Чудасій

Мені вторувало "ц-ц-ц!" Олекси, страшенно вдоволе­ного власним дотепом.

Наші зустрічі взагалі майже ніколи не минали без сміху, але так, як цей раз, я реготав уперше і востаннє у своєму житті. Цілих півгодини я сміявся і переставав ли­ше тоді, коли не мав більше сили. Але, відпочивши тро­хи, починав реготати знову.

— Та ну вас! — остаточно розсердився Олекса. — Говорити не даєте! Ги-ги-ги! — перекривив мене. — Ось слухайте лише: ви знаєте, що я в Свердловську мало-мало був не закохався на смерть?

— Та що ви?! — відразу насторожився я.

— Слово чести! Була там одна така практикантка, Льоля називалася. Нічого собі, гарненька дівчина...

— Ну, і що?

— Єрунда вийшла... Перебивав мені всі мої пляни дру­гий дипломант з Ленінграду, такий Пєтька Пєтухов. Не­нажера був страшний і найбільше за тістечками "Напо­леон" і шоколядою "Мішка" пропадав. Більше, як за Льолею.

— І ви дали себе відставити?

— Я потім сам "відставився".

— Цікаво! Я не знав, що ви такий влюбчивий... Ну, розказуйте, як воно там було.

— Та було просто... Я спочатку мало не здурів з нудь­ги. Ні знайомства, ні полювання — нічого. Цілий день си­дів у лябораторіях, або в креслярській, а вечорами — в гуртожитку. Потім приїхала ота сама Льоля — хемічка. В лябораторіі практикувала. Досліди всякі робила, а з них нічого не виходило. Ну, мені стало жаль, і я взявся пома­гати. Та вже потім так, з нудьги, і собі взявся всякі експе­рименти робити. Винайшов якесь — чорт знає що: таке, знаєте, приємне на запах і без смаку, а одна краплина йо­го діє, як пів відра рицини*... І гарно було: Льоля сидить за ретортами й фільтрами, я собі щось там партачу в про­бірках — і все між собою переговорюємося. Аж тут встряв отой самий Пєтька Пєтухов: прийде і теж сидить. Вдає, що щось робить. Вечір — нічого, другий вечір — нічого, а далі бачу, що Пєтька мене на задній план відсу­ває. Вже Льоля більше до нього, як до мене звертається: "Пєтя, подай", "Пєтя, поможи", "Пєтя, скажи"... "Ну, — думаю собі, — я тобі того так не спущу!" Пішов, купив десяток тістечок, а "Наполеона" тільки одного. Розуміє­те? Тільки одного. І в того "Наполеона" крапнув свого винаходу. Ц-ц-ц!.. Увечері сидимо всі троє в лябораторії, а я тоді вийняв тістечка й подаю. Зраділи. "Ти, Пєтя, — каже Льоля, — любиш "Наполеони" — бери!" — а сама бере якусь трубочку з кремом. Пєтька зараз "Наполеона" — хап! — і ковтнув. Потім бере друге, третє, вже так, без розбору, і ковтає. А я — нічого. Тільки за пару хвилин щось Пєтька зблід, аж позеленів, і каже: "Вибачте, я му­шу йти". Льоля просить ще трохи почекати, я також, зна­єте, прошу, а він — ні. Схопився і побіг. Два дні після то­го не то що до лябораторії, а взагалі й на роботу не при­ходив. Ц-ц-ц!..

Вичекавши, поки я пересміявся, Олекса продовжував:

— На третій вечір приходить знову Пєтька і знову перешкоджає мені. Але я вже запасся новим комплектом тістечок, так само з одним "Наполеоном". Поклав перед ними, а сам пішов у другий кут, немов би щось роблю, і не дивлюся ні на Пєтьку, ні на Льолю. Аж раптом чую, що Льоля обзивається болісним голосом: "Вибачте, — каже, — хлопці, але я мушу йти додому"...

— А-а, — догадався я, — то на цей раз Льоля з'їла "Наполеона"?!

— Вона! От, дурна!

— Ну, і що було? — спитав я після чергового вибуху сміху.

