Треба тобі женитися...
– Ха-ха-ха! – розсміявся той вголос. Федір глянув на нього насуплено.
– Не кажу тобі побрехеньки...
– Я не можу женитися, – випалив Конон.
– Цікавий знати, чому не можеш, – тихо і спокійно, але дуже поважно сказав Федір...
– Бо я не маю дівки, – випалив син.
Батько йому поміг.
– Посилай сватів до Онопрієвої Оксеньки на Кір'янчуках, – спокійно сказав Федір.
Ніколи не можна було сподіватися, що і тут Федір має все готове. Це дивно. І звідки Федір знає, що якраз Оксенька найбільше Кононові подобається. Вона ж хто знає де, аж на Кір'янчуках і Конон навіть не дуже до неї залицявся. Це єдина на цілу околицю дівка, яка не піддавалась на Кононові залицяння. Це дівка, як лань. Струнка, висока, справжня пані... Очі великі і сині, голос, як гармонія. А яка вона поважна. Дивишся на неї – і здається, вона ціла щось тобі приємне каже. Такий з неї б'є розум, така у її очах сила. Гарна дівка, що й казати. І Федір її помітив. Де? Коли?..
Конон після цього задумався. Женитися з Оксенькою... Йому навіть не віриться. Він її не раз і не два бачив. Вона йому подобається, але він не думав ще женитися. Погуляти з нею на музиках, походити до неї на вечорниці, як це він робив з іншими... Але женитися? І коли вже така думка є, він не може її позбутися. Вона переслідує Конона на всіх його стежках. Першої неділі він йде на Кір'янчуки і заходить на вечорниці, куди приходить Оксенька. Це осінь, перед Пилипівкою. Дівчата, як звичайно в такий час, сходяться до одної хати, прядуть свої куделі, співають пісні. Всі трохи здивовані, що Конон зовсім непрошений аж тут появився. До кого це він прийшов? Кір'янчуківські хлопці вже шушкаються, а це пахне поганим. Таким чином, звичайно, лічать ребра непрошеному гостеві, і Конон це добре знає. Але Конон не з того десятка, що бояться. Він підійшов до першого з тих, що шушкаються:
– Знаєш, голубе, що? Давай краще вип'ємо... Що з того, що ви мені, а я вам накладемо плястрів.... Ось тобі карбованець і смали до шинку...
Це він сказав при всіх. Всі бачили, що Конон направду не боїться, але битися у нього немає бажання. От так немає та й годі... Він заморочений іншими справами... Він все вертиться біля Оксеньки. То присяде біля неї, то виб'є їй з рук починок, то порве нитку...
– Геть звидці, – каже вона твердим дерманським виговором на "и". – Бо як тебе впиріщу...
– Та невже? От як би вперіщила...
– А от і вперіщу.... Не лізь.... Йди-но, там за тобою Ляш заскучив...
– Але я не заскучив за Ляшом, – відповідає просто на Оксеньчину шпильку...
– У нас тут немає таких польок, що танцюють, ха-ха-ха, – засміялась і не договорила, ціла залилась рум'янцем. Щось, видно, під тим мусіло бути соромницьке. Але на Конона це не впливає.
– Казала, говорила, балакала... А ти мене там бачила? – питає він.
– Люди казали, – відповіла.
– А може брехали собаки?
– І собаки.... Навіть горобці на плоті цвірінькають, – вела своє Оксенька...
– Не все те добре, що роблять горобці. Вони також з гною клюють зернята...
– Не робися, не робися таким святим – божим... Знаємо тебе…
– Знаєте, та не з того боку...
– А у тебе скільки тих боків?
– Сім-сімнадцять без двох двадцять, сорок штири, ще й п'ятнадцять. Полічи...
– Я неграмотна, – знов шпилька.
– Але язичка маєш грамотного...
– В кожному разі не позичений – свій.
Так говорили цілий вечір. Конон шукав стежок до її схильності, але даремно. Принесли півока, випили. Прогуляли півночі, і Конон пішов, з чим прийшов.
Але чого не добився Конон, того добились свати. Онопрій коли побачив сватів, коли довідався від кого, то не знав, де їх посадити. Тож у нього не одна Оксенька. Тож у нього п'ять Оксеньок, тож Федір господар через губу, а Конон парубок пошукай... Оксенька впиралася, але найшло кумів, сватів, сусідів, тіток... Як почали терендіти, як почали вмовляти.
– Оксеню! Золотко! А що ти собі думаєш? А на кого сподіваєшся? Тож він господар... Тож він одинак. Тож у нього хутір. Одразу тебе відділить, і свекрухи не будеш знати. А хіба не знаєш Домахи. То ж то людина, як шовк. Ти з нею будеш жити, як у раю...
Оксенька впирається:
– Що мені по свекрусі... Я виходжу не за свекруху, а за Конона... А він...
– Що там він... Він ще молодий... Погуляв, пошумів... А він тебе буде ще на руках носити... Тож він багач, тож у нього... – і знов почалось з початку...
Оксенька піднесла руки, здалась... Пов'язала ходанів, обмінялась півоками і хлібом, назначили заручини. На кутку зачали співати Кононові та Оксеньці. Федір готується до весілля, а Конон заходив до Оксани. Вона все відхиляла від нього голову, але він був настирливий. Знає він, що не тому відхиляє, що не хоче його, а тому, що не подобається їй все те, що про нього говорили. Він зустрів її саму у сінях в темноті, схопив у обійми, і тут вона вичула Конона. Поцілунок, яким завершив він свої залицянки, зломив назавжди спротив Оксеньки. Вона відчула в тому щось більше, ніж звичайні залицянки.
