А тепер він сам клонить голову перед тією "високою наукою", тепер він сам відчуває вагу її навіть для такого на романтику наставленого духа як його!..
IX
Цьогорічна весна була направду гарна. Вже у половині травня пригрівало сонце немов серед літа, розсипаючи своє золото по пишно розцвилих київських садах. Ясні, теплі вечері виваблювали людей із хат і довго у ніч гомоніли вулиці та публичні сади веселим гамором та піснями. По Дніпрові снувалися довжезні ряди лодок та човнів заповнених молоддю, яка у сріблисто-блідавому місячному сяйві виводила хороводи серед пісень та сміху, що голосним гомоном відбивались об Дніпрові береги.
Одно цікаве явище можна було запримітити в тих кількох днях, що попереджали пам'ятну ніч 25-ого травня в самому Київі і в його околицях. А саме якийсь нез'ясовано нечайний зріст адептів астрономії так що до теоретичної науки як і практичних дослідів зоряного неба. Бо звичайно хіба тільки постійні відвідувачі київських ресторанчиків та всякого рода гостиниць, запізнившись за зайвою чаркою, кидаючи їхні гостинні пороги, підносили голови й орієнтуючися на молочну дорогу, прямували домів. А тепер куди й не глянь всюди бачилося людей задивлених в небо, які узброївшися в усякого рода скла, від звичайного дна із стовченої склянки почавши, цілими годинами вдивлялися в мерехтячі зірки із терпеливістю, яку тільки в справжнього астронома можна стрінути.
А рівнобіжно із тим для київських книгарів настали жнива. Якась невгамована стихійна жадоба знання, із такої здавалося б важкої ділянки, якою є астрономічні науки, огорнула ціле населення. Від гімназистів, що ледви що знайомилися із твердженням Пітагора почавши, а на дядьках, що на галицькому базарі продавали, рибу із Дніпрових плавнів, скінчивши, усе цікавилося астрономією й сунуло в книгарні за літературою. Виринали з книгарських закамарків книги то грубші то тонші, на яких цілими роками насідав порох та хіба тільки миші доповняли з них своє знання, й мінялися за гривні та шаги. Все, що тільки трохи задихало небом та зірками, "йшло", діставши – звичайно– вперід пестру опояску із видрукованим "новість" чи "Х-ТИСЯЧІШЙ наклад" за ярлик, а навіть один хитрий книгоноша продавав київським куховаркам на базарі "астрономічну" книгу в гарній рожевій обгортці із наголовком "Астрономічні досліди". Та повернувши об гортку можна було читати такий поширений наголовок: "Астрономічні досліди крізь дірку від ключа в кімнаті ч. 16 готелю Асторія"…. Була це чисто порнографічна брошюра, видана тому 50 років київським гумористичним журналом "Танцюючий Оселедець"…
Та що там!
Знання поширювалося, наука просякала в найнизші верстви громадянства й київські просвітники побіч книгарів затирали руки, хоч дві ріжні причини складалися на їхіню радість.
Вже ранком дня 25-го травня зявилися оповістки міністерства внутрішніх справ із наказом припинити всякі заняття у Київі із ударом 12-ої години на знак пошани для сміливих дослідників, вертаючих з Марса, та що ця задержка тревати-ме до 12-ої години другого дня. Із установ публичного вжитку працювати буде тільки телевізійна стація, телеграф, залізниця й авіяційна служба і то тільки до 23-ої години у ночі – а від 23-ої до 6-ої години ранку дня 26-го травня і ті залишать працю, а за те буде відкрита одна телевізійна стація на київському летунському майдані, яка має обслуговувати Україну й служити звязком із закордоном.
А інша оповістка городської Управи сповіщувала про здержання всякого руху від 15-ої години почавши в сторону летунського майдану з виїмком таких то і таких вулиць, якими можуть удаватися цікаві на летунський майдан, де ждуть на них приготовлені трибуни, які будуть готові з ударом дванадцятої години.
І помічався вже зранку якийсь небуденний рух по городських вулицях. Вікна й балькони домів стали вкриватися килимами та квітками, з домів почали повівати прапори, всі державні будинки прибиралися фестонами та лямпочками, що мали заясніти у ночі ріжноколіровими світлами.
Найкраще прибраний був гетьманський терем та палата міністерства воздухоплавства. На гетьманському теремі повівали крім державного українського прапора ще й англійський, норвежський та зоряний прапор американських стейтів на знак пошани для трьох сміливих дослідників, що являлися представниками своїх народів. А з вежі міністерства воздухоплавства захований на самому вершочку рефлектор кидав у простір вогненне "слава", що міріядами іскор розсипалося, творючи світляну каскаду, яка вогненним ореолом огортала вежу, як це можна було бачити попередного вечера при пробному освітленні. Всюди помічалося підготовку до чогось незвичайного, небуденного, що йшла не по наказу згори, а самочинно, із щирої Душі.
На летунському майдані докінчували ставити трибуни для глядачів, що широкою підковою огортали цілий майдан та для гетьмана і його почоту недалеко того місця майдану, де звичайно причалювали воздушні судна. Праворуч й ліворуч гетьманської трибуни здіймалися окремі місця для дипльоматичного корпусу й закордонних гостей та довга трибуна преси заосмотрена у все, що тільки могло прискорити подачу вісток газетам, які вислали своїх кореспондентів. Тут кожне місце було получене із центральною телевізійною стацією, що мала обслуговувати майдан, і мало всякого рода фотографічні та писальні апарати, щоб уможливити скору й вигідну обслугу такого могутнього чинника, яким є преса.
