По той бік світу

Усі, хто мав спроможність, їхали сюди, бо серед літньої спеки знаходили тут свіже повітря, обшир оке­ану і прохолоду від його хвиль.

Ще більше, ніж повітря і море, приваб­лювала юрбу рулетка. На самім березі океа­ну стояв важкий будинок, негарний на вигляд, але величезний та показний.

Туди, починаючи від перших годин по­полудні і далеко за північ безупинною течі­єю вливався потік з людей, які шукали зиску та гострих вражень. Вони заповнювали вели­кі залі і товпились навколо столів, де в центрі крутились рулетки. Вимінюючи свої гроші на різнобарвні кружальця, вони розкидали їх по зеленому сукні, жадібно слідкуючи за куль­кою, що стрибала по колесу рулетки.

Kaзіно і гра створювали вісь, навколо якої крутилось усе життя у Мар-дель-Пляті. У са­лонах, у кав'ярнях, на пляжах, навіть у самім морі, було чутно оповідання про фабульозні виграші та програші, про системи гри, найпевніші у світі, про фантастичні комбінації з чисел.

Чічіта мала охоту спробувати щастя, і Орландо повів її до казіно, хоч сам не збирався грати.

— Я вже свого часу заплатив свій податок, — казав він. — Тепер не хочу!

— Я обов'язково виграю, — запевняла Чічіта. — Мені двічі приснилось число 18. Та й улюблена моя дев'ятка не підманить мене.

— Вигравай, вигравай, — всміхнувся Орландо.

Чічіта довго обмірковувала, за яким сто­лом шукати щастя. У великій залі було сімде­сят столів і навколо усіх був тиск і натовп. Нарешті, вона вибрала. Поки проштовхалась, поки вимінювала гроші, поки придивлялась, вийшло 18 і 9. Потім, скільки не ставила на ці числа, вони не виходили.

— Як заворожило!

Раз кинула фішку навздогад і виграла. Тоді вирішила тільки так і робити, але круп'є загрібав та й загрібав своєю сапкою усі її ставки.

Коли у неї лишилось лише одне кружаль­не, вона вирішила покласти його на дев'ят­ку. В останню хвилину, коли круп'є проголосив:

— Но ва мас![6] — вона схопила свою фішку і переставила її на 18. Круп'є зараз же виголосив:

— Червоне, дев'ять!

— Така невдача, — скаржилась Чічіта Орландові. — Огидна дев'ятка тільки тоді і виходила, як я на неї не ставила. Більше не буду її любити!

Орландо реготав.

— Я вже давно це знаю. Переважно вихо­дять ті числа, що ми на них не поставимо.

— Дай мені трошки грошей, я ще хочу спробувати на другому столі.

— Спробуй, тільки як же ти хочеш ви­грати? Хіба ти не знаєш, яка є прикмета: ща­сливий у коханні — нещасливий у грі?

Чічіта програла все, що їй дав Орландо і розчарувалась у рулетці.

У казіно Орландо зустрів багато знайо­мих. Щохвилі хтось підходив до нього, або ві­тав його здалека.

Чічіта дивувалась, скільки знайомих було у Орланда. Спочатку це подобалось Чічіті, бо таким чином вона познайомилася з відомими артистами і видатними людьми артистичного і літературного світу, але з часом їй набрид­ло знайомитись щораз з іншими людьми, з якими не знати, про що балакати.

Вона спостерегла, що дехто якось дивно поглядав на неї, а раз помітила, що низенький голомозий дідуган з підпухлими очима подивився на неї скоса і підморгнув Орландові.

Чічіта відчула, як спалахнули її шоки, і коли він відійшов, скрикнула:

— Що за мерзотна людина!

— Бідний Санчес! Він зовсім не заслуго­вує на таку гострість. Він мій давній співробіт­ник і комік у нашій компанії.

— Гидкий тип!

На другий день вони здибали Санчеса у кав'ярні.

— Маємо удачу! Куди не глянь. Санчес вже тут! — незадоволено зауважила Чічіта.

