– Він у тебе котлети лопає навіть без хліба.
– З хлібом! – продовжуючи жувати, втрутився у перепалку старших Петя.
– Ану покажи! – одразу відреагувала мати, яка підозрювала сина у махінаціях зі споживанням хліба.
Хлопець відкрив рота і показав мамі його вміст. Щоправда, зробити будь-які висновки при цьому їй було важко.
– Не видно там ніякого хліба! – сміючись, сказала Марія.
– Як не видно? – здивувався хлопчик. – Подивися краще!
Вказівним пальцем він відтягнув куточок рота, намагаючись полегшити матері пошуки хліба. І та справді виявила його в роті сина. Однак замість визнання цього факту інтерпретувала побачене по-своєму:
– Ну хитрун! То ти ховаєш хліб за щокою, щоб водити нас із бабусею за ніс?! – вирішила викрити вона хлопчика. – Ні, з нами такі номери не проходять: ми швиденько виведемо тебе на чисту воду!
Марія все ще продовжувала лукаво посміхатися; а у Петрика в очах з'явилися сльози.
– Бабуся мені сказала їсти з хлібом – і я їм з хлібом! – ображено, мало не плачучи, промовив малюк.
Він хотів будь-що довести свою чесність; тому гарячково шукав підтвердження своїх слів. Через пару секунд йому в голову спала чудова думка:
– Скажи, бабусю, адже я не обманюю, – з натиском вимовив хлопчина, – ти ж сама давала мені два шматки хліба і бачила, що я їх уже з'їв! Інакше ти б не давала третій!
– Як два шматки? Ти що, вже їв котлети? – розгубилася Марія, відмовляючись вірити своїм вухам.
– Так!
– І скільки ж котлет ти з'їв? – з побоюванням спитала мати.
– Чотирнадцять котлет і два шматки хліба! Я вже вмію рахувати до тридцяти і все порахував!
Марія втратила мову. Вона стояла посеред кухні з відкритим ротом, та тільки й могла, що переводити погляд із матері на сина.
– Мамо, та ти що – з глузду з'їхала?! Чотирнадцять котлет?! П'ятирічній дитині?! Та хлопчикові ж стане погано! – заголосила Марія. – Давай швидше викличемо лікаря!
– Заспокойся, – осадила її Ірина, – нічого з ним не станеться: він уже з'їдав раніше, якщо не чотирнадцять котлет, то десяток – точно.
Марія підозріло подивилася на матір. Потім підбігла до сина.
– Петюшо, як ти почуваєшся? – вкладаючи всю свою любов і турботу, ніби просячи пробачення, запитала вона.
– Добре! – спокійно відповів той.
Він все ще не міг усвідомити, в чому причина занепокоєння матері, але вже бачив, що цей незрозумілий інцидент вичерпано.
– Мамо, можна я піду грати в рахівницю? – попросив дозволу малюк.
– Звичайно, йди, – відповіла Марія.
Ще деякий час вона періодично з тривогою поглядала на сина, але незабаром, побачивши, що той спритно грається в кімнаті, заспокоїлась і зайнялася своїми справами.
Чудесне спасіння
1941 рік, вересень. Залізнична станція в українському степу.
На невеликій залізничній станції, куди прибули арештанти, панувала страшна метушня. Тут і там виднілися вирви від вибухів бомб. Проте залізничне полотно не було пошкоджено. А на колії, як казковий Змій-Горинич, що прикорнув на сонечку, стояв паровоз із кількома практично цілими вагонами. Платформа була оточена озброєними військовими. Більшість вагонів перебували у запечатаному стані. Але три останні все ще знаходилися на стадії укомплектування. Один із них майже під зав'язку був заповнений людьми, в інший завантажували якісь ящики, а третій здавався порожнім.
Керував процесом загрузки капітан НКВС; саме він визначав ступінь цінності вантажів та першочерговості їх відправлення.
Натовпи народу, хто з вузлами, хто з валізами, а хто і з малюками на руках намагалися потрапити до потяга, який вирушав на схід. Люди то групами, то поодинці підходили до капітана, хто плачучи і голосячи, хто кричачи, а хто і по-діловому пояснюючи необхідність своєї евакуації. Офіцер приймав рішення швидко і одразу ж давав вказівки підлеглим щодо їх виконання.
– Товаришу капітане держбезпеки, дозвольте звернутися? Сержант держбезпеки Ароськін, – віддаючи честь, молодий службіст виструнчився перед старшим за званням.
– Звертайтесь, – відповів капітан, оцінювально глянувши на колегу.
– Група ув'язнених у кількості 83 осіб прибула етапом на станцію для подальшого доправлення вглиб країни. У процесі етапування загинуло під час нальотів німецьких літаків і було розстріляно за законами воєнного часу за саботаж 46 ув'язнених. Убито ворогом також одного сержанта НКВС та двох військовослужбовців, приставлених для охорони.
– Документи! – сухо промовив капітан держбезпеки.
Ароськін спочатку розгубився, а через секунду почав гарячково ритися у своїй сумці. Знайшовши нарешті необхідні папери, він простяг їх капітанові. Той пробігся по вмісту і так само сухо відчеканив:
– Ваші документи!
Знову сконфузившись, сержант дістав тепер уже з нагрудної кишені своє посвідчення. Старший за званням уважно вивчив папір, глянув на брудних, обдертих політичних та кримінальників, озирнувся на всі боки, чи не чують його сторонні, а потім тихо запитав:
– Які у Вас вказівки щодо ув'язнених?
