Мовчав добру хвилину, і нарешті заговорив:
— Коли доводиться вибирати між двома злами, то мудрість каже вибирати менше. Тому я вже волію Португалію, ніж Еспанію, хоч, може, кости моїх предків обернуться від обурення в гробах. Але, повторюю, найкраще було би для нас не залежати ні від кого...
Видно було, що з душі гостя звалився великий тягар, бо напняття зникло в його очах, а лице роз'яснілося усмішкою.
— Значить, можемо числити на тебе, приятелю? — спитав він. — Тоді дай руку! Гаразд! А те, про що ти говориш, колись прийде само собою... Тепер ще зарано, абсолютно зарано...
Погодження викликало в приятелів добрий гумор і додало апетиту, а розмова поточилася ще живіше. Врешті, коли вже ні один, ні другий не могли більше нічого з'їсти, Ебано Перейра зачепив ще одне питання, яке було чи не найголовнішою метою його приїзду:
— Скажи мені, приятелю, скільки правди в тих фантастичних поголосках про поклади золота біля Паранаґви?
Ґабрієль здвигнув плечима:
— Дивні речі питаєш, Елеодоро! "Фантастичних поголосках"... Здається, що правда перевищить усі фантазії...
— Так?!
— А так, так. Тут люди вже більше, як півстоліття, золото здобувають, а ти говориш про поголоски.
— Бо уряд нічого толком в тій справі не знає, хоч ніби всі розшуки ведуться від його імени.
— Наш уряд взагалі нічого не знає, — нахмурився Ґабрієль, — а люди не спішать його повідомляти — нема дурних! Якщо хто і знайде щось, то тримає в таємниці й використовує сам.
— Ти також?
— Я — ні. Я, хоч і не тягну за європейською короною, але злодієм не вродився й обкрадати держави, яка б вона не була, не хочу. Дивись, що я тобі покажу...
Господар встав, зняв з полиці невеличку мищину* і подав її гостеві. У мищині Елеодоро побачив пригоршню білого піску, серед якого рясно блищали золоті іскорки.
— Звідки це? — спитав.
— Та з нашої ж річки. Але це — дурничка. От в околицях річок Рібейри й Ассунґві шукачі познаходили де-що більше...
— І миють?
— Та, звичайно, миють. Хто ж їм заборонить? Самородки знаходять, діяманти — і все до власної кишені ховають.
— Злодійство! — обурився Елеодоро. — Але ми це припинимо! Слухай сюди, Ґабрієлю: я ношуся з думкою про засновання Дистрикту Копалень на південну Бразилію, розумієш? Держава врешті мусить взяти у свої руки всі поклади і покласти край грабіжницькій експлуатації. Я все був високої думки про твою честь і адміністративний хист, а тепер, коли знаю, що ти наш, — хочу тобі запропонувати увійти до адміністрації такого Дистрикту. Що ти на це?
— Я з охотою!
— Добре... Але, насамперед, мусиш пред'явити речові докази, що такий Дистрикт матиме за чим шукати і що його засновання має підстави. Починай справу на свій кошт. Коли треба буде — моя кишеня до твоєї диспозиції, але золотий пісок і самородки повинні бути знайдені! Розумієш? Пізніше уряд нам зверне всі видатки і дасть всяку допомогу для організації копалень. Крім того, тобі буде забезпечена стала і добре платна посада в Дистрикті. Згода?
Замість відповіди, де Лара міцно потиснув руку приятеля.
— Дякую, — сказав. — Я й сам давно хотів звернути увагу уряду бодай на охорону покладів. Адже по лісах волочиться маса всяких зайд з цілого світу, риється собі в землі, бовтається по ріках, входить у приязні взаємини з дикунами, і ті їм за різного роду сміття показують всі родовища, ще й помагають здобувати. А уряд і пальцем не кивне, чекаючи на готове. Чорти взяли б таку господарку!
До світлиці увійшла господиня. Де Лара, здається, миттю забувши про всі поважні справи, прилип до дружини запитливим поглядом. Дона Ізабела не сказала нічого, але по її сумному обличчі, по спущених очах і по стиснутих строго устах можна було вичитати все те, чого вона не висловила вголос. Дон Ґабрієль тільки нахмурився і зітхнув.
— Ну, що ж! — сказав, адресуючись не то до гостя, не то дружини. — Нічого не вдієш... Пізня пора вже... Підемо хіба на спочинок...
... Ніжна жалібниця-ніч вступила на свій дижур*. Вона затягнула темну запону над західнім краєм неба, засвітила в небі каганці, поприкладала цілющі масті до кривавих ран і позагортала їх синіми завоями. Тоді поклала палець на блакитні свої уста і наказала спокій. І хвора Земля заспокоїлася, забувши на кілька годин про чвари, злобу і роздори, про змаг ворожих сил на своїх грудях, про вогонь і залізо, що палили і роздирали її тіло, про ріки сліз і крови, що всякали в її нутро, про міжусобиці серед рідних дітей, про жах грабунків і невільництва, що перекочувались з краю в край. Яскраво горів у небі Південний Хрест, а під ним, трівожно приплющивши повіки, дрімала країна, яку зі зневагою для Божого імени названо було чомусь "Землею Святого Хреста"...
В сензалі
До пізньої ночі світилося в панському будинку, де господар обговорював з гостем поважні справи, до пізньої ночі бігала й метушилася хатня служба, а тим часом в сензалі відбулася чергова драма: Сабія знову породила мертвого хлопчика. Четвертого хлопчика і четвертого мертвонародженого!