Це була правда, не проходило дня, щоб вони його не спіткали. На вулиці він підходив і йшов з ними, не помічаючи ворожого відно­шення Чічіти. У кав'ярні пересідав без запро­шення до їх столика і балакав з Орландо, май­же не звертаючи уваги на Чічіту.

— Де тепер Луїза? — спитав якось Сан­чес.

У Кордобі.

— Як її здоров'я?

— Ліпше.

— Давно вона писала?

— Ні, не дуже.

Чічіта помітила неохоту, з якою відпові­дав Орландо і пізніше, коли вони позбавились Санчеса, спитала:

— Хто це Луїза?

— Артистка нашої трупи.

— Чому він питав тебе про її здоров'я?

— Вона захворіла під час театрального сезону, коли я стояв на чолі трупи.

Ця відповідь не зовсім вдовольнила Чічіту, але вона не вимагала пояснень.

Чічіта втратила смак до кав'ярень і перебувала більшу частину дня на березі мо­ря.

Вона ніби вперше пізнала красу і могут­ність океану. Ніколи раніш не вабила її так сильно його безмежність і метушлива гра його хвиль. Годинами могла вона вдивлятись у не­спокійну рівнину моря, або лежати на піску, затуливши очі, підставляючи тіло під соняшні проміння та подих вітру.

Ще більше полюбила вона море під час купання, бо тоді видавалось їй, що воно гра­ється з нею, як живе. Перше хоче злякати, порскає, холодними бризками обливає з голо­вою, б'є хвилями, а як побачить, що його не бояться та сміливо кидаються у воду, то злагодниться, огорне ніжно і колише, мов дити­ну. Тільки часом несподівано присне гребін­цем в лице, а тоді знову пестить і лащиться. Так би ніколи і не виходив на берег.

Орландо також любив море і радо това­ришував Чічіті.

Так проходили дні, — непомітно, безжурно. Думалось, що тільки і є на світі море, по­вітря, кохання...

А життя котилось своїм шляхом, байду­же, невблаганне, і одного дня покликало.

Орландо отримав телеграму, і Чічіта по­бачила, як посмутнішало його лице, поки він читав.

— Треба повертатись. Починається те­атральний сезон, — сказав він.

— Не можна ще трошки побути тут? — жалібно спитала Чічіта.

— Ні, я і так забарився.

Ніби для того, щоб не шкода було від'їз­дити, погода раптом зіпсувалась. Дрібний до­щик затягнув сірою завісою море, пісок потьмаривсь, копиці очеретяних крісел сумно бовваніли на березі, і вітер злісно тріпав ряд­нинами пляжних халабудок.

Чічіті було сумно. Вона розуміла, що пе­реверталась сторінка її життя. Хто знає, чи буде їх багато, таких веселих, безжурних сто­рінок?...

9

Скінчилось літо і для Петра. Починався навчальний рік. Паливода знайшов йому за­ступника і на прощання мовив:

— Дякую тобі, хлопче, працював ти добре, не осоромив нашого роду. Поки я буду у цьому товаристві, для тебе буде завжди місце. Та й без мене не пропадеш. Кінчай тіль­ки швидче школу.

Петро почервонів від задоволення.

Повернувся з вакацій і Роберто. опале­ний, бадьорий. З захопленням оповідав при­годи Мардельплятського життя.

— Які там були дівчата! Не даєш віри очам, не знаєш, у який бік дивитись! До речі, бачив там і твою приятельку.

— Яку ще приятельку?

— Лиши, не удавай! Ту елегантну чор­няву дівчину, що бачив не раз з тобою.

— Це вже давно минуло.

— Добре, коли так, бо йшла вона в су­проводі дуже гарного пана.

Петро відчув, як щось боляче кольнуло його у грудях. Він усе літо вмовляв собі, що Чічіта перестала існувати для нього, і раптом відчув знайомий біль і турботу, що жили, за­тамовані, в його серці.

Роберто нічого не помітив і запропону­вав:

— Хочеш поїхати зі мною до Санта-Клари? Я мушу їхати рахувати худобу. Ти ціка­вився звичаями естанції. Можемо там затрима­тись на декілька днів, поки розпочнуться лек­ції. Пополюємо, поїздимо верхи.