"Київські Вісти", користуючись свого рода привілеєм, який для часопису здобув своєю працею Артименко, виступали з окремим кіоском, що находився в найкращому місці праворуч гетьманської трибуни між трибуною дипльоматів і місцями, які мали заняти члени Академії Наук та наукових товариств, яким саме припала честь першим привитати офіціяльно сміливих дослідників. Кіоск, в якому повним господарем був Артименко, мав все, що треба було, щоби все те, що діятисьме на майдані схоплене в слова опису й фотокартини рівночасно майже із проходячими подіями мандрувало телевізійною дорогою на Володимирську й пройшовши дорогою станків, та важких друкарських машин, ринуло на київські вулиці, а там й дальше у широкий світ.
Тисячі людей кінчало поспішно визначену собі роботу так, що коли з ударом дванадцятої години озвався протяжний звук сирени, сповіщуючий припинення всяких робіт, усе було готове.
Вже в перших годинах пополудня трибуни почали наповнятися цікавими видцями. Тисячі повозок привозили з города видців, викидали їх біля входу на майдан й сунули дальше, щоб описавши довженну дугу довкола трибуни вернути другим боком у город і знов почати наново свою подорож. Для вдержання порядку вирядило міністерство військових справ чотири курені пятого полку газометчиків, що в повному парадному лаштунку, в блискучих шоломах, проходили рівним кроком київськими вулицями, прямуючи на летунський майдан. Цей полк належав до особистої охорони пана гетьмана, й набирався з усіх українських земель. їхні білі однострої та золотисті шоломи на зразок тих, які колись носили старі київські ратники, вилискувались у горячому соняшному промінню й надавали їх постатям живучої бадьоросте та сили.
– Це наші хлопці – говорили про них Київці – а в тому висказі скривалася якась сентиментальна прихильність й любов до тих струнких, бадьорих хлопців, що хоч із ріжних кінців України зібрані, почувалися тут у Київі як дома.
Любили їх Київці.
Коли "хлопці" проходили київськими вулицями йдучи на вправи чи виражені на яке свято, тоді всі вікна заповнялися цікавими, що раді були глянути на ті стрункі, сталені здавалося, постаті, але овіяні якоюсь ніжністю, тією, що її дає молодість.
І не одній Київляночці забилося живіше серденько в грудях, коли наближалася до шибок й проходючи зором поміж рядами "хлопців" спинялася на мент віднайшовши "свого"…
Неодній матері, котрої синок служив у стрільцях десь далеко в херсонських степах чи гень за синіми верхами у Срібній землі, замерехтіла в очах сльоза й спинилася на віях…
За те старі дідугани й дядьки, що приставали на рогах вулиць, щоб приглянутись краще проходячим рядам, підморгували з усміхом бровами й приговорювали:
– Бач, як воно тепер! Не те, брат, що колись! Ледви ноги волочиш, стільки того добра навантажать на тебе! А їм що, тільки та швайка, що визирає з наплечника, от і ціла збруя! Хоч зараз у танець! Так, брат, не ті часи, не ті!
І здавалося, що немов якесь ревнування блестить у їхніх очах, коли споглядали на ті бадьорі, молодечі постаті, що проходили рядом за рядами. Та була в тому ревнуванні туга за тими літами молодими, що минулися й не вернуться більше, туга за тією буйністю молодечою, що крилами своїми неба дістає й об землю спирається міцно, туга за тим, що минуло й не вернеться…
Стрункими рядами, курінь за курінем дійшли вони так до летунського майдану й займали призначені собі місця між трибунами і площею, де причалювали воздушні судна маючи завдання здержати публику, колиб та забажала надто близько підступитись до площі причалення.
А трибуни виповнялися, щораз то новими видцями, здавалося цілий Київ грянув у той день на летунський майдан. Днпльоматнчна трибуна уявляла собою немов якусь антропольоґічну виставку, так рясно були на ній заступлені всі раси та народи світу. Від косоокого, вічно усміхненого, представника манджурського царства, що витаючись кивався як манекін у свойому блискучому від золота фраку до кучерявого, як маріюпільський баранчик, заступника сенегальської республики, що вискаливши блискучі білі зуби, "робив" приязний усміх й мінився на пузатому, мов вимазаному салом, оксамитному лиці, йшла ціла симфонія красок та відтінків лиця, волосся та очей.
А стаючий біля Сенегальця секретар південно-африканської амбасади, хоч мав на своїх візитних карточках таке, здавалось-би, не викликаюче ніякого сумніву м-р Семюель Смит, то уявляв собою такий чистий негритський тип із вистаючими зубами канібаля, що дружина шведського посла аж здрігнупася, коли його погляд спинився на її рожевій шийці.
– Ото дістатися такому в зуби десь там у африканському пралісі! – майнуло в її ясноволосій головці.
А мр. Смит зробивши широкий реверанс всміхався – так любо, солодко всміхався тією усмішкою, якою його предки мусіли витати місіонаря-методиста, який попав в їх руки й за хвилину мав стати "clou" їхньої трапези.