– Наказано просуватися до Гуляйполя будь-якими доступними засобами. Намагатись організувати відправлення арештантів залізничним транспортом на південний схід. По ходу слідування виконувати розпорядження старших за званням співробітників районних, міських або армійських відділів НКВС.
Капітан держбезпеки ще раз оцінююче подивився на натовп змучених, зранених зеків, які, скориставшись моментом, наслідували приклад своїх охоронців і теж сіли на розпечену землю. Деякі не змогли втриматися і розпласталися на ній, сподіваючись хоч таким чином трохи відновити втрачені сили, або прикорнути.
– Ось що я тобі скажу, сержанте, – промовив організатор станційного руху, – потяг забитий вщент. Порожній вагон заброньовано для заповнення по дорозі. Тож місця у вагонах для твоїх підопічних немає. Прийдеться вам і далі йти пішки. І виступати треба негайно: німці у двох місцях прорвали нашу оборону й можуть бути тут найближчим часом.
– Але у нас практично немає харчів, закінчуються патрони. Добра половина людей або поранені при нальотах, або вкрай змучені важкою дорогою. Ми не спали більше доби! Дорогою сталося кілька випадків, коли натовп виходив з-під контролю і мені насилу вдалося навести порядок.
– Відставити розмови! – капітан різко підвищив голос. – Трохи патронів і продуктів я тобі дам, – він витримав паузу, а потім перейшов на ледве чутний рикаючий бас. – Але допускати захоплення ворогів народу німцями ми не можемо – надто ласий матеріал для їхніх диверсійних груп, – жорсткий погляд представника держбезпеки набув якогось крижаного відтінку. – Тому наказую: не гаючись, разом із моїми людьми відібрати здорових, здатних продовжувати піший перехід ув'язнених. А всіх поранених та хворих – розстріляти.
Ароськін на кілька секунд остовпів. Потім на його обличчі позначилася розгубленість.
– Гаразд, я сам все організую, – сказав капітан, бачачи нерішучість колеги. – Він покликав кількох своїх людей і дав їм розпорядження. Потім вручив узяті у сержанта документи на ув'язнених єфрейторові.
Один із НКВС-ників пішов разом із Ароськіним до залізничного складу, троє побігли в будівлю станції, а решта на чолі з капітаном попрямували у бік етапованої групи.
Побачивши наближення людей у формі, ув'язнені спробували піднятися з землі і вишикуватися в якусь подобу шеренги. Тим часом особісти, що повернулися з будівлі, поставили неподалік від місця заходу стіл та стілець. Єфрейтор розклав документи на столі, сів і приготувався до процедури обліку.
– Громадяни ув'язнені! – голосно відчеканив капітан держбезпеки. – Зараз організовано, по одному, дотримуючись порядку в строю, кожен повинен підійти до єфрейтора і назвати своє прізвище. Потім усі здорові, здатні пересуватися, проходять праворуч і шикуються біля будівлі станції в колону по два для негайного відправлення пішим порядком у розпорядження Гуляйпільського відділу НКВС. Всі хворі, поранені, не здатні самостійно продовжувати рух, ідуть ліворуч і шикуються біля останнього вагона. Вони будуть завантажені в нього і відправлені до Гуляйполя поїздом, – капітан повернувся до помічника, який стояв поруч: – Молодший лейтенанте, приступити до формування груп!
– Називаємо прізвище; здорові – праворуч, хворі – ліворуч! – продублював вказівки начальства молодший лейтенант, вказуючи єдиним пістолетом-кулеметом Шпагіна на найближчий до столу край шеренги. – Підходимо! Швидше!
Процес перегрупування відбувався досить жваво. Почувши прізвище того, хто підійшов, єфрейтор швидко щось відзначав у паперах, а солдати, які стояли по краях столу, тримаючи гвинтівки напоготові, то словом, то прикладом підганяли тих, що забарилися.
Петро швидко оцінив ситуацію. Для нього вона складалася непогано. Справа в тому, що під час одного з нальотів черга німецького винищувача пройшла зовсім поруч, трохи подряпавши шкіру на нозі. Істотної шкоди здоров'ю поранення не завдало, але ногу довелося перев'язати ганчіркою і тепер просочена кров'ю пов'язка давала йому повне право зарахувати себе до групи хворих і дістатися до Гуляйполя поїздом. Втішений перспективою відпочинку у вагоні, він почав безтурботно розглядати все навколо. Коли стала наближатися його черга, увага мимоволі зосередилася на процедурі відбору.
– Наступний! – єфрейтор трохи повернув голову і злегка підвищив голос. – Прізвище!
– Сіренко! – обізвався черговий ув'язнений, підходячи до столу.
Єфрейтор провів пальцем по аркушу.
– Є такий, – підтвердив він. – Якщо здоровий, – іди праворуч, якщо хворий – ліворуч. – При цих словах Сіренко зробив нерішучий крок вліво, а НКВС-ник, який стояв з цього боку, злегка підштовхнув його прикладом у напрямку групи, що знаходилася зліва.
– Швидше! – діловито доповнив особіст свою дію не надто гучною голосовою командою.
Щось знайоме відчулося Петрові у цій сцені. Якісь відгомони забутих емоцій, як шарудіння опадаючого листя, тихо прошурхотіли у змученому мозку і одразу ж зникли. Він спробував упіймати їх, зрозуміти, звідки вони взялися, але марно. Тоді хлопець узявся уважніше вивчати обстановку, вдивлятися у фігурантів процесу… І нарешті згадав…
Це було в сусідньому селі Катьощине років п'ять тому.