ДЕКІЛЬКА СЛІВ ЧИТАЧЕВІ
Працюючи в Рукописному фонді Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка (м. Київ) над матеріалами У.Самчука, я натрапив на папку з назвою "Роман "Дермань". Це, звісно, одразу заінтригувало. Насамперед тим, що нам, жителям Рівненщини, землякам У.Самчука, добре відомо, як любив і гордився митець рідним селом Дермань, його героїчним минулим, культурними традиціями, своїми земляками, прекрасними краєвидами. Одразу в пам'яті зринули рядки з книги споминів: "Дермань для мене центр центрів на плянеті, і не тільки тому, що десь там і колись там я народився... Але також і тому, що це справді "село, неначе писанка", з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Федорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
Одразу зауважимо, що вислів "центр центрів на плянеті" вперше з'явився на сторінках роману "Дермань".
Світ дитинства на все життя заполонив уяву У.Самчука і постійно живив його творче натхнення, виливався на папір у багатьох, якщо не в усіх, романах письменника. Будучи за типом художнього мислення митцем-реалістом, У.Самчук постійно і наполегливо, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, відтворював у своїх книгах типи й пейзажі, топографію та духовне життя рідного села, насамперед своєї родини, "оте коріння", "родинне тло мого Дерманя", як зізнавався він у книзі спогадів "На білому коні". Розлоге генеалогічне дерево У.Самчука, пам'ять роду – Данильчуки, Самчуки, Мартинюки, Руді, Гуци – перенесені пером майстра, закарбовані й увічнені в його художніх творах. Старовинне родинне гніздо – з того дерманського кутка, що звався так промовисто Запоріжжя, писав у спогадах У.Самчук, "...мало для мене також велике чуттєве, емоційне значення, воно було пов'язане з великою містерією, про нього було багато легенд та переказів, його предки походили з запорожців, вони викликали в мене уяву про романтичне минуле, нагадували чимось вікінгів, і навіть ці їх нащадки – Бухали, Балаби, Середи та мої Гуци здавалися мені іншими від решти наших селян".
Оця духовна атмосфера волинського краю, отой "голос землі – Самчук" (Є.Маланюк) визначають аромат і пафос романів "Волинь", "Чого не гоїть вогонь", "Дермань".
Крилатою стала самохарактеристика письменника: "Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю". Це мистецьке кредо У.Самчука. Змістовність лаконічного вислову визначає насамперед громадянський пафос доробку митця. А водночас гранично просто і переконливо розкриває творчу лабораторію епічного розмаху й глибини письменника-реаліста, його "залежність" від реальних подій. Такий тип письменника, до речі, досить поширений у всій світовій літературі.
Іще одна інтригуюча деталь: ні в спогадах самого письменника, ні в інших його матеріалах (автобіографії, записних книжках тощо), ні в літературознавчих працях, наскільки нам відомо, не згадується роман "Дермань".
...І ось переді мною невідомий і недрукований твір. Це сто п'ятнадцять сторінок машинописного тексту (У.Самчук віддавав перевагу саме такому способу роботи). Тонкий, вицвілий від часу папір. Назва: "Дермань. Роман у двох частинах". Через декілька інтервалів – "Частина перша". Угорі зліва надруковано: У.Самчук. Справа – "Городок б[іля] Львова, 21 лютого 1944". Очевидно, так зафіксовано початок роботи над цим твором. Зліва поруч із назвою роману продубльовано рукою письменника: "Дермань", роман у двох частинах. Городок біля Львова. Черновик". Цікаву інформативну деталь про ці події занотував письменник 21 квітня 1945 р., перебуваючи вже в Німеччині, у книзі спогадів "П'ять по дванадцятій. Записки на бігу" (Буенос-Айрес, 1954, с. 116)": "Усе буяє, усе в цвіту, усе свіже. Дуже рання весна. Минулого року в цю пору ледве зеленіла трава. Ми були тоді ще в Городку, біля Львова, у нашого незабутнього отця Роздольського". До речі, у нашому виданні вміщуємо фотографію У.Самчука, зроблену в Городку в садку священика...
Гортаємо сторінки роману "Дермань". На жаль, твір не закінчено. Письменник написав лише перших вісім розділів, які сприймаються широкою й колоритно виписаною експозицією до великого епічного роману – традиційного жанру для письменника. Перед нами розгортаються картини життя дерманців, які й манерою описів, і типами, і реалістично-побутовими епізодами нагадають його славнозвісну "Волинь". Можливо, написано дещо стриманіше, майже без ліричної стихії в авторській манері розповіді. То ж художніми деталями і загальним авторським спрямуванням недрукований роман сприймається як пам'ять серця про рідну землю, як своєрідне продовження автобіографічної оповіді роману "Волинь". Судіть самі хоча б з таких декількох речень з цього твору: "І які були оповідачі! Одноокий Трохим – син Івана Гуци, старий Іван Середа, що був колись у банді злодіїв відомого Казмірця і, ховаючись від самосуду села, підрізав зі страху собі горло, тому і звався Зарізаним... Ще донедавна бував тут старий велетень Ровіцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькій війні в 1877-8 роках побував".
Кожен з епізодичних названих тут персонажів у новому романі У.Самчука здобув право голосу, кожному з них відведено окремий розділ. Можливо, саме в певній повторюваності художнього матеріалу міститься відповідь на питання, чому У.Самчук не завершив роман "Дермань".
Ще один вірогідний варіант відповіді на питання, чому цей твір залишився не лише недописаним, але й забутим, криється в датуванні роману "Юність Василя Шеремети", над яким письменник працював у другій половині 1940-х рр., але чомусь проставив місце і роки написання так: "Прага – Городок, 1940-44". Хоча добре відомо, що роман цей писався в Німеччині. Згадки про Крем'янець і роки навчання в гімназії теж містяться в трилогії "Волинь". Однак У.Самчук ретельно працював над автобіографічним романом про своє гімназійне життя, юнацькі роки – пору духовного національного змужніння. Можливо тому реалістично-побутовий зачин нового твору видався письменнику не перспективним матеріалом.
Але й в такому незавершеному вигляді роман "Дермань" становить для поціновувачів доробку письменника великий інтерес як ще одна сторінка його творчої біографії.
…У третій книзі роману "Волинь" один з товаришів радить початківцю-письменнику Володці Довбенку (прототип У.Самчука): "Ти б все описав. Я ще ніколи не читав про нас так, як воно є. Перецукровано, медово. Люди – янголи або шалапути... А ти додай крові. Нашої, селянської, густої". Гадаємо, розділи з незавершеного роману дають підстави саме для такої характеристики.
І на завершення скажемо про принципи видання цього роману. Редакційна рада вирішила не редагувати авторський текст. Ми видруковуємо його в автентичному варіанті, зберігаючи всі лексичні, синтаксичні й орфографічні особливості типу "роспущений", "кажиш", "учиники", "манастир", "багацтво" тощо.
Мойсей ГОН,
професор, завідувач кафедри української
літератури Рівненського державного
гуманітарного університету.
Частина перша
1.
Тисяча девятьсотого року у Дермані було дуже шумно. Причиною того була злодійська банда відомого на ціле село і околиці Казмірця. Дійшло до того, що в селі ніхто не чувся, як у себе дома. Хтось мав кращі коні. Вкрали. У когось завелося трохи більше овець. Вкрали. У когось не зовсім добре замикалась комора. Вибрали. І на полях, і на городі, і в садку – ніде не було спасіння від всевидючого злодійського ока.
Всі знали, чиїх рук то діло, але попробуй було щось скажи. Відкрий тільки рота, особливо при людях, публічно, або ще краще піди до Мизоча і поскаржся стражникові. Біда. Того і дивись хата піде з димом, а тебе ще й посадять під замок, мовляв, робиш наклепи на чесних людей. Казмірець та його приятелі не спали ні вдень, ні вночі. Вони нишпорили по цілому селі. Вони бачили все що де робиться, хто де буває, де що положене. І це було не тільки в Дермані, а й в Мизочику, на Борщівці, в Бущі, Гільчі, Верхові – скрізь, де тільки були порядніщі господарі і де тільки водилися коні, корови, свині і всіляке хазяйське добро. Коні збирались цілими отарами у Бущенському лісі, в так званій Чортовій долині під дозором побережника графині Андрейової знаного Шигди-Клопа, переховувались, підпасались і потім розводились по довколишніх ярмарках.
Відводили до Кунева, до Острога... Відводили ще далі – туди ген до Білозірки, Вишгородку і навіть далі. Казали, що попадали дерманські коні аж на Поділля до Проскурова і навіть до Кам'янця-Подільського. Ба, ще далі. Переправляли десь за границю до Бродів і ген туди в Галіцію, як тоді казали.
Чи знала про те поліція його імператорської величності? Ой, бодай вона так не знала, який сьогодня день, казали тоді пошкоджені дерманці. У тім то й біда, що обидва стражники з Мизоча Гаврило Трач і Кузьма Довбня дуже часто випивали з Казмірцем, були з ним за панібрата, втягали навіть до того самого старшину, дуже шанованого довколишніми селами Євстафія Климентиєвича Рябокишку. Навіть волосний мировий суд, на чолі котрого в той час стояв знаний герой Турецької війни Корнило Ісакович Гайдамака, що мав вибите в бою під Севастополем одно око, і той, як злі язики кажуть, був не без гріха "нащот" всілякого роду подаяній, які буцімто доходили до самих рук мирового судді від всемогутнього Казмірця.
Так, було дуже і дуже сутужно, як згадував про це не раз і не два дядько Харитон з Хавруків, чи старий Іван Гуца з Запорожжя, чи Каленик з Шинківців. Не було у Дермані, не дивлячись, що село це дуже просторе, закутка, де б не знайшлося тяжко пошкодженої Казмірцем жертви.
Це трівало кілька років підряд. І аж тисячу девятьсотого року настала деяка зміна. Повіяло вітром з іншого боку. Казали ж бо: тягнув вовк, потягнули і вовка. Або ще також приказували старі люди, що дзбан носить воду до пори й до часу. Цього року десь навесні повернувся "з москалів" старший брат Олексія, по вуличному Гуца, Никонор. Повернувся та ще й не простим москалем, а з галунами у чорному мундирі старшим унтирцером. Служив він у сорок дев'ятому Якутському піхотному полку, що стояв на Судобичах у Дубні.
Для Дерманя це була подія. Все-таки, як-ні-як унтирцер, не був дома три роки, у галунах, у чорному мундирі.