: Зараз я тобі дещо покажу.
Жінка підносить і розгортає свій альбом із відвертою фотосесі— єю, де вона має надзвичайно спокусливий і чуттєвий вигляд.
Марина (захоплено): Ви така гарна на цих світлинах і така справжня! Господи, хто це фотографував? Це ж справжній талант, людина, поцілована Богом!
Джузепіна: Це Джіорджо, про якого я тобі казала. Тож погоджуйся.
Дівчина замислюється, тримаючи в руках альбом.
Марина: У мене виникла ідея! Складемо угоду: ви погоджуєтеся запросити всіх до себе на свято, а я іду на побачення з Джіорджо. Як вам?
Джузепіна: Що тобі сказати? Роби як знаєш. Свято й усі приготування до нього контролюватимеш сама. Піду зателефоную Джіорджо, повідомлю чудову новину. Нехай порадіє, він так мене вмовляв.
Марина вже не чує останніх слів про Джіорджо, бо радісно біжить писати запрошення всім родичам Джузепіни.
У домі тривають приготування до свята: замовлення подарунків, продуктів.
Марина неохоче збирається на побачення, перебирає свій гардероб і не може визначитися, що вдягнути. Тим часом Джузепіна телефонує в магазин, з якого швидко доставляють пакунки з одягом.
Марина (до кур'єра): Як управителька цього будинку запевняю вас, що сьогодні ми нічого не замовляли. Зачекайте, будь ласка, я все з'ясую.
Джузепіна (з вікна): Марино, це моє особисте замовлення. Прийми й піднімися до мене.
Дівчина з пакунками заходить до Джузепіни.
Марина: Я ледве не відправила їх назад. Зазвичай ви попереджаєте мене, а цього разу — ні.
Джузепіна: Я навмисно нікому нічого не сказала.