Нещаслива мати лежить на м'яко вимощеній і чисто засланій постелі, дивиться в темінь і безперестанку ковтає холодні сльози. В ногах її ледве мріє постать зажуреного Пірауни, що сидить, закаменівши з горя, і лишень час-до-часу подасть ознаки життя важким зітханням. І Сабії й Пірауні байдужі справи, які цікавлять панів, вони нічого не знають про нещасливий бій маркіза де Маскараньяса, про жорстоку боротьбу в Пернабуко, про державні монополії на найважливіші галузі торгівлі й промислу, про бажання Португалії відділитися від еспанської корони й про пляни засновання Копальняного Дистрикту, — вони взагалі не уявляють собі, що поза їхнім нещастям існує ще щось. Вони і не догадуються, який тісний зв'язок має їхнє горе з тими подіями, що їх так Жоакінем*. Ні, вони навіть не догадуються...
Потомлені цілоденною працею на плантаціях, чи на будові, раби сплять тяжким сном. Дехто хропе, дехто кидається увісні, стогне й скрегоче зубами. Вони також не можуть нічим допомогти нещасливим батькам. От, як звичайно, посиділи трохи біля Сабії, похитали головами, пожурилися і розійшлися по своїх кутках. Дона Ізабела також, обдарувавши породіллю новим шовковим шалем та разком скляного намиста, щоб бодай трохи потішити пригноблену рабиню, наговорила багато співчутливих слів, порадила більше просити Бога про ласку, висловила надію, що Сабія таки колись дочекається живого сина, навіть заплакала щирими сльозами і, ласкаво погладивши хвору по обличчі, відійшла. Сабія й Пірауна лишилися самі зі своїм болем. Тільки він один не відступав від них і стояв десь поблизу, невидимий, як вірний сторож на чатах.
— Чому не спиш, Пірауно? — слабим голосом питає Сабія. — Ти змучений, а завтра рано треба йти до праці. Лягай!
Пірауна мовчить і не рухається.
— Лягай, Пірауно, не сиди отак...
Застогнав тихо, як смертельно зранений звір, але не відповів. І Сабія більше не питає нічого і нічого не каже. Думки її повертаються в минуле, а з нього один по одному так яскраво виринають всі п'ять пам'ятних подій її материнства...
Її перший син народився майже дванадцять років тому назад на згарищах спаленого редуту св. Антонія. Сабія й Пірауна походили з одного роду племени ґварані, що мало славу найбільш войовничого серед індіян[4], але після того, як їхня оселя, втративши у тяжкій боротьбі з сусідніми племенами майже всіх мужів, мусіла тікати, — молоде подружжя з горсткою недобитків вирішило пристати до місійної станиці св. Антонія. Їх прийняли радо, поселили всіх вкупі і прилучили до загального гурту.
Під твердою рукою настоятеля редуту — отця Педра Моли життя оселі йшло строго визначеним руслом і не всім подобалося. Однак дійсність ставила два вибори: або коритися залізній дисципліні в редуті, або забиратися звідси геть і шукати непевної долі в дальших мандрах. Ґваранці вибрали перше і почали привчатися до нового життя. Воно, зрештою, не було таке страшне. Отець Мола дуже вміло вів свою місію, знав таємниці, при допомозі яких найважчу роботу перетворював у спортивне змагання, дбав неустанно про добро своїх диких підлеглих, улаштовував для них розваги у святочні дні, перекидав з однієї праці на іншу, щоб не наобриднути одноманітним зайняттям, гарував найбільше за всіх і своїм прикладом заохочував інших.
По упливі якого місяця ґваранці освоїлися в редуті і, хоч їх нераз спокушала думка — вернутися до попереднього життя, — лишалися на місці, тим більше, що в лісах ширилася чутка про наближення величезної бандейри, яка змітала на своєму шляху найсильніші індіанські племена.
Чутка не була порожньою, і не пройшло двох місяців з моменту прийняття ґваранців до редуту, як під його брамою зібралися тисячі дикунів, благаючи рятунку. Всі вони одноголосно стверджували, що бандейра перейшла вже Ріо до Пейше (Рибну Ріку) і прискореним маршем простує до редуту св. Антонія. Тому індіяни просили хрещення й захисту, бо їм було вже звідкись відомо, що хрещених індіян з місійних осель ніхто не мав права брати в рабство.
В редуті зароїлося від чужих людей, і привичний строгий порядок пішов шкереберть. Тут і там виникали сварки та бійки через брак приміщення і їжі, всяка робота стала, давніші мешканці оселі від бездіяльности не знали, до чого взятися, й починали сваволити, а тривога й непевність, що зависли над натовпом, витворили взагалі якусь незносну, божевільну атмосферу.
Падре Мола кидався на всі боки, забувши про їжу й сон, годив суперечки, видавав накази, посилав гінців у сусідні редути, розміщував новоприбулих, а врешті стратив голову. Бо й що могла зробити одна людина в таких обставинах?
За пару днів схудлий і почорнілий до невпізнанна, він ледве тримався на ногах від утоми. Молився в думках безперервно, маючи ще слабу надію, що бандейра піде стороною і не насмілиться нападати на редут. А коли сили вже цілком зраджували його — спішив до церкви, падав перед престолом хрестом і благав у Розп'ятого допомоги. Священик знав правду, знав, що ні хрещення, ні королівські декрети не охоронять індіян перед бандейрою, але не казав цього нікому, щоб не викликати паніки й не наробити безповоротного лиха. Тому благав з глибини душі:
— Христе многострадальний, змилосердися! Маріє, Мати Божа, моли Бога за нас, грішних!
Однак, останні надії розвіяв Татаурана.