Чоловік розумів, що закінчитись ця зустріч може як завгодно. Однак врешті-решт він заспокоїв себе, адже так хоча б є надія або залишитися живим, або померти від пострілу без мук, а не подихати тут, як собака, покинута в лісі на прив'язі.
Ще раз подавши голос, Данило почав махати здоровою рукою і незабаром був помічений німцями, які проводили інвентаризацію трофеїв. Зі "шмайсерами" й карабінами напоготові, вони обережно підійшли до джерела звуку, намагаючись оцінити обстановку. Німецькі солдати здалеку оглянули придавленого возом червоноармійця, перекидаючись між собою якимись незрозумілими фразами. Потім один із них підібрав гвинтівку, що валялася поблизу, а решта вояків перевернули воза, поставивши його знову колесами на землю.
У перші миті після того, як ноги звільнилися від тягаря, Данило відчув величезне полегшення. Але буквально через кілька секунд у розблоковані судини ринула кров, і страшний колючий біль пронизав усю нижню частину тіла. Начебто мільйони голок уп'ялися в ноги і ззовні, і зсередини. Чоловік не знав, куди себе подіти, як позбутися цієї тортури. Він узявся кататися по землі, внаслідок чого опинився в центрі снарядної вирви й тепер звивався на її дні.
Німецькі вояки почали жваво про щось говорити, посміюючись та показуючи пальцями на ноги Данила. Коли, вибившись із сил, червоноармієць трохи заспокоївся, один з них, мабуть командир, сказав спочатку німецькою, а потім ламаною російською мовою:
– Steh auf! Встати!
Данило спробував підвестися, втім ноги, як і раніше, не слухалися. Він тут же, як підкошений, звалився у вирву, викликавши дружний регіт солдатів Вермахту.
"Слава Богу: вони з мене сміються, – подумав Данило, починаючи приходити до тями, – значить, навряд чи будуть убивати".
Ще деякий час німці потішалися безплатною виставою, наставляючи на Данила зброю та повторюючи не здатному триматися на ногах бійцю команду "Встати!" Потім вони допомогли чоловікові, що ледве пересувався, вибратися з непереборної для нього пастки.
Незабаром Данила помістили в кузов вантажівки з іще дюжиною таких самих, як він, поранених і контужених колишніх бійців Червоної армії. Тепер усі вони стали військовополоненими.
Бутирки
1941 рік, жовтень. Москва.
Більше години потяг стояв без руху. У заґратоване товстою арматурою віконце нічого не було видно, оскільки зовні воно додатково було заслонене суцільним залізним щитом. Але звуки, які долинали до вух арештантів, свідчили про те, що поїзд знаходиться десь на околиці великого міста. З послідовності назв залізничних станцій, оголошуваних дикторами по дорозі, ув'язнені припустили, що це може бути Москва – столиця величезної країни, центр неосяжної держави.
І вони не помилялися, це справді була Москва. Щось символічне відчувалося в тому, що ініційовані з цього міста хвилі репресій повернулися до свого першоджерела тисячами поїздів із ув'язненими, засудженими й підозрюваними. Ці потоки людей, багатократно посилившись та помножившись при зіткненні з фашистською армадою, в розгубленості ринули назад. Такий тотальний доцентровий рух був продиктований, мабуть, підсвідомою вірою носіїв системи в те, що тільки майстер, котрий задумав і втілив у життя цю пекельну машину терору, зможе заново скласти її розладнаний внаслідок війни механізм.
Нарешті двері теплушки відчинилися.
– Виходь! В шеренгу по два шикуйся! – почувся десь осторонь глухий голос.
Потрапивши із задушливої атмосфери вагона на вулицю, Петро відчув хвилеподібно наростаючий з кожним подихом приплив сил. Вимучений нестачею свіжого повітря організм із захопленням упивався заповітним киснем, намагаючись наповнити ним кожну клітинку. Проте довго насолоджуватися можливістю дихати на повні груди не судилося: криті вантажні машини й "чорні ворони", що чатували біля вокзалу, одразу ж забирали ув'язнених у свої чіпкі обійми і розвозили по місцях призначення.
– Обвинувачені та засуджені за 58-ою статтею – зрада Батьківщини, шпигунство, контрреволюційна діяльність, – підходимо сюди, називаємо прізвище й вантажимося в машину, – зовсім молодий НКВС-ник жваво закликав "клієнтів". – Давай швидше, оперативно!
З усіх боків, як на базарі, долинали різномасті голоси співробітників держбезпеки, котрі таким дивним, але, як виявилося, досить ефективним способом, розділяли зеків залежно від тяжкості та типу злочинів, які ставилися їм у вину. Справа в тому, що за метушнею відступів, евакуацій і бомбардувань не було часу на цілеспрямоване перетасовування й перегрупування арештантів. Часто їх перевозили поспіхом, з'єднуючи разом карних злочинців із політичними, обвинувачених із ув'язненими. Тепер було досягнуто проміжного фінішу, і НКВС вирішило провести інвентаризацію.
Петро пройшов повз двох конвоїрів з гвинтівками напереваж, потім оминув співробітника органів із люто гавкаючою вівчаркою.
– Прізвище, ініціали! – відчеканив дзвінкоголосий особіст.
– Шабля, Петро Данилович.
Представник влади швидко пробігся по своїх паперах, задоволено кивнув.