Не пройшло й два тижні, як Конон з Оксенькою повінчалися. Весілля відгуляли по-старосвітському. Було що їсти і було що пити. Були заручини, був коровай, було весілля, була перезва, була прядка і закінчили розходинами. Чотири дні то трівало. Всі думали, що Федір скупий. Ніхто його не бачив, щоб він десь у шинку випивав чи ярмаркував, як то робиться, чи з братчиками у проскурні "снідав". Але яке він зробив весілля, то дай Боже таке кожному. Загуляв цілий куток. І сам Федір трохи випив, але ж ви знаєте, що у нього хоре горло. Він вже своє відпив... Але гості хай частуються...
Зараз після весілля молодята поселилися на хуторі у новій хаті... І звідсіль починається їх життьовий путь... З цієї долини на Лебедщині. З цього безлюддя. З одного боку ліс, з другого поля і чагарі. Долиною маленька, у дві колії дорожинка. Зліва на чистому полі під пригорбком примостилася дерев'яна хата під соломою і мурований з каменю хлів. За хатою вже втицьнуто в землю пару десятків щеп. Від дороги зроблений нашвидко пліт. Закопано в землю дубові стовпчики, а до них поприбивано дві лати...
Витворився хутір. Непомітно, мов виріс десь під кущиком гриб. Перший у цій місцевості. Долина, що зимою зарівнюється білим покровом, цієї зими дістала отам дві чи навіть три темні плями, її рівнину прорізують дві колії від саней, на пригірках шумлять недорослі, з круглими кучерявими головами, сосни, отам далі в долині над річкою, що пливе на схід у напрямку присілка Лебеді, кляпотить невеличкий млинок, верби, вільхи та кущі лозини скупчилися там то сям і творять гармонію разом з шелестячими очеретами, що, як гляне око, простяглися десь майже під гору, де видно сторчать хрестики дерманського кладовища з дерев'яною капличкою на самій горі...
Цікаве довкілля. Здається, що сюди не заходила ще людська нога, хоча це мильне вражіння. Трохи далі на північ від цього місця тягнуться пригорбки, що звуться Вали. На тих Валах і зараз добре помітно сліди, залишені тут клопітливою минувшиною. Мало того, що там зістались, ніби гнізда якихсь велетенських птахів, що кудись вилетіли, вали і насипи, але там також знаходяться і по цей день цікаві предмети з креміню, як от той, що носить Кузьма Сидорук, щось таке ніби долотце, яке Кузьма вживає до кресання огню. Значить, що тут ступала людська нога і то не раз, але чомусь те місце давно опущене і забуте. Люди, як і деякі птахи, не люблять тих зруйнованих місць, які одного разу були осквернені сторонньою силою. Кажуть, що на Валах був город, що там жили люди, що в землі хороняться їх кості, що часом з піску вилазить на поверхню якийсь череп, що з-під плити плуга іноді виповзе якесь подобіє меча чи списа. Земля вертає те, що одного разу заховала, вертає і підносить під самий ніс предкам, щоб дивились і бачили.
Тепер тут схрещуються кілька ледве помітних доріжок. Одна десь біжить туди до Клопотів і Мизоча, друга через ліси, кущі та ярі в напрямку Здолбунова, третя через пригірок поміж старими горбатими липами та дикими посохлими черешнями до Лебедів, четверта долиною, лужком униз до млина і через манастирське до Дерманя. Всі ті дороги отам біля Валів схрещуються, хоча мало хто порушує їх спокій. Лиш інколи раз чи два рази на тиждень проїде хтось волами чи кіньми невідомо куди і по що, а так все навкруги мовчить, думає, прислухається. Отам на горі поміж лісами Лебедщини та Гільченщини, де стоять ті старі липи і черешні, там, здається, колись хтось жив. Там, напевно, був хутір чи коршма, чи хтозна-що. Бо чому там лишився той висад з черешень, диких грушок і яблунь. Кому це заманулося на такому безлюдді садити ті дерева отак собі, а самі вирости такими рядами вони ніяк не могли... Але зараз там не зісталось ані одного каміня, ані якогось кінчика чи ями, що вказували б на якусь оселю... Тільки зайці, лиси та вовки пробігають тут з ліса до ліса та інколи зупиняються на галявині, де пахнуть липи і цвітуть черешні...
У цьому древньому, покинутому і забутому місці Федір вперше зробив оселю, заложив нове огнище і посадив біля нього свого єдиного сина Конона. Йому казали, що то безлюддя, що на Валах ночами квилять душі грішників, що там ще недавно стояла каплиця святого Онопрія, яку о.Дормидонт сказав перенести на кладовище в Дермані, що під тією каплицею є підземні ходи, льохи, гроби, що місце те кимсь прокляте, що там на Великдень світяться якісь огні і чути страшні стогони, нарешті Федорові сказали, що там має своє пристановище Казмірець, але все то, як горохом об стіну. Федір такі розмови одним ухом приймає, другим випускає. Це до того не належить. Це балачки для Івана Гуци чи Самочка, що зійдуться вечором i хочуть попереливати з пустого в порожнє... Федір те місце облюбував, воно йому сподобалось, він все обдумав і що задумав, те мусить зробити... Це буде його місце, а потім його сина Конона...
І це був якраз той саме рік, коли дерманці почали виполювати казмірівщину. Конон тоді оженився і тоді переселився на хутір. Спочатку він побоювався сам там жити. Він взяв собі ще двох парубків і одну дівчину, якусь своячку. І хоча він одружився, хоча любив свою Оксеньку, життя його не зазнало великих змін. Був такий саме гуляка і пияк. Приїжджали до нього його старі товариші і на хуторі аж гуло від співів та танців.