— Та нічого: Льоля вискочила, як попарена, а я ли­шився з Пєтькою. Потім ще два вечори з ним сидів у лябораторії. Ц-ц-ц!..

— І так скінчилося?

— Ні, ще не скінчилося... Коли Льоля видужала, я "На­полони" замінив "Мішкою". Купив цілу коробку, і вже не в одну, а в кілька впорснув свого "чарівного ліку". Ц-ц-ц!..

— Уявляю собі! — зареготав я.

— Нічого ви собі не уявляєте! Я впорснув у кожну цукерку п'ятикратну дозу свого винаходу й запам'ятав їхнє розміщення. Льолі порадив після хвороби шоколяди не їсти, взяв собі одну цукерку, а решту поставив з ко­робкою перед Пєтуховим.

— І він усі з'їв?!!

— Не вгадали: він не з'їв ні одної. Зате та, що я її з'їв, була з моїм винаходом...

— Ха-ха-ха! Як же це сталося?!

— Лихо його знає, як воно сталося! Здається ж, доб­ре пам'ятав, яку можна їсти, а яку — ні. Та от, дідько по­жартував... Ц-ц-ц!..

Я вже не сміявся, а тільки стогнав. Ребра в мене болі­ли, а на довершення напала гикавка.

— Годі, Олексо! Годі, бо я вже більше не можу! — почав благати.

— Та я вже кінчаю: тиждень пролежав у лікарні, а вийшов здоровий і від свого винаходу і від свого кохання... Як вам треба буде колись вилікувати пробите Аму­ром серце — звертайтеся до мене. Ц-ц-ц!..

***

Ніс мій загоївся, і через два дні я вже був у Кітлінських.

Далі життя потекло своїм звичайним руслом: день на роботі, а вечори — у товаристві любої дівчини. Про нашу майбутню женячку говорено вже зовсім відверто, і Галя та Ніна навіть уплянували, що після шлюбу ми під­шукаємо спільне мешкання, або два мешкання в одному домі, щоб ні я з Костем, ні Галя з Ніною не розлучалися.

Олекса посумнів, почав сторонитися від нас і відмов­лятися від нашого товариства.

— Не хочу бути п'ятим колесом у возі! — говорив уперто.

— Та чого ж "п'ятим колесом"?!

— Та бо так: ви і Галя — одна пара коліс, Кость і Ні­на — друга, а я ніби запасне. Не хочу! .

Скоро сталася й подія, про яку свого часу писала Га­ля: приїхала Зіна. Була це дівчина простувата на вигляд, повільна в рухах і якась прибита. Але, коли почалася спільна розмова, виявилося, іцо Зіна далеко не дурна, ба­гато читала й багато передумала за своє молоде життя.

Тому що ми всі були свої, Галя під кінець розмови сказала просто:

— Ми з Ніночкою, Павле, хочемо висватати Зіну за Альошу. Як ти на це дивишся?

— А Зіна як на це дивиться? — спитав я своєю чер­гою.

— Я вже сказала, — спокійно обізвалася Зіна. — Ме­ні все одно: може бути поганий, може бути старий, може бути дивак, — аби тільки добрий.

Мене прикро вразив цей холодний і байдужий тон з уст молодої дівчини, а Кость аж зіщулився і спитав:

— І ви пішли б заміж без любови?

— Ет, куди вже мені про якусь любов думати! — з досадою махнула рукою Зіна. — Мені жити треба!

— "Жити", — відповів Кость, — це дуже складне по­няття його не можна утотожнювати з поняттям "існува­ти", чи "животіти".

— Але не можна також утотожнювати з поняттями "розкошувати", чи "потопати в щасті", — відтяла Зіна.

— "Жити", Зіно, — вставив я, — означає боротися за право на життя.

— Порожні слова! — спалахнула Зіна. — Досі я боро­лася: ходила на чорну роботу до радгоспу, шила по чу­жих домах, була навіть служницею. Але у висліді цієї "бо­ротьби за право на життя" я мала тільки животіння в найпідлішому цього слова значенні! Досить з мене того! Не знаю, який ви вкладаєте зміст у слово "жити", але для мене власний кут, певне становище в родині й забезпечен­ня від постійних образ за соціальне походження — це вже життя! І той, хто мені це все дасть — може бути з вигляду яким хоче. Я не належу до тих, хто заглядає дарованому коневі в зуби!

