Снідаєш квапливо, аби урвати більше хвилин на смакування кави — божественного напою, який просто гріх ковтати похапцем.
За кавою приходять роздуми та невеселе всебачення, коли наскрізь проглядаєш ще один день свого життя, аж до того, коли, переконавшись, що по телевізору немає нічого путящого, берешся за якусь книжку чи й просто лягаєш спати.
На роботу підеш найдовшою дорогою, бо починає відкладатися жир. До того ж повз будинок жінки, яка захоплює уяву з юнацьких років. її непідвладне рокам обличчя, постава позначені отією неповторністю людської особистості, що має в собі чару не менше як краса. Та інтересна жінка — лікар, й іноді вона виходить з дому раніше ніж звично, щоб дорогою одвідати котрогось із хворих пацієнтів.
Випадкова зустріч із лікаркою, звичайно, вже пригода, а далі що? Цікаво, чи справився їхній новенький працівник із завданням... пора вже й своє закінчити. Хто-небудь продасть останнього анекдота, хтось покаже, яку бороду має ота новинка... В обід — знов чашка кави: більше не треба, бо вже нагадує про себе серце. Можна, забравши бутерброди, вийти за межі заводської території в ліс; о четвертій — планірка, а потім уже ніхто нічого не робитиме: день скінчився — хутчій додому, бо треба полагодити дошку в паркані або ж прилаштувати поличку в погрібнику.
Можна спуститися до ставка й подивитись на захід сонця: про це втішно думати.
Отак буде сьогодні, завтра й через місяць. Невже й через рік не зміниться нічого — хіба що лікарка поміняє смарагдове пальто на білий плащ або ж спідницю й блуз— ку-вишиванку, а ти додому поспішатимеш, аби допомогти Марії підгорнути картоплю чи позбирати колорадського жука — оту покару на грішні людські голови. Невже таки не зміниться нічого?
Майбутнє... Воно вже є, і час невблаганно несе нас до нього чи ми самі творимо своє прийдешнє — планами, діями, інерцією звичок.
— Живу нормально,— відповідав, коли питали.— Отак хоч би й до смерті.
А в душі щось тенькало: невже? Невже аж до кінця все буде отак підігнане одне до одного й життя збагачуватиметься лиш кількісно — на роки, подолані чи хронічні хвороби, куплені речі? Майбутнє — то для твоїх дітей, для тебе — тільки сьогоднішнє, що надто скоро стає минулим, і те, що сталося учора, здається вже хтозна-яким далеким, а події десятирічної давності — зовсім близькими. Отак воно й буде? Оце вже все?
...До свого містечка Ігор повернувся пізно увечері. Ніхто не вийшов разом із ним з автобуса: більшість будинків була темна або ж тьмяно освітлена самими телевізійними екранами: йшла цікава передача. З насолодою ступив з асфальту на свою ще не протряхлу після останнього дощу вулицю й неквапно прошкував нею, відчуваючи усмішку — до зір, до зосереджених на весняному таїнстві дерев, до самого себе. Сонно ворушились і гарчали ледачі сусідські пси, нечутно, згустками темряви вихоплювалися на паркани коти, сахаючись пізнього перехожого.
...Кажуть, прадавні моряки, вирушаючи в далекі мандри, вгадували невідомі острови по запаху нагрітого піску, висхлих водоростей і небачених квітів у лісових хащах. Той запах будив серед ночі: всі, хто був на судні, один за одним піднімалися на палубу і, схилившись на борт, мовчки підставляли обличчя вітру. Траплялося, він повертав у інший бік, і запах слабкішав, меркнув: судно обминало острів — і не знайти його було потім у безбережному океані...
Ігор засміявся, проскочивши власні ворота: не був лише чотири дні, а вже й не пізнав у темряві власного будинку. Погладивши теплу, густо-синього кольору ручку на дверях — достеменно така йому наснилась у дитинстві,— подзвонив і аж замружився від насолоди, вдихнувши запахи рідної оселі.
Він просив Марію не дуже клопотатися, та вона все одно ставила на стіл усе, що наготувала, чекаючи його: і курячий холодець, і вареники з капустою, і юшку.
З дитячої кімнати вийшла Лізочка і, не розплющуючи сонних оченят, тицьнулась у батькові груди: тепла, м'яка, мов кошеня, безмежно рідна.
Вже заснувши, прокинувся, немов від поштовху, і злякано спитав себе: чого? Вітром відносило запах нагрітого сонцем піску, висхлих водоростей, запах хащів, куди не ступала людська нога.
Ще трохи, ще... А услід йому рвалося щось принишкле з юності, рвалось і стогнало у відчаї: невже це справді все, невже тепер у нього буде саме теперішнє, що надто швидко переходитиме у вчорашній день, і — ніяких мрій, ніяких планів? Звернувшись до того причаєного, пробудженого щасливим випадком, він спитав себе:
— Усе спочатку?
— Спочатку, тільки так.
— А як з набутим, завойованим?
— Треба облишити.
— Облишити себе?
— Облишити те, що ти роками ототожнював з собою. Тебе по-справжньому ще й не було, ти ще мусиш здійснитися.
— В тридцять шість років?
— Та вже ж, бо далі буде пізно.
— А як дружина, діти?
— Хіба не від тебе залежить зробити їх щасливими будь-де? Хіба не ти тримаєш на своїх плечах ціле їхнє життя?
— А коли вони не схочуть піти за мною?
— Підуть.
— Над силу?
— А що вони втрачають? Ну, буде трохи клопотів... Люби сім'ю всією душею, дбай про неї, та не згуби в собі отого неповторного, що маєш принести в цей світ.
— А коли нічого не принесу? Коли то все омана?
— Тоді твоїм здобутком стане досвід.