– В машину! – скомандував він, після чого звернувся до наступного.
Петя швидко вліз у нутро машини-монстра й розмістився поруч із сидячими товаришами по нещастю.
До місця призначення їхали довго, з масою поворотів, зупинок та пробок. Коли залізні двері "воронка" нарешті відчинилися, перед очима постала похмура картина двору якоїсь в'язниці.
– Бутирки, – тихо промовив зек, котрий стояв поруч із Петром.
Знаменита московська Бутирська тюрма вразила своїм нарочитим мінімалізмом в усьому. Небагатослівна охорона, максимально урізаний режим дня, крихітна "житлова" площа на людину, мізерне харчування.
Бутирська тюрма
Петру "пощастило" сидіти в камері № 103, яка була відома тим, що у ній колись відбував покарання за революційну діяльність пролетарський поет Володимир Маяковський. Втім на відміну від Маяковського, котрий мав у своєму розпорядженні всю цю одиночну камеру, нинішні ув'язнені мешкали тут у кількості дванадцяти чоловік. Таким чином, на кожного припадало трохи більше половини квадратного метра площі.
Посередині камери стояв довгий вузький залізний стіл. Уздовж його боків розміщувалися нари й лавка, а біля торця – табурет. У дальньому кутку була параша. Крім того, в стіни було вмонтовано віконце та двері, призначені для здійснення зв'язку із зовнішнім світом. Ось і весь набір меблів.
У камері було досить прохолодно, але водночас і задушливо через перенаселення. Для забезпечення основних своїх фізіологічних потреб ув'язнені розробили строгий життєвий графік, що передбачав періодичну зміну положення кожного відповідно до встановленої черги.
Найпроблемнішим моментом була відсутність достатньої кількості місць для сну. По суті, з цією метою можна було використовувати лише повністю укомплектовані постільними речами нари. Однак спати по черзі на нарах – означало мати менше двох годин щодобового сну в розрахунку на кожного ув'язненого. Тож тонкий жорсткий матрац із нар перекочував на стіл. А вісім чоловік сідали за цей стіл з двох боків – по четверо на нарах і на лавці. Таким чином, одне, найкраще ложе виходило на столі, а ще два – на колінах у тих, хто сидів. Як ковдри та подушки використовували постільні приналежності комплекту нар і деякі речі співкамерників. Крім того, ще одне місце на табуреті також можна було використовувати для сну в сидячому положенні, оскільки тут не потрібно було дбати про товаришів, які спали у тебе на ногах.
Така надраціональна технологія забезпечувала одночасний стерпний сон трьох-чотирьох ув'язнених і дозволяла кожному спати по шість годин на добу, а інколи й більше. Рівномірність навантаження та сну досягалася щогодинним чергуванням місць сидіння, а також зміною сплячих кожні дві-три години.
Звичайно, внаслідок тривалого сидіння, та ще з тиском на ноги, мали місце застій крові й набряклість нижніх кінцівок. Хоч якось відновити кровообіг вдавалося за допомогою спеціальних фізичних вправ, котрі можна було виконувати як при зміні місць, так і під час сидіння "в ногах" у лежачого або на табуреті. "Улюблена" тюремна вправа Петра – зведення-розведення стегон – увійшла у нього в звичку й залишилася на все життя.
Праця в артілі "Богатир"
1930 рік, червень. Томаківка.
Світало. Нетерпляче червневе сонце з кожною хвилиною все наполегливіше виглядало з-за обрію. По степу, який ще не прокинувся, розливалася залихватська мелодія, котру виводили два десятки потужних голосів:
"Їхав козак за Дунай,
Сказав: "Дівчино, прощай!"
Ти, конику вороненький,
Неси та гуляй!".
Це члени артілі "Богатир" просувалися до своїх колгоспних земель, розташованих за три кілометри від їхніх садиб. Діти й літні люди їхали на підводі, примостившись серед інвентарю для обробки землі та косіння. Інші ж ішли пішки.
Колгоспники на полі
Сьогодні на шосту годину ранку колгоспники замовили МТС-івський трактор для культивації міжрядь, і потрібно було заздалегідь підготувати йому фронт робіт, обравши для машинного прополювання найкращі ділянки. Крім того, чоловіки мали косити на малопридатних ділянках кормові трави, а жінки – ворушити сіно.
Прийшовши на місце, всі дружно взялися до роботи. Іван, Данило, Василь і Дмитро разом з іще дюжиною мужиків узялися за коси. Марія з Петею та Колею зайнялися у складі жіночо-дитячої компанії перевертанням сіна. Ухилянтів серед артільників не було: всі знали, що працюють на себе. Крім того, ніхто не хотів постати перед родичами й друзями в непривабливому світлі.
Працювати у ранковій прохолоді було приємно; то тут, то там періодично лунали жартівливі репліки, за якими слідував гучний щирий сміх.
– Я піду намічу ділянки для трактора, – повідомив згодом голова артілі Іван Шабля, – та прикину, в якій послідовності їх потрібно обробляти, щоб нам було зручно заполювати начисто.
Він пішов до дальнього поля і хвилин п'ятнадцять розставляв тички на рядках. Потім повернувся до основної групи артільників та знову приєднався до косовиці.
Рівно о шостій приїхав трактор. Іван пояснив трактористу завдання, й той приступив до роботи.