— Чому ні. Я ціле літо не виїжджав з Буенос-Айресу.

— Гаразд. А вечорами підтовчемо хемію та фізику, щоб було нам у зимі, як нахідка!

***

Виїхали, як і минулого разу, зранку і опівдні приїхали.

Дон Вісенте запросив їх обідати до себе, бо дон Паскуаль поїхав до містечка в госпо­дарських справах. Після обрахунку худоби за звичаєм мало робитись асадо[7] для всіх ро­бітників естанпії. Треба було докупити вина тощо.

Поки донья Енкарнасіон накривала стіл та шикувала обід, хазяїн подав вермут та гір­ку наливку для збудження апетиту і розпові­дав про життя естанції: про посуху, що дуже мучила худобу, про бичка педігрі, що з пев­ністю отримає премію на виставі скотарства, про комадреху, що добралась до курчат та ба­гато шкоди наробила, поки підстерегли її со­баки.

— Саме, як хворів ваш земляк, — пояс­нив він Петрові.

— Нуменко? А що йому було?

— Хто його знає. Щось з серцем. Дуже захворів. Пройшлось викликати лікаря.

— Що ви кажете? А як він тепер себе почуває?

— Тепер видужав, але було погано. До­бре, що дочка приїхала доглядати його.

— Яка дочка? Катря?

— Та вжеж! Вона ж одиначка. Та ось во­на ходить у подвір'ї, — додав дон Вісенте, дивлячись у вікно.

— Дозвольте мені... я зараз повернусь, — скрикнув Петро і вибіг з кімнати, поспіша­ючи назустріч Катрі.

— Не сподівався вас тут побачити!

— Мені вже сказали, що ви приїхали, ото йшла вас шукати.

— Я вас пошукував у Буенос-Айресі. Те­лефонував до вашої матері. Мені відповіли, що вона вибралась невідомо куди,

— Так, властиво про це я хотіла з вами розмовляти, попередити... — Голос її затрем­тів. — Мати остаточно покинула батька, жи­ве з другим. Прошу вас, не згадуйте про неї при батькові. Йому дуже тяжко, він кохає її.

— Як його здоров'я?

— Ніби добре. А втім я неспокійна. Зреш­тою, побачите самі.

Вони підійшли до курника, і Катря по­кликала:

— Тату, гість приїхав!

Науменко вийшов і вдивлявся, примру­живши очі, та прикриваючи їх від сонця ру­кою,

Петра вразив його вигляд. Трудно було повірити, щоб людина могла так змінитись за такий короткий час. Перед ним стояв дідусь, згорблений, сивий, зі змученим, скорботним лицем.

— Не пізнаєте мене, пане Андрію.

— Як же, як же. Це я з присмерку вий­шов та проти світла не бачу. Дуже, дуже при­ємно, що повернулись до нас. Часто вас згадували...

— Тількищо довідався про вашу хворо­бу.

— Так, занедужав було. Зовсім погано се­бе почував. Спасибі дочці, що доглядала ме­не...

— Петре, де ти? Іди обідати, — почувся Робертів голос.

— Іду, іду, — відгукнувся Петро, — ви­бачте, не хочу, щоб на мене чекали. Я тут жи­тиму якийсь час, будемо бачитись.

Після обіду поїхали у степ помагати пас­тухам заганяти худобу до загород для завтрішнього підрахунку. Весело було скакати по степу на молодих жеребцях, хвиськати бато­гами, ганяти коров та овець, що перелякано плигали та розбігались у всі боки.

Вернулися, коли сонце спустилось до ла­гуни, запалюючи її жовто-червоним полу­м'ям, змучені тою солодкою втомою, що буває після фізичних вправ на свіжім повітрі.

—Завтра мусимо встати удосвіта, тому повечеряємо та й до ліжка, — постановив Роберто.

Петро згадав було Науменка та подумав:

— Ще маю час.

На другий день зранку взялись рахувати худобу.