— Вірно, Зіно! Цілком правильно! — вигукнули в о­дин голос Галя і Ніна.

А мені в ту хвилину стало так стидно за всіх трьох дівчат і за нас, чоловіків, що я не зважився піднести на Костя очей. Щось холодне й огидне проповзло біля мого серця й лишило по собі слизький, неприємний слід.

При прощанні я не міг стриматися, щоб не висловити Галі в досить терпких словах свого невдоволення і здиву­вання.

— Але ж ти смішний, Павлуню! — обняла мене за шию Галя. — Ніхто ж не буде Олексу женити силоміць. Ми їх тільки познайомимо. А чи вони схотять побратися, чи ні — їхня справа. І по чому ти знаєш, що вони не по­любляться?

— Мені, Галю, дуже не подобається Зінин цинічний погляд на справу подружжя.

— Ах, ти її не посуджуй! Вона з розпуки так гово­рить. Коли б ти лише знав, скільки вона натерпілася, скільки напоневірялася! Але, назагал, Зіна дуже порядна й чесна дівчина. Кажу тобі це напевно!

Остаточно стало на тому, що я пообіцяв у найближ­чий вихідний день підмовити Олексу прийти до Кітлінських на третю годину, щоб піти всім спільно на прогульку за місто. Олекса довго упирався, щось дуже підозріло зиркав на мене, але врешті-решт погодився.

Я вже й сам цікавий був знати, що з того всього ви­йде, і прийшов до Кітлінських раніше. Застав на веранді Костя в товаристві всіх трьох дівчат, причепурених і о­живлених. Зіна, видно, вже добре розпиталася про норови й вдачу "жениха", бо, у відміну від сестер, вбралася в ду­же скромненьку, хоч і зграбно пошиту сукеночку, гладенько зачесалася й сиділа, пильно й вправно накладаючи чорною заполоччю хрестики складного взірця на екран­ному до блюзочки рукаві.

Олекса прийшов точно о третій. Розмашисто пере­йшов двір, підстрибом збіг на сходи веранди й відразу став, як укопаний.

— А, Олексо! — закричали в один голос Галя і Ніна. — Просимо, просимо!

Але Олекса їх не чув. Він видивився на Зіну і зморщив свого довгото носа так, ніби впіймав якийсь неприємний запах. Потім обвів поглядом ціле товариство, злобно блиснув на мене очима і, не промовивши ні слова, рвучко обернувся і пішов, майже побіг, назад до хвіртки.

У першу хвилину ми так розгубилися, що тільки ди­вилися мовчки один на одного і не знали, що робити. Але енергійний стукіт хвіртки вернув мені притомність, і я схо­пився з місця, щоб дігнати втікача.

— Олексо! — кричав йому навздогін. — Олексо!

Та Олекса тільки приспішив ходу й не оглядався. Я його дігнав аж на другому кварталі й ухопив за руку;

— Олексо! — крикнув суворо. — Що це за комедії?! Верніться зараз же і не будьте дикуном, кажу вам!

— А явам кажу, — визвірився Олекса, вириваючи ру­ку, — що з того нічого не вийде, бо на таку квітку моя бджола не сяде! І... і взагалі йдіть ви до дідька! Попередоїжджа сваха! Приліпка!

Він мене знищив тими словами! Знищив заслужено. Бо навіщо я дав себе вплутати в це вираховане сватання? Адже знав, що та вся справа не дуже-то чиста! Чи ж міг я думати, що Олекса справді такий дурний, щоб дав себе піймати на гачок? А він з одного погляду інстинктивно розкусив і наші наміри і вдачу "молодої".

Лихий і засоромлений, вертаюся на веранду.

— Що з ним? Що сталося? Він розсердився? — заси­пали мене питаннями Галя й Ніна.

Кость уважно дивився на свої черевики, а Зіна, не­мов би найменше зацікавлена особа, пильно вишивала да­лі.

— Ні, не розсердився, — почав пояснювати я, ще ли­хіший і більше засоромлений власною брехнею, — а по­бачив незнайому людину і злякався.