— Ліво руля! — гукнув, мружачи в темряву очі, капітан.— Вище вітрила! По курсу — острів...
Вранці Марія показала Ігореві білу кепку із вибитим на ній козлом та написом "Новий Афон" й гумові капці.
— Щоб біля моря не муляла галька. Кажуть, без такої взувачки і в воду не зайдеш.
— А собі? — спитав Ігор.
— Звичайно, куплю й собі.
— Ото собою й займайся. Бо...— він усміхнувся й пригорнув дружину.— Знаєш, Марічко, тобі ж таки самій доведеться поїхати на відпочинок або ж сестру запроси. Так буде навіть краще — з сестрою. Невже я тобі не набрид за цілий рік?
Марія глянула на нього переляканими очима.
— Господь з тобою, Ігоре, та що ти кажеш? Ти розхотів? Уперше ж у житті ми їдемо на курорт...
— І добре, що вперше. Нівроку ж, обоє при здоров'ї, хай залишиться більше місця для тих, хто слабує. Сестра твоя часто хворіє — от і повези її. Тобі й самій не зайве відпочити. Послухай мене, люба...
Доки Марія плакала, голубив і цілував її волосся, заспокоював терпляче й довго, як заспокоюють дитину.
— Щоб я рвався до того Києва, то ні.. Знаю, тобі й зовсім страшно. Але, коли подумати, то, може, для дітей воно й на краще вийде. Там і музеї, й школи спеціалізовані, й підготовчі курси. Незчуєшся, як настане час вирішувати Стасикову долю... А коли вступить до якогось вузу, то залишиться при нас — теж вигода. Це тобі зараз страшно, бо від незвички, а років за три-чотири...
Марія втерлась і задумливо втупилась у нього карими очима, які від сліз ставали схожі на вилущені з колючої скаралущини каштани.
— Так, кажеш, краще для дітей?
...На обрії щось вималювалось. Смужка землі чи марево?
Спека впала зранку. Густо запарувала ще волога після дощів земля, й жіночі постаті на городах неначе плавали у хмарах. Дихнуло літніми запахами.
Перші роздягнулися діти. Дівчатка бавились у класи в легеньких сарафанчиках, хлопчики гасали в трусиках, світячи вибіленим за довгу зиму тілом. Імпозантна лікарка подалась на виклики в блакитному маркізетовому платті, інші дорослі також верталися з обіду в літніх строях, тяжко переводячи дух. Усі скаржились на головний біль та гупання в скронях.
Ігор пішов на завод о четвертій годині, й на подвір'ї його засліпило безліч дрібних скелець, втоптаних у білий, привезений з річки пісок. Акації на очах викидали білі хусточки цвіту, садівник Михайло Павлович робив навколо кущів калини виямки. Здаля гукнув:
— А ти ще не в Криму?
У коридорах конструкторського бюро було прохолодно, й Ігор трохи перепочив, умившись у туалеті холодною водою. Не зазираючи до робочого залу, одразу подався до кабінету завідуючого. Той був сам, переглядав креслення.
— А, Ігорю Олександровичу! Прошу, прошу... Що вас зірвало з відпустки?
Прочитавши заяву, звів брови:
— Ви як це — образились на нас, чи що?
— Та ні...
— Тоді чого?
По дорозі Ігор так і не спромігся придумати чогось переконливого, отож мусив сказати правду:
— Маю спокусливу пропозицію.
— Куди, коли не секрет?
— Та не секрет, але... Ви підпишіть, я потім вам розповім усе. Нічого, власне, ще й не вирішено.
— Як же не вирішено, коли ви подали заяву?
— Та... пропонують роботу на одному з київських підприємств.
— Київському? Ого!
Кілька хвилин завідуючий недовірливо дивився на Ігоря, потім спитав:
— Справді не маєте зла на мене? Так і скажете директорові?
— Звичайно. Тільки так.
Заяву завідуючий підписав. Замість радості Ігор відчув розчарування від того, що все склалось аж надто просто: досі здавалося, що він у конструкторському бюро чогось та вартий. І от — з ним розлучаються не зволікаючи. Чи відпустили б його так легко, коли б він був простим оператором? "З моїх конструкторів пуття через два на третій",— згадав слова директора. Отже, ніхто його й не помітив, нікому він нічого не довів.
Директора не було, його заступник показав заяву чоловікові, що сидів у кабінеті.
— Найкращий наш скловар — бачили? А став конструктором — і кінчилось заявою про звільнення. Голубчику! Давайте я краще зроблю вас начальником цеху. Нащо ви йдете? Куди?
Ігор прикусив губу: так і є — вони вбачають у ньому лиш скловара, який узявся не за своє діло. Що ж, тим більше підстав іти...
— Це вирішено твердо. У мене зараз відпустка, доки вона закінчиться, я сподіваюсь, ви підпишете заяву?
— Вашу заяву розглядатиме директор. Було б розумніше, коли б ви з ним зустрілися. А втім, він скаже вам те ж саме: не кваптеся, все,зважте, добре подумайте. Вас тут багато років знають і шанують.
Вибачившись за клопіт, Ігор вийшов. Квапливо перетнув заводську територію і в лісі ліг на траву.
Ну от і все... Заяву, звичайно, підпишуть, нікуди вони не дінуться. І чудово! У нього почнеться нове життя, його вітрильник не обмине незнаний острів...
Тим часом було сумно і якось по-дитячому кривдно: коли б міг — заплакав.
Чому ж ніхто не похопився про креслення нової печі? Ну, не потрібна вона їм, то хай би дали бодай якусь оцінку, згадали в кількох словах. Бодай із ввічливості... Адже для нього це так важливої
Вдома Марія сказала:
— Мабуть, ти, як завжди, чиниш розумно.