Почалася паніка, солдати кинулися в гори, тисячі озброєних людей враз перетворилися на здичавіле, охоплене жахом стадо. Сина Сонця захопили якісь білі дияволи, якісь неземні створіння на конях. Це вже кінець, і тут ніщо не допоможе!
Вождь інків запропонував за себе викуп. Силу-силенну золота... Це було заманливо: багатство саме йшло до рук Пісарро. В кімнаті, де тримали ув'язненого інка, іспанський командир провів на стіні на висоті витягнутої вгору руки червону лінію. Ось стільки золота! І інка погодився: золото буде. З імперії стали надходити каравани з коштовностями і золотими злитками. Пісарро чекав і не міг дочекатися того моменту, коли він нарешті стане володарем цього казкового багатства.
Але ще більше його непокоїла думка: що буде з Атауальпою? Чи країна не підніметься на війну за його визволення? І Пісарро вирішив раз и назавжди покінчити з імператором. Він влаштував над Атауальпою суд. Звинувативши червоношкірого імператора в багатожонстві, братовбивстві і зраді іспанській короні, суд під головуванням самого Пісарро визначив йому найвищу міру покарання — спалення на вогнищі. Правда, за годину до страти лицемірні вбивці виявили "благородство" і "гуманність". Імператора приймають в лоно католицької церкви, нарікають іспанським ім'ям Хуана де Атауальпа і... позбавляють життя, задушивши його.
Так скінчила своє існування держава древнього народу, розтоптана лицемірством, жадобою і зненавистю брутальної, найвірнопідданішої солдатні його величності іспанського короля Карла Першого.
Протягом кількох років іспанські завойовники захопили безмежні простори, що нині становлять територію Еквадору, Перу, Чілі, Колумбії. Португальці прибрали до своїх рук землі сучасної Бразілії. Південна Америка стала велетенською колонією католицьких монархів Європи. Меч і хрест принесли рабство мільйонам туземців. І сьогодні ми бачимо сліди цього рабства, і сьогодні наша совість обурюється проти новітніх Пісарро, проти жорстокості й злиднів, з якими не може змирится жодна чесна людина.
Ось як було, друзі, з історією завоювання Південної Америки...
Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, ніби нашіптувала про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, прихованих чорним шатром ночі.
Іноді серед одноманітного буркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск... Це "Голіаф" зачіпався бортом за гілля дерев, повалених бурею у воду.
Мандрівники лежали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які рятували їх від ненажерливих комах. Не спали. Крутояр перекидався з боку на бік.
Діставши цигарку, Крутояр чиркає сірником, обличчя його на мить рожевіє, вогник вихоплює з пітьми кінчик вуса І міцну, жилаву шию.
— Страшна історія, — чути тихий голос Бунча.
— Історія і дійсність, — докидає Самсонов. — До речі, Василю Івановичу, яку саме таємницю розгадав голландець? Була імперія і немає. Усе в минулому.
Імперія... Минуле... Крутояр поринає в думи, сон долає його. Він затягується цигаркою і, звівшись на лікті, каже в пітьму:
— Імперія інків зникла, розпалася, але боротьба народу не припинилася. Через три роки після страти Атауальпи його близькому родичеві Манко пощастило втекти з в'язниці і зібрати п'ятдесятитисячне військо, з яким він розпочав справжню визвольну війну проти завойовників. Воїни Манко вже володіли вогнепальною зброєю, в їхніх загонах були бойові коні. Сам Манко носив європейські лати, їздив верхи і в бою блискуче орудував списом. Його син, відважний і розумний воїн Тупак-Амару, після загибелі батька ще тридцять років чинив опір напасникам. Ім'я Тупак-Амару стало священним для народів Південної Америки. Це ім'я не раз прибирали собі й інші ватажки повстанців. Ван-Саунгейнлер, мабуть, знайшов якісь сліди інкських армій, їхню зброю, могили. У його радіограмі говориться про "останню стежку інків". Остання стежкаї Де вона? Де зник сміливий голландець? Як нам шукати легендарну гору Комо, про яку не знає жоден мешканець Ріо-Оскуро? Чи вистачить у нас сил і вміння розгадати ці загадки?
Бунч і Самсонов мовчать. Справді, чи стане їм сил розгадати таємницю суворої сельви?
За бортом буруниться вода, важкі хвилі б'ють у суденце, в хащах пронизливо і тоскно кричить "мати-місяць".
Професор гасить світло, ще раз затягується цигаркою і заплющує очі. Перед ним у голубій імлі спалахують постріли, майорять прапори, ідуть шеренги вояків, незліченні, горді, могутні, як ріки тропіків. Ідуть інки, ідуть воїни свободи, простують гірськими стежками до далекого сонця, що піднімається над блакитним морем. І сонце, розтоплюючи срібло хвиль і голубінь неба, весело й переможно виблискує на їхніх мечах...
Крутояр поринає в сон. Сонце враз гасне, гаснуть мерехтливі спалахи. Пітьма сповиває останню стежку інків.
СЕЛЬВА МАЄ СВОЇ ЗАКОНИ
Корабель не спиняючись, ішов темною рікою. Крутояр прокинувся з важкого, примарного сну. Слова радіограми Саунгейнлера не йшли з голови: "Біля гори Комо на останні стежці інків вчинено злочин. На останній стежці інків! Добрі координати! Перу, Еквадор, верхів я Ріо Оскуро Куди пішли охоплені відчаєм люди Тупак-Амару? Де могили останніх воїнів його армії? Нові сили опору піднімаються на землях республіки, знову лунає в сельві клич непокірних, клич волелюбних. На причалах у маленьких містечках Крутояр чув від трудового люду про заворушення серед місцевих індіанців і каучеро. Солдати Батіса були безсилі покласти край антиурядовим виступам. У непролазних хащах діяли розрізнені партизанські загони. Підпільні групи в містах ладналися до вирішального удару. Здавалось, уся країна завмерла в чеканні, в напруженому, нервовому збудженні, немов окутий велетень, в очах якого палають лють і жадоба волі.
Крутояр дивився невидющими очима в пітьму. Раптом спинився мотор. Стало нестерпно тихо. Здавалося, навіть у лісових хащах завмерли таємничі звуки. Крутояр відчув, як тиша давить його, паралізує нерви
Що сталося? Чути голоси? Здається, капітан Пабло. І ще якісь люди. Їх багато, тупотять ногами, говорять голосно, з викликом і гнівом. Треба негайно все з'ясувати...
Професор підвівся.
Кроки наближалися. Тепер Крутояр виразно чув, що йдуть чужинці. Брязкає зброя. Незнайомці щось вимагають від капітана Пабло. Ось вони вже зовсім близько. Світять кишеньковими ліхтариками, обмацують стіни.
Яскравий промінь нахабно шаснув під тент. Кілька постатей у військовій формі заповнили вузький прохід уздовж лівого борту.
— Ваші документи? Приготувати до ревізії багаж!
Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурений, ладен силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.
Документи переглянули швидко, похапцем.
— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні? Ми користуємось...
— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь... — обірвав його хвацький офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.
Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обмацали стіни, чемодани. Професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й паном президентом Батісом. Рука диктатора намагалася спинити їх на підступах до верхів'я Ріо-Оскуро.
— Завважте собі, сеньйоре, — тихо, але твердо промовив професор Крутояр, — що за нашою експедицією, за нашим просуванням стежить радянське посольство, а також посольство Нідерландів. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.
— Не стане, сеньйоре Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи чемодан, — бо ми не збираємося чинити вам ніякої кривди. Подорожуйте далі і розшукуйте, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока і має свої невблаганні закони. Пам'ятайте про це, сеньйоре професор.
Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і вийшов на палубу.
Вогка, солодкувато-млосна темрява стояла стіною перед його очима. Позаду почулися мляві, старечі кроки капітана Пабло. Передавши кермо своєму помічникові Сильвестру, капітан теж вийшов ковтнути повітря.
— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, — кинув він.
— Ніч завжди здається страшною, — озвався професор. — Надто ж коли за нею ховається невідомість.
— Наша ніч злигалася із злими духами. У неї свій погляд і свої манери, — бурчав своєї капітан Пабло. — Я ніколи не можу призвичаїтися до тутешньої темряви.
— Хіба ви не звідси родом?
Ні, капітан Пабло не з цих місць. Він — з Колумбії. У них теж спекота і багато сонця. І поліція така ж прискіплива, як тут. Однак у них вночі по-іншому світять зорі, і небо голубіше, і в сельві завжди чути людські голоси.
Рідна Колумбія погнала капітана Пабло шукати щастя, Але він усе прощав землі своїх батьків. Йому так добре стає на серці, коли в пам'яті оживають давноминулі дні. Як він потрапив сюди? Небагато треба, щоб доля закинула людину на чужину. Коли він був хлопчиком, батько віддав його на службу до багатого скотаря в льяносах за мізерний харч і ще мізернішу одіж. Три тисячі голів худоби. Ціле коричневе море, море реву, люті, шаленства, нестримної стихії. Молодим пастухам — вакеро — доводилося таврувати, доїти, ловити з допомогою ласо здичавілих биків, а згодом переганяти їх на різницю в Боготу. В дощові місяці пастухи жили в наметах на пасовищах, в сухі — на гасієндах.
— Я працював за молодшого вакеро. Щовечора разом з товаришами заганяв биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Отоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індіанці. Голодне, нещасне плем'я, яке блукало в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. Їх було двісті чоловік, нас — тридцять.
Капітан Пабло вибив люльку і сховав у нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, а в уяві його постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індіанці — хмара стріл сипалась на стадо. Бики почали падати. Кілька стріл влучило у вожака, і він, весь закривавлений, з передсмертним диким ревом помчав